Збройні сили України треба номінувати на Нобелівську премію миру

Збройні сили України треба номінувати на Нобелівську премію миру

Полон зберігає життя російським солдатам

Що таке полон, сповна можуть зрозуміти тільки ті, хто в ньому побував. І хоча питання полонених актуальне в Україні вісім років, міжнародні організації зацікавились ним саме тоді, коли потрапляти в нього почали не військові “відпускники” чи “заблукалі на навчаннях”, а окупанти регулярної армії РФ. Що ж змінилось у світі та чому така увага до полонених росіян?

Я – колишній полонений. Після обміну входив до переговорної групи, допомагав СБУ у звільненні з полону.

Як мене схопили русько­мирці? З початком війни 2014 року я як військовий журналіст вирушив на Донбас. І в друге своє відрядження потрапив у Іловайський котел. Ця операція мала стати поворотним моментом в АТО. Він справді став поворотним, але в інший бік. Україна втратила велику частину звільнених перед цим територій, і найбільша кількість наших військових потрапила в полон. Разом із ними там опинився і я з оператором Тарасом Чканом та журналістом Ростиславом Шапошніковим. Колег згодом відпустили, передали з частиною наших військових Червоному хресту. Мене ж за два сюжети, які я зробив, перебуваючи в оточенні, залишили.

Зламали руки і знімали на відео

Я тоді відзняв та передав в ефір каналу “Еспресо” два невеликих, але досить вагомих матеріали. Перший – інтерв’ю з полоненими російськими десантниками, які “їхали на навчання, але заблукали”. На другий сюжет згодом посилався Держдеп США у звіті про присутність російських регулярних військ на Донбасі, про їхній танк Т 72-Б3.

Останній сюжет і став моїм квитком до “ями” в Макіївці на 39 днів. Спочатку кілька днів я був у полоні в російських військових, згодом мене передали місцевим сепаратистам, угрупуванню “Область войска Донского”. Там мене спочатку били як диверсанта, а коли я таки довів, що не комбатант, почали бити як репортера. І як із журналіста, з мене знущалися сильніше, ніж як із диверсанта. Хоча, за законами війни, мали відпустити додому. Натомість зламали руки і все це знімали на відео. Деякі кадри досі є в інтернеті. Медичної допомоги ніхто не надав. Повезли до Макіївської лікарні, де змусили знімати “репортаж” про страждання мирного населення Донбасу та їхніх героїчних медиків. Мої зламані руки прооперували після обміну вже в Києві. Ніхто за знущання, як ви здогадуєтеся, не вибачився, а правозахисники лише констатували щасливий факт мого звільнення з полону, що відбувся завдяки старанням дружини.

Ворог приховує свої втрати

Днями я чергував уже з автоматом у столичній теробороні й на очі потрапила заява правозахисної організації Human Rights Watch. Вони закликають не публікувати відео з полоненими москалями. Мовляв, це порушує їхні права, за міжнародними правилами війни.

Чому раптом так занепокоїлися у Human Rights Watch з приводу страждань “нещасних російських хлопчиків”? Чию тонку душевну організацію так болісно зачіпає те, що їх знімають на відео? Чому Human Rights Watch не переймається тим, що ці “хлопчики” розстрілюють і грабують жінок, дітей, літніх людей?

Перше і головне – Росія вийшла з Женевської конвенції в листопаді 2019 року. Її вимоги не поширюються на армію РФ. Москва продовжує виробництво забороненої баротермічної зброї, використання касетних боєприпасів і протипіхотних мін. А також ігнорує міжнародні інституції. Російські військові та підконтрольні їм бандформування порушили всі мої права як полоненого некомбатанта. Адже, впевнившись, що я – журналіст і виконую свої професійні завдання в зоні бойових дій, свідомо відмовилися передати мене Червоному хресту і залишили в полоні. Катували, що заборонено робити навіть щодо військових, не кажучи про цивільних. І найголовніше – вони застосовували тортури саме тому, що я – журналіст. І коли недокраїна не дотримується правил і офіційно декларує це, правила не можуть бути застосовані до її громадян.

Російське керівництво знищує поголів’я своєї армії

По друге, Росія приховує свої втрати. Батьки її солдатів часто не знають, де служать чи воюють їхні діти. Тож, показуючи на відео допити полонених, Україна робить велику послугу їхнім батькам. Які хоча б із ютюбу можуть ді­знатися, де їхні діти.

Збройні сили України треба номінувати на Нобелівську премію миру. Адже, беручи в полон російських солдатів, українська армія зберігає їхню популяцію. Тоді як російське керівництво знищує поголів’я своєї армії. Тож у майбутньому її залишки можна буде спостерігати тільки в зоопарку Гааги і тільки завдяки ЗСУ.

Вояки Десантно-штурмових військ України беруть участь у навчаннях під Житомиром, 21 листопада 2018 року
Автор: REUTERS

І наостанок: чи варто взагалі брати полонених? Навколо цього питання точиться багато дискусій. Від “вони нам потрібні, щоб відбудовувати міста” до “брати не треба, їх немає чим годувати”. Моя думка така: полонені – це насамперед зброя інформаційно-психологічних операцій. І тут треба розділяти, кого брати в полон, а кого – ні. Приміром, пілотів і артилеристів не брати. Принаймні про це заявляти, адже вони самостійно здатися не зможуть через значну відстань, з якої воюють. А от через страх смерті – бо ППО та ССО їх усе ж дістають – ворожі війська можуть не досить старанно виконувати свою роботу. Як, наприклад, пілоти, які мають бомбити Київ, підлітають на безпечну для себе відстань, вистрілюють боєкомплект у водосховище і повертаються на базу.

Знадобляться як свідки на майбутньому процесі в Гаазі

З другого боку, піхотні або механізовані війська мають розуміти: в них є два варіанти – померти або здатись у полон. А зважаючи на подальшу мобілізацію ворожих військ, такий підхід дасть можливість скоротити чисельність армії противника й заощадити наш боєкомплект. До того ж полонені знадобляться як свідки на майбутньому процесі в Гаазі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.