108 років відзначення Листопадового чину. Українці і поляки зберуться для спільної молитви на терені історичного протистояння.

ЛЬВІВ - 1 листопада 1918 року, рівно 108 років тому, у Львові стартувало повстання, яке мало на меті утвердження української влади в західних областях України. Цей важливий момент в історії отримав назву "Листопадовий чин".

108 років тому Австро-Угорська імперія наближалася до свого кінця, і українці оголосили про створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Це сталося в той час, коли й інші народи, що жили в межах імперії, проголошували незалежність своїх держав.

Українці та поляки зберуться на спільну молитву у Львові, на Личаківському цвинтарі, де поховані вояки Української галицької армії, які прагнули здобути незалежність для України, а також польські солдати, що виступали проти цього прагнення. Ця акція примирення відзначається вже протягом 25 років.

Про події 1918 року на Личаківському цвинтарі нагадують польський Цвинтар орлят і поруч - меморіал воякам Української галицької армії, які загинули в українсько-польській війні у 1918-1919 роках. Молодий вік, вказаний на могилах, вражає. Їм було по 17-20 років. Наймолодшому польському учасникові повстання було 14 років.

19 жовтня 1918 року було проголошено, що українці створюватимуть українську державу в рамках Австро-Угорської імперії.

Після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні, народи почали формувати свої власні держави. Польська влада оголосила про своє бажання включити Галичину до складу Польщі. Антанта вирішила створити ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада для передачі управління Східною Галичиною польському уряду.

Молоді українські офіцери під проводом сотника, а згодом полковника УГА, Дмитра Вітовського усвідомлювали, що поляки не мають наміру віддати цю територію. Події, що відбувалися в Наддніпрянській Україні, надихали українців на створення власної державності. Тому, якщо не вжити заходів і не здобути владу, її заберуть поляки, з цим переконанням молоді військові звернулися до політиків.

31 жовтня представники Української національної ради та Центрального військового комітету на чолі з Дмитром Вітовським зібралися у львівському "Народному домі" (нині Будинок офіцерів) для ухвалення рішення.

Дмитро Вітовський не став чекати на прибуття ліквідаційної комісії і вирішив взяти владу в свої руки у Львові.

Військовий комітет отримав нову назву — Українська генеральна команда, яка стала основним командним центром повстанських дій.

Бунт стартував о 4-й годині ранку. Українські підрозділи, що складалися з 60 офіцерів та 1400 солдатів, захопили ратушу, губернаторську будівлю, центральну пошту, вокзал, банк та аеродром. Все це відбулося без єдиного пострілу. Синьо-жовтий прапор був піднятий над ратушею та губернаторством.

Відтак 31 жовтня 1918 року львів'яни прокинулись під українською державою.

Ввечері 1 листопада польські військові формування активізувалися, що призвело до початку вуличних сутичок. Львів опинився розділеним на українську та польську зони.

13 листопада українці оголосили про створення Західноукраїнської Народної Республіки. Щоб уникнути оточення, українські війська залишили Львів у ніч з 21 на 22 листопада 1918 року. Бої точилися на околицях міста, але незабаром з'явилися регулярні польські підрозділи, які почали відновлювати контроль над територіями, захопленими українськими силами.

Проголошення Злуки УНР і ЗУНР у єдину соборну державу відбулося 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

1 листопада вважається Днем "Листопадового чину" в Галичині, особливо у Львові, і його почали відзначати ще з 1920-х років.

На Личаківському кладовищі знайдуть вічний спочинок польські солдати, які віддали свої життя за захист Львова в 1918-1919 роках. Кожного року 1 листопада сюди приходять делегації польських організацій, щоб вшанувати їх пам'ять.

А поруч поховані вояки Української галицької армії, які боролись за українську державу.

У 1920-1930-х роках польський уряд створив величезний меморіальний комплекс на честь польських солдатів, до якого увійшли каплиця, дві катакомби, а також упорядкування поховань, серед яких були могили французьких піхотинців і американських льотчиків. Крім того, було зведено тріумфальну арку з парою скульптур левів і два пілони.

Тоді головний вхід на меморіал планували зробити через тріумфальну арку з кам'яними левами, які лапами спираються на щит. На одній скульптурі був зображений герб Львова і написано "Завжди вірний", а на другій - польський орел і слова "Тобі, Польще". У радянський час польський "Меморіал орлят" був зруйнований, могили знищені.

З 1989 року на Личаківському цвинтарі розпочалися роботи з відновлення місця поховання польських солдатів. На початку 2000-х років між українською та польською сторонами виникли гострі суперечки стосовно фінального проекту, зокрема щодо встановлення символів і написів.

У Львові обурювались, що поляки хочуть написати на плиті: "Загиблих у боях за Польщу", а також встановити зображення меча-щербеця на могилі п'ятьом невідомим солдатам. Цей символ українці розцінили як "імперський мілітарний символ". А ще конфлікт довгий час був через кам'яних левів на арці. Вони були довший час закриті, а потім їх самовільно відкрили.

Дія примирення

Тільки в 2005 році, за участю президентів Польщі та України, на Личаківському цвинтарі були урочисто відкриті меморіали. Однак перед цим відбулася акція примирення, яка була ініційована у 2002 році кардиналами УГКЦ Любомиром Гузарем та РКЦ Мар'яном Яворським, а також представниками української та польської інтелігенції. Щорічно 1 листопада вони збиралися на обох меморіалах, щоб помолитися.

Вони вирішили використати фразу примирення у контексті братовбивчої війни - "Вибачаємо та просимо вибачення". Серед тих, хто виступив з цією ініціативою та брав участь у процесі, - політв'язень радянських концтаборів і активіст Української Гельсінської групи Мирослав Маринович.

"Згадую 2002 рік, коли ми вперше відвідали польський Цвинтар Орлят та український меморіал. Тоді в атмосфері панувала напруга через політичні суперечки. Польська сторона була незадоволена вимогами України щодо символіки, яку слід було б використовувати на польській частині цвинтаря. Україна, в свою чергу, побоювалася, що відновлення цвинтаря та символів польської перемоги може бути неправильно витлумачено. Політики намагалися загострити ситуацію, але ми, група небайдужих людей, вирішили, що сперечатися з ними — безглузде заняття. Замість цього ми задумали акцію, яка б сприяла зняттю напруги, і народилася ідея спільних молитов на обох цвинтарях", - ділиться спогадами Мирослав Маринович.

Цю концепцію підтримав польський політик і дисидент Яцек Куронь, чий голос мав значний вплив на польське суспільство. Він також долучився до спільної молитви.

"Ми вважали, що відкриття Цвинтаря орлят, який для українців є місцем пам'яті борців за незалежність, стало важливим кроком. Проте, це також вимагало від нас внутрішньої сили, адже ці люди загинули... Потрібно переосмислити минуле і розпочати спільний шлях до гармонійного майбутнього. Лідери, такі як президенти та кардинали, вже зробили це. На жаль, в польському суспільстві цей крок не отримав належного висвітлення і підтримки. Спочатку поляки підтримали ідею примирення, але з приходом до влади "ПіС" почали активно піднімати питання Волинської трагедії, називаючи її геноцидом, і навіть почали руйнувати українські могили в Польщі. Проте ми продовжуємо нашу акцію щороку, адже віримо, що тільки через порозуміння можна будувати краще майбутнє," - зазначає львів'янин Богдан Панкевич, учасник акції з багаторічним досвідом.

Одна з найтрагічніших сторінок в спільній історії українців та поляків. Історичний та політичний погляди на причини масових взаємних убивств у 1942-1944 роках в Україні і Польщі різняться.

У Польщі це називають "геноцидом" і "різаниною", звинувачуючи у масових вбивствах поляків УПА. В Україні наголошують, що відповідальність за масові вбивства поляків і українців на Волині несуть обидві сторони, а також окупаційна адміністрація нацистської Німеччини та радянські партизанські загони.

Кількість жертв також варіюється в різних джерелах. Польський Інститут національної пам'яті повідомляє про 100 тисяч польських жертв та 5 тисяч українців, тоді як українські дослідники наводять інші оцінки: до 20 тисяч загиблих українців і 35-40 тисяч поляків.

Мирослав Маринович зазначає, що навряд чи хтось сподівається, що цьогорічний день примирення принесе такий же позитивний результат, як це було 25 років тому, оскільки українсько-польські відносини наразі стикаються з серйозною кризою. Проте, попри всі труднощі, він підкреслює необхідність виконувати благородні справи, які відрізняються від політичних маніпуляцій.

Спільна ініціатива

Незважаючи на загострення відносин між Україною та Польщею через рішення Львівської обласної ради про визнання року УПА, ініціатива "Пам'ять пограниччя" продовжує свою активну діяльність. Ця українсько-польська програма спрямована на відновлення стародавніх цвинтарів обох країн на прикордонних територіях. Представники української та польської спільноти вже провели роботи з очищення польського кладовища в Сокільниках поблизу Львова, а також займаються доглядом за українськими цвинтарями в Польщі.

Вони не лише впорядковують могили, але й зберігають пам'ять про людей, які колись жили на цих землях, краще пізнають спільну історію, культуру.

Крім того, організатори підкреслюють, що спільна діяльність на історичних територіях слугує важливим методом зміцнення добросусідських зв'язків та передачі спадщини про минулі події майбутнім поколінням.

До цієї ініціативи приєднуються численні волонтери, серед яких і львів'янка Люсина Поврозник, яка займається підприємництвом. З липня цього року вона разом з однодумцями-волонтерами відновила більше ніж півсотні покинутих могил, зокрема й на Личаківському кладовищі.

"На цій території працює 12 осіб, які обробляють 40 гектарів землі. Однак, їм не вдається впоратися з усіма завданнями. Я втратила багато близьких, родичів та друзів внаслідок війни. Коли відвідую могили своїх близьких, мені постійно кидаються в очі занедбані graves. Це викликало у мене тривогу, адже так не повинно бути. Тому я вирішила присвятити себе цій благодійній справі — знайшла в ній своє покликання в цей складний час. Кожне життя — це чиєсь серце. Воно не має бути забутим і занедбаним," — ділиться своїми думками волонтерка Люсина Поврозник.

На впорядковані могили вона кладе колоски. А наступного року, спільно з польськими волонтерами, буде доглядати українські могили в Польщі.