“Літо”: більше ніж кіно про Цоя

«Ти же розумієш, що просто триматися за руки – набагато небезпечніше», – попереджає власну дружину, яка закохалася у Цоя, Майк Науменко. І він правий – сталі стосунки чи швидкоплинні інтрижка, якщо ті замішані на сексі, – це по-дорослому і нудно. А інша справа дитяче захоплення, збентеження, натяк, таємниця…. «Літо» Кірила Серебреннікова для меня не про рок-н-рол,  не про час тоталітризму і суцільного контролю, і навіть не про любовний трикутник творчих людей. Це фільм  про захоплення, про кохання до талановитої людини – коли заліпаєш і не відірвешся.

Я навіть здогадуюсь, чому цю стрічку  не сприйняв Грєбєнщіков, довівши до відома, що «все це не правда». І дійсно,  все вірогідно було по-іншому, на що постійно вказує навіть один з персонажів – такий собі внутрішній голос глядяча: Цой у стрічці не схожий на Цоя, а окремі епізоди взагалі помічені для особо обдарованих – «цього на справді не було». Прикментно, що будь-які події, свідком яких ти став, ніколи не виклядають справжніми на екрані. Все було не так. Все. І все це ілюзія. Якісь замальовки у запропонованих обставинах.  Обставинами виявився ленінградський рок-клуб з усіма його «заборонами концертів, худсовєтами та  обмінами платівками». Обставинами виявилось гетто, яке добровільно створили люди,які прагнули свободи у країн, де за тобою слідкував великий брат. І, вірогідно, російські глядачі проводитимуть аналогії з тутешнєю росіійською дійсністю і його таким самим «телебачення, що не треба дивитись». Мене той «політичний шар за натяків» не зачепив;  хіба що по злегка, навіть якось і забула. що стрічку Серебренніков доробляв під домашннім політарештом. Тому що «Літо» – перш за все про закоханність у  енергетику конкреної людини. До якої ти хочеш доторкнутися, бути причетним в різний спосіб – або поцілувати, як та « погана дружина», або  допомогти записати альбом. Вреш-решт – які до біса різниця?  Заради того почуття ти можеш придушити у собі  ревнощі, а подекуди і власну гідність.

Знову ж, то не історія про  «важкі радянські часи» – я бачила щось схоже  двадцять років потому, в іншій тусовці, з іншими музикантами…. «Літо» могло трапитися в Україні,  в  наших реаліях. Але не трапиться. Адже побачивши такий наївний сценарій без крутих сюжетних поворотів про  українських музикантів,  кожен притомний продюсер скаже: «це ні про що». І правильно зробіть,  бо «Літо» тримає завдякі камері постановника Опельянца, а повні зали забирає, як не крути, завдячуючи легенді  навколо гурту  «Кіно». І безумовно,  зафрахтованість до сіпервідомої особистості забов’язує не облажатися – сподівання завищені. І  режисер Серебренніков не лажанув, замагивши всіх  на гучне ім’я і відомі пісені, але знявши фільм про щось набагато глибше. Так ось – в Україні так не вийде – легенд не вистачає. Поки що, за кілька років дозріють….

Олена Солодовнікова