АНДРІЙ КОЗІНЧУК: «Ветеранам ніхто нічого не винен. Я проти того, щоб за нас топили, як за героїв»

Військовий психолог Андрій Козінчук про “колег-врєдітєлей”, канабіс, лікування ПТСР у США та навіщо він раз на рік їздить на позиції. Інтерв’ю – Олена Солодовнікова.

– Я вчився на військового з тринадцяти років – в ліцеї Богуна, у військовому інституті на спеціальності військова психологія, коли це ще не було мейнстрімом. Потім навіть служив у одній військовій частині, в управлінні розвідки. Прикольно було. Але мені не давали рост, хотіли щоб був замполітом, а мені то не подобалось. І я пішов в бізнес. Працював у різних компаніях: займався, продажем шин та фармкосметики. Там було нормально грошей, але не було нічого справжнього – ні місії, нічого…

Коли почався майдан, то я скептично до нього віднісся, а потім звільнився з роботи і там лишився. Потім – Крим, війна. І я не хотів бути психологом. Я хотів воювати. Прикольно, двіж. Я  обирав, куди поїхати, в якій підрозділ, щось постійно не подобалось, носом крутив… Правий сектор не сподобався системою підготовки – діч, піонертабір. Вони всі дуже переживали за свої его, хоч я не хочу їх обісцінювати – нормальні пацани.  Потім знайшов інший батальон, але сказали, що він буде під Тимошенко… Ну, непруха! В результаі я поїхав в АТО нелегально, туристом. Але займався там всякою психологією. І от там я побачив, що будуть дуже важкі наслідки….

Був хлопчина, який застрелив свого в бою – побратим  вискочив перед ним на лінію обстрілу. Той, що застрелив, він потім повністю «випав», його психіатри накачали всякими транквілізаторами так, що він втратив ідентичність. Були люди, які навпаки відчули запах крові, вони не просто хотіли проходити службу, вони хотіли вбивати. Але ж ми не вбивці, ми знащуємо об’єкти, ми – класні чуваки.

….Я пойняв, що війна – це моя тема, написав у фейсбуку – під у підрозділ «ваєвакой». Зі мною провел співбесіду у  [спецпідрозділі ]”Києв”, типу – альо, ти нормальний пацан, давай до нас.

Психологічна освіта – це моя соціальна функція, а є моє его, я ж ще чоловік. І у мені його мало хто бачить за моєю постаттю психолога. Так, мені завідно просто було, що пацани валилися і були героями. А я хотів бути одним з них. В мене була посада, звання, присвоїли майора. Карочє, я красавчик типу був, але на папері. І потім я зрозумів, що кожен може займатися своєю справою – хтось валилися, а хтось бути психологом.

На війні ніхто не ходить до психолога. Стріляв-стріляв, і оп – війна стій, я до психолога! Немає такого. Так а на гражданці  до психолога часто ходять? Я розказував бійцям, що таке гостра реакція на стрес, що таке ступор, що таке паніка, бойова втома. Ну і ми довго говорили на теми – сім’я, діти, вплив двох коханок на психологію дружини. Знайомив їх з листуванням… Було багато героїзації себе, а це втеча від реальності та відповідальності. Немає героїв, можуть будуть вчинки.  А коли всі навколо очікують, що ти герой, а він посцяв і промазав? Є бажання жити  геройським стилем життя, але не треба постійно за це чіплятися.

Я не згоден, що до військового психолога більше довіра ніж до  звичайного. Бо він може піти та командиру настучати. Довіра має бути більше людська. Мені важлива культура цього. Чувак, у тебе є в підрозділі стоматолог – іди до нього, якщо у тебе болить зуб. Якщо душа болить – іди до психолога. Це нормально. Ніколи до мене не приходили люди, щоб сказати: “Андрію, мені потрібна твоя професійна консультація”. Але до мене підсажувалися та казали: «На вулиці знову туман». І це означало – є контакт. Працюй, підтримуй розмову. Моя робота не в кабінетах, вона в курілках, біля вогнища, де завгодно.

Було таке, що я приходив в якійсь підрозділ, а там був мій колега, який викликав недовіру – занадто багато жартував, знецінював військових, звинувачував їх, «Хлопчики, як вам жити  після вбивств? Вам треба пити кон’як, щоб забутись». Ти можеш нікому не допомогти, але хоча б в нуль спрацюй, з тобою мають почуватися безпечно. А я знаю таких кандидатів наук. Що самі були в такій тривозі чи страху… І я не міг при людях їх чморити.

Було багато людей, які працювали з військовими без дипломів, але наразі вони пішли вчитися, отримали фах. Серед них є немолоді люди, і це дуже круто. Я був таким мегакрутим психологом з вищою освітою, приїхав на війну і обісрався. Бо моїх знать вистачило в на тридцять відстоків.

Держава нам нічого не винна в плані реабілітації. Я вважаю, що ми самі маємо бути в тому зацікавлені. Я не вірю в ініціативу зверху.

Гроші не мутяться і це вже досягнення. Принаймні, в мене не має фактів, що вони мутяться. Питання в ефективності. Гроші ідуть на санаторії. Вони мають користь. Але КПД – це 5-10% . Ми могли б витратити ці кошти з більшою користю, але ми витратимо стільки енергії щоб пояснити, що ці кошти треба по-іншому спрямовувати, не на закупівлю матраців.

Уніфікованої програми реабілітації немає, бо всі ветерани різні. Ми маємо створити умови в кожному осередку, районі. Десь це може бути волейбол, гра на більярді. Зараз є теоретична функція, що кожен ветеран може найняти собі психолога, і держава за це заплатить «нереальні гроші» – 150 гривень за годину консультації. Але щоб це оформити, треба так доказувати, що ти того достойний, що мені простіше зробити це безкоштовно. Але у Мінсоці також не дурні – вони в санаторії “множать” всіх ветеранів, які проходять там лікування, – і за рахунок цього психолог вже отримує нормально. Так і виходить, що чувак може нічого не роботи і отримувати трьоху за двадцять ветеранів. Я не хочу казати, що це зрада, але сенсу у цій системі ніякого немає.

У нас немає обліку військових психологів. Але ж ми і ветеранів не можемо порахувати…. Ми не знаємо, як психолога-врєдітєля «задвухсотити» хоча би етично.

Жодній людині в Мінсоці нецікава соціально-психологічна реабілітація ветеранів. В мене є пристрасть до цієї роботи, а там всім байдуже. Їм так не в тему ця війна. У них є Чорнобильські фонди, пенсійні фонди, центри зайнятості. Такі мутки можна робить! Ну як не в тєму! Але на них можна заробити! Але потім ці  колишні військові починають «вонять».

МОЗ розробляє концепцію ментального здоров’я. Це запозичення європейського досвіду. Там буде і навчання фахівців. У них є стратегія, вони ідуть на діалог, ми дискутуємо.

Канабіс не є панацеєю для лікування ветеранів. Коли була презентація цієї програми, то було таке враження, що ти дунув, і все в житі покращилось. Канабіс без контролю та призначення, то перший крок до серйозних наркотиків. Так це дієво за умови контролю лікарів. В Канаді про це кричали, що у них люди, які самостійно лікувалися канабісом були дуже схильні до суїциду. З одного боку – відходить біль, але… «Трава» не може  бути єдиною панацеєю.

Ветеранам ніхто нічого не винен. Я проти того, щоб за нас топили, як за героїв. Я за те, щоб ми навчилися бути самостійними.

Поки що всі пільги, що у нас є виглядають як подачки. У них немає ніякої гідності. У США є скрінінг людині, яка іде на війну. Його попередньо тестять, повертається – знову тестять. Ветеран отримує купу буклетів, де знаходиться соцслужби. Одночасно данні людині переходять до Veteran Affair Department( це те саме, що у нас Мінвет) – вон мають данні –  вавка у ветерана в голові або навпаки він – красавчик. Існують Veteran Houses, як державні так і недержавні(що все одно на 25% фінансуються з бюджету). Але в той же самий час у них  300000 ветеранів-безхатьків. Я питав – як таке може бути? Це їх вибір. Ветеран може жити у тимчасовому помешканні, але не більше року, бо ти маєш за цей час соціалізуватися, ніхто не буде тебе постійно годувати з ложечки. Задача адаптації – бути самостійним, мати до себе повагу. А ми налаштовані на вічне «Привіт, я воював!»

Офіційно в мене самого не діагнозтований ПТСР, але думаю, що в мене він є. Я дуже соціалізований – люблю ресторани, красивих жінок, не мрію постійно бути в окопі та стріляти. Але раз на рік мене відвозять на пєрєдок, як я називаю – понюхати. Я стою на позиції біля кулемета та вдихаю повітря. Все – mission complited.

ПОМОЧЬ НАШЕМУ ПРОЕКТУ – ПриватБанк 5168755109603742 ПУМБ 26203405979840