Інформаційне самогубство чи свідома диверсія


На чому ґрунтується боєздатність армії, будь-якої, не тільки української? На це питання легко відповість навіть курсант військового ВНЗ. Цих “кити” боєздатності три: належне матеріально-технічне забезпечення, високий фаховий рівень підготовки і морально-психологічний стан або простими словами – бойовий дух. Всі ці три складові однаково важливі. Але от що цікаво, якщо ми заглянемо у історію, то побачимо, що вона має безліч прикладів коли армія з високим бойовим духом перемагала армію, що мала краще озброєння та виучку але не хотіла воювати. І практично жодного факту коли б було навпаки.
Сьогодні у ворога вже не має широкої можливості вплинути на перші два фактори, а от що стосується бойового духу, тут усе для нас, набагато складніше. Ворог це розуміє і очевидно, що сьогодні саме підрив бойового духу нашого війська, ставить він одним х головних завдань розв’язаної проти України інформаційної війни. Щоб краще це побачити спочатку треба зрозуміти які складові має власне сам бойових дух. Вони також в принципі прості: віра в справедливість війни, тобто в те що добро на нашому боці, віра в армію та своїх командирів. Є і інші але ось саме ці я вважаю найбільш вагомими. Віра в командирів включає в себе в тому числі у довіру до вищого військового та політичного керівництва. І саме підриві цієї складової у ворога надзвичайний простір та благодатний ґрунт для маневру. Втому від війни, біль військових невдач, реальних чи уявних, ворог широко використовує для підриву авторитету українського командування. Часто використовуючи для цього начебто українських патріотів.
Останнім прикладом є опус такого собі полковника Віктора Покуса. В своєму чималенькому опусі Покус, веде псевдо стратегічні роздуми, перемішуючи банальності з фантазіями, розраховані на далеких від військової справи людей. Все це густо перемішано з відрами помиїв на все без виключення керівництво держави та армії. Особливо велика кількість бруду дісталося від Покуса начальнику генерального штабу Віктору Муженко. Настільки велика, що без особистої образи тут явно не обійшлося. Зі смаком і задоволенням автор звинувачує Муженка у всіх можливих і не можливих гріхах. Перераховувати які я просто не бачу сенсу, настільки однобоко та перекручено все це зроблено. Звучить все так ніби війну ми програли і над Києвом “гордо реет триколор”. Але ж це не так. Незважаючи на помилки українська армія змогла зупинити ворога. И як би там не було, в цьому є заслуга і командування. І кожний нормальній, здатній хоч до краплі аналізу людині це абсолютно зрозуміло. А опус пана Покуса є яскравим прикладом інформаційного самогубства а може і свідомої диверсії. Коли через якісь старі особисті образи свідомо чи хай навіть не свідомо, готовий всадити ножа в спину армії яка тебе захищає. Тут питання не в тому що критикувати не можна, а в тому що треба відрізняти критику і наклеп. Критикують наприклад відомі волонтери, такі як Роман Донік чи Юрій Мисягін. Критикують як правило об’єктивно, не жаліючи і похвалити якщо хвалити є за що.