ОЛЕГ ЩЕРБИНА: «Українські серіали – як радянські черевики. Добротні, але не модні»(ВІДЕО)

Цьогоріч після тривалого летаргічного сну українські фільми раптово вистрибнули на кіноекрани. Були ці успіхи випадковою вдачею або вже можна вести мову про формування тренда? Варто фокусуватися на національному ринку або продуктивніше зосередитися на міжнародному? Чи чекають на нас у Китаї? І які реальні шанси, що завдяки запровадженню рібейтів(фінансових компенсацій) до нашої країни поспіхом приїдуть іноземні знімальні групи?  Про це Олена Солодовнікова запитала Голову правління Fresh Production Group Олега Щербину. І отримала цікавий погляд  на те, куди і як швидко пливе українське кіно. І як його розвиток напряму залежить від економічної, соціальної та політичної ситуації в країні.

  • Олеже комедія IZY, яку разом з італійцями зняв Ваш продакшн, особисто мені дуже сподобалася Вона. з легким гумором, має філософський підтекст. Але фільм був колосально недооцінений аудиторією. Які висновки Ви зробили після прокату?
  • В принципі бокс-офіс  близько півтора мільйони гривень для картини, яка не потрапляє в категорію якогось ексклюзивного явища,  – це норма. Я не кажу, що це справедливо. Але ми маємо такий рівень життя, таку кількість кінотеатрів, дистрибуцію, яка працює на грані своїх можливостей – вони не можуть завезти глядача за руку.
  • У людей не вистачає коштів, щоб розважатися? нещодавно у Варшаві я була вражена: там фільм національного виробника іде десять разів на день в одному кінотеатрі! І при цьому квиток коштує в три рази дорожче, ніж в Україні. Повні – зали. У нас – два-три покази….
  • І при цьому в більшості  випадків не збирають повні зали. І тут важко дорікати окремо продюсерам, дистриб’юторам, кінотеатрам. Насправді, в Україні цілий комплекс проблем  – економічних, зокрема. Якщо порівнювати вартість квитка в Польші та Україні, то ситуація неоднорідна у регіонах. У Харкові наш «БУДИНОК СЛОВО» збирав повні зали при ціні квитка сто гривень, а в Ковелі – готові були платити  лише двадцять, там люди не мають більше на дозвілля. Тому різниця в прайсах в Україні та Європі  навіть не в три рази, а ще більша. І ще слід враховувати, нерівномірність культурного поля. Українські фільми добре збирають у Києві та Західному регіоні, і погано – на Сході.  Дистрибуцію годують американські фільми, тому що українські не дали б їм змогу вижити. І цьому сенсі ми не відрізняємося від інших країн світу, які не здатні конкурувати з глобальною мережею США. Але жодна країна не може дати зникнути своїм національним фільмам.
  • І все ж таки успіх DZIDZIO на фоні прохолодного ставлення до IZY публіки дав вам привід замислитися, що для нашого глядача треба знімати не інтелектуальні комедії, а ржач?
  • Це стереотип. «Інфоголік» та DZIDZIO зняті в одному тому самому жанрі, з приблизно однаковими бюджетами. А бюджет промо «Інфоголіка», на скільки мені відомо, був вищий десь в чотири рази. Але «Інфоголік» зібрав – п’ять мільйонів, а DZIDZIO – двадцять два, через те що він – феномен конкретної людини. І так відбувається і в інших країнах, коли селебритіз роблять касу. Наразі ми займаємося тим, що шукаємо механізми функціонування індустрії. А говорити про бокс-офіси українських фільмів – ще зарано, через ті фактори, які я зазначив вище.
  • Не час мірятися бокс-офісами…
  • Так, це перший рік, коли українське кіно  має якісь статистичні показники. І завдяки цьому ми можемо прогнозувати, що за дуже приблизними підрахунками українські фільми можуть зібрати 3% від загального ринку. І ми можемо опиратися на ці цифри,  порівнювати їх з європейськими аналогами, давати завдання досягнути показника 5%, потім – 10%…. Двадцять п’ять років взагалі нічого не працювало і нарешті  стартануло. І нам треба зосередитися на практичних питаннях побудови кіноіндустрії – від глядачів до дискусій критиків.
  • Чи взагалі Вам цікаво працювати для українського ринку, адже ко-продукція  з Італією була більш успішна на місцевому ринку. Можливо варто робити ставку саме на «засвітці» закордоном?
  • Ко-продукція – це чи не єдиний метод, завдяки якому можна отримуваит фінансовий результат від фільму. Хоча і там відбуваються дивні процеси. Зараз у віртуальному сегменті між країнами знято кордони. Таким чином, якщо продаєш права на ТБ та в інтернет розміщення, скажімо, в Бельгію, то його легально зможуть дивитися в ЄС. Раніше можна було продавати всім окремо. І в Європі відбувається велика дискусія, що з цим робити – контент залишається в «мінусі». Крім того, ко-продукція зменшує можливості локальних успіхів на батьківщині – ви не можете робити фільм, який заточений тільки під місцеву аудиторію. Якщо ви хочете отримати фільм-подію він має орієнтуватися на національний ринок. «БУДИНОК СЛОВО» сприйняли у Польші, а от Іран чи Швеція – вони не розуміють контекст, вони думають, що це вигадка,  не можуть уявити, що сотня найбільших літературних зірок того часу були зібрані під одним дахом і через три роки практично всіх їх стратили. Вони вважають це фантастикою, їх це не чіпляє. Тому потрібно орієнтуватися і на  європейський ринок, і на національний.
  • В плані бюрократії, отримання грошей з держбюджету – багато чуток, як важко отримати фіксування у нас – потрібні купа довідок, часу…. Як цей процес відбувається закордоном?
  • Усюди по-різному. Ми працювали з болгарами, грузинами, німцями, італійцями. Щодо кількості паперів, що ми підписуємо, все приблизно однаково. Є центральні фонди, регіональні – у всіх різні правила, умови. І це не дуже відрізняється від наших реалій. В тій самій Італії отримувати гроші набагато важче і довше ніж в Україні.
  • А як вони гальмують процеси?
  • Вони не гальмують, просто так працюють – багато сонця, архітектурних пам’яток, життя прекрасне….)))) Ми звикли говорити, що Україна найгірша в плані корупції, але це не зовсім так. І не такий вже і ледачий наш держапарат. Ми десь посередині. Німці більш чіткі, в Південній Європі більш творчо підходять до графіків. Ми не пасемо задніх.
  • Ваш цитата: «Рівень кіновиробництва у нас дуже високий, але ситуація така, як з багатьма  процесами  у нашій країні – у нас крутий космос, але не найкращий в світі, те саме – в авіабудівництві». Чого ж на не вистачає для успіху?
  • Чітко визначених державних правил. Податакова, дозвільні сиситеми…. Правила недосконалі, і доки ми це не виправимо, то не зможемо виратися вперед.
  • Порошенко підписав закон щодо підтримки кіноіндустрії, надав пільги виробникам. Це допоможе розвитку?
  • Фактично пільги щодо зняття ПДВ були, їх просто подовжили. Справді важливо – це те, що прибрали ПДВ з бокс-офісу. Багато людей очікує миттєвих див від цього закону, він як мінімум спростить нам роботу.
  • А кеш-рібейти – добра ініціатива? Такі компенсації планується надавати кіновиробникам з місцевих бюджетів, але незрозуміло – звідки там знайдуть на це кошти? Буде просто декларування, що так має бути, а реального фінансування ніхто не отримає?
  • Не дуже оптимістично дивлюся на це, і справа не у фінансовому механізмі повернення. Рібейти важливі для великих блокбасерів, коли шукають, де ефективніше проводити знімальний період. Для європейської ко-продукції умова більшості кіно фондів – це витрачання грошей на їхній території. Українські рібейти були б цікаві американцям, які заходять з мільйонними бюджетами. Але виникає питання зі страхуванням. Україна не входить в єврозону, і міжнародні страхові надають послуги з підвищеними коефіцієнтами. Ризик працювати в Україні занадто високий, наша судова система не вбудована в ЄС – і всі розуміють, що тут не варто подавати позови. Через закон про рібейти ми нічого не втрачаємо, але мало вірогідно, що наступного року він почне приносити зиск. Втім все одно треба намагатися заводити американців на наш ринок.
  • А азіатів? IZY потрапив на фестиваль європейського кіно у Китаї. Це така-собі терра-інкогніта  – величезний ринок, тільки незрозуміло наскільки їм цікава Україна.
  • Вже були два покази IZY в Пекині та Шанхаї, зал дуже тепло його сприймав. Але в Китаї живуть декілька мільярдів людей, тому статистику з цього підводити важко. Чому китайці цікавляться українським кіно? Їхня свідомість зараз дуже відкрита до всього нового, і хочуть побачити, що відбувається поза межами їхньої країні. Вони розширюють свій вплив, і для них цікаво контактувати з іншими.
  • Можливо таке, що український фільм потрапить у китайський кінопрокат?
  • Ще рік тому там існувала система – 20 американських та 20 європейських фільмів на рік, така квота для іноземного кіно. І за кожен фільм мали сплачувати ліцензійний збір близько п’яти мільйонів доларів, тому що потрапляння в цю «двадцятку» дає змогу заробити нормальні гроші. В Китає існує цензура, фільм має  пройти ідеологічний бар’єр…. Конкуренція дуже висока, якщо не виграв Канни, то шансів мало. Точаться розмови, що була досягнута  домовленість про те, що  українське кіно потраплятиме до китайських кінотеатрів на інших, більш м’яких умовах. Вірогідно, це буде не вся країна одразу, а окремі провінції.
  • Повертаючись до українського сьогодення, Ви казали, що «телесеріальне виробництво на каналах сьогодні не ефективне, і почалося перетікання кваліфікованих кадрів з ТБ у кіно». А в чому полягає неефективність – завищують бюджети?
  • Прикро, але наше ТБ – це не провайдер змін у громадському суспільстві, воно гальмує. Є два механізми існування компаній: ринковий – коли орієнтуються на попит, підлаштовуються під смаки глядача, і планова економіка – коли ставиться завдання «ми повинні налагодити сто годин серіального продукту». Вже більше десяти років, як телехолдінги перейшли на планову систему, коли бюджет і завдання розробляються нагорі, а донизу спускають завдання. Така система викристалізувалася, працює чітко, як це було в радянські часи – тоді випускали достатню кількість  черевиків, вони були непоганої якості, але не модні. Така  сама історія у нас з телебаченням та серіалами – вони добротні, актори знають, як грати, режисери, як розводити мізансцену, оператори, як знімати. Але всі серіали – однакові. Актори затверджуються на ті самі амплуа… Чи можна знімати в Україні якісні серіали – можна. Чи можна їх робити з українськими телеканалами  прямо зараз – ні. Дуже цікаво, що буде відбуватися, коли почнеться державна підтримка виробництва серіалів. Як і хто їх буде обирати? Невиключний конфлікт між Експертною радою, яка має власні смаки, та тим, що бажають та звикли бачити канали. Дуже цікаво, який знайдуть компроміс.
  • Як ви пояснюєте той факт, що пересічна домогосподарка навіть в інтернеті шукає телесеріал «Світлофор» замість «Гри престолів»? Може тому і телеканали ідуть за таким невибагливим попитом?
  • Тому що вона не знає про інше. Якщо ви запропонуєте цій домогосподарці устриці та шампанське, то вона скаже, що це – гидота…. Існує такий стереотип, що держава не має займатися регулюванням. Але ж є контроль за якістю харчових продуктів, так само має бути регулювання ринку гуманітарної сфери, враховуючи те, що українські телеканали не є ринковими, вони всі збиткові. Пристосувати їхню політику до державних інтересів можна завдяки квотуванню, окремим заборонам. І це повинно бути тонко та зрозуміло.
  • Чути розмови, що нова експертна комісія, яка  надаватиме зелене світло українським виробникам кіно та серіалів, складатиметься з профі. Однак вони та їхні компанії  не зможуть, як раніше приймати участь у пітчингах, щоб не було конфлікту інтересів.  Хотіли б потрапити в таку комісію?
  • Ні, мені цікаво кіно знімати.