«Стрімголов» чи навпомацки? Або кому потрібне авторське кіно?

Роздмухування ажіотажу навколо картини до її виходу на екран – справа ризикована. А у випадку з фільмом Марини Степанської «Стрімголов» – невдячна. Призер у Карлових Варах, учасник відбору на Оскар…. Все це підштовхує подивитись картину на власні очі. І як часто буває у випадку з арт-хаузом, краще було жити у світі захоплюючих рецензій, ніж приземлитися на грішну землю. Поміж тим, сама режисер вважає свою роботу аж ніяк не маргінальною, а розрахованою на широке глядацьке  коло. Тому і оцінки, мабуть, слід давати без знижок на «цежмистецтво».

Насправді, «Стрімголов» – фільм або для  витонченних кіно гурманів, або для самого режисера, яка вирішила вилити на екран власні рефлексії. Сюжет «Стрімголов» – один великий артовський штамп, який обов’язково повинен складатися з головного героя-наркомана, задумливого паління цигарок майже у кожному кардрі та постаті оголеної жінки, яка щойно отримала оргазм з коханим. Все це у фільмі – є. Немає – добре збитого сценарію. Зав’язка триває близько півгодини, знайомлячи нас з матусею того самого наркомана, його дідусем, автомобілем, будинком…. Так би мовити – занурює у атмосферу, але чесно кажучи, подібні паси «перетерпить, а далі буде цікавіше» у випадку з кіно без претензій на «суто авторське баченння» – неприпустимі. Терплячих серед нас не багато. Особливо, коли розмови на екрані відбуваються занадто літературною українською, нібито на сцені кластичної вистави у театрі Франка. Доречі, після режиссера, або сценариста «перемкне», і ми почуємо живу мову зі сленгом та  навіть абсенцентоною лексикою у всій її красі. Але до  того треба дотерпіти. Навіщо такі муки – не зрозуміло.

Сама Степенська зізнається, що воліє працювати з не зіпсованними серіальним милом акторами, або ж взагалі – аматорами, розкачуючи їх перед кожною сценою  методою «я в запропонованих обставинах», і дозволяючи максимально імпровізувати з тектом. А це знову ж таки,  відомі підходи аж ніяк некомерційного кіно. Кілька років тому,   такі вибрики виглядали би повністю природньо – українське кіно знімалося «для себе», без надії  на вдалий прокат. Однак сьогодні, після успіху кількох національних картин, вже виникають питання – навіщо подібне авторське висловлювання  фінансується державою, яка наддала на створення фільму 10 мільйонів гривень? Єдина відповідь – щоб було кого відправляти на фестивалі.

Очевидно, що «Стрімглов» не  матиме успішного прокату у кінотеатрах, і на нього ніхто і не був націлений. Режисер займалася нарисом власного спостереження за поколінням двадцятисемирічних українців – віку-рубікону, коли  розпрощалися з життям Курт Кобейн та Емі Вайнгауз. Персонаж стрічки Антон, доречі, також музикант. Нащастя, він не виконує власних творів,  це було б ще більш марудно. Він такий собі пасивний втративший  надію парнішка –  не хоче брати на себе відповідальність у стосунках, не тріпоче радощів,  коли отримує повістку в армію. Йому – все до дупи, окрім, мабуть що, здоров’я  його рідних та сексу. Напротивагу коханка Антона уособлює в собі всі риси справжньої патріотки – розливала чай на Майдані, відмовилась перебиратися з колишнім  до Німеччини(хоча в Польщу тягнути продовжує), навіть знає сучасних українських художників на кшталт Глущенка. І  за всі свої чесноти отримує подарунок – закохується в  безперспективного покидька-наркомана з добрими очима та непоганим тілом.

Не має сенсу переказувати і без того нехитрий сюжет «Стрімголов». Якщо ви чекатимете на пристрастні поцілунки головних героїв – ви їх дочекаєтесь. Якщо гадатимете – чи вистрілить рушниця, про яку  старанно нагадують весь час, – вистрілить. І це не буде кодою. Степанська не втримається від «три крапки», що змаже весь ефект від пострілу.  Як на мене фільм сирий, розпадається на шматки, а  тримається завдяки  ретельно підібраному музичному супроводу.  І цьому треба віддати належне, як і спробі зняти щось для душі в еру мас-культу.

Катя Шнайдер