22 червня 1941 року: крах сталінської системи, який завжди слід тримати в пам'яті.

Напад Німеччини на свого союзника СРСР виявився повною несподіванкою для Сталіна

Американський автор Вільям Фолкнер зазначав: "Минуле нікуди не зникає. Власне, воно навіть не є минулим". Як далеко уроки руйнівних Першої та Другої світових війн стали лише частиною історії? Чи можна провести аналогії з сучасністю, коли світ поступово потрапляє в низку локальних конфліктів, які вже багато експертів розглядають як реальний початок Третьої світової війни?

Старт німецько-радянської війни, що розпочався на світанку 22 червня 1941 року, став шокуючою подією для верхівки політичного керівництва Радянського Союзу, особливо для диктатора Йосифа Сталіна.

Видатний український філософ Мирослав Попович у фундаментальній праці "Червоне століття" писав: "Сам процес реакції на агресію підтверджує припущення про те, що Сталін перебував у полоні власних уявлень про розвиток подій, не чекав справжньої великої війни і не хотів рахуватися з реальністю, яка брутально вторгалася в створену ним картину світу і руйнувала відчуття власної переваги над усіма ворогами".

Безумовно, військові та керівники розвідувальних служб СРСР, які мали в своєму розпорядженні значний обсяг інформації про підготовку нацистської Німеччини до вторгнення, включаючи точні дати початку атаки, повинні були вжити заходів для підготовки до неминучої війни. Проте командування Червоної армії в значній мірі перебувало під впливом офіційної позиції сталінського режиму, що була озвучена в повідомленні ТАРС 13 червня 1941 року. На той момент Гітлер вже майже два роки був союзником Сталіна, і країни поділили сфери впливу, що призвело до фактичної окупації значних частин Європи. Про це, звичайно, радянська пропаганда в післявоєнний час воліла замовчувати.

Мирослав Попович відзначав: "Тому, коли з'ясувалося, що це - не "провокація вояччини", а справжня війна, відповідь командування була безглуздою і найменш відповідною до обстановки. Нарком оборони (маршал Семен Тимошенко. - С.М.) увечері 22 червня, о 9 годині 15 хвилин, дав наказ наступати - всіма силами накинутися на противника, розгромити і відкинути його за межі радянської території".

Проте в перші години конфлікту німецькі війська вже просунулися на десятки кілометрів вглиб території СРСР, розділивши фронт танковими арміями від Балтійського до Чорного морів. Вони виходили на оперативний простір і готувалися до неминучих "котлів".

Повернімося трохи назад, згадаємо події, які передували нападу нацистів на СРСР. З 23 серпня 1939 року після підписання Пакту Молотова -- Ріббентропа і Секретного протоколу до нього два хижаки розпочали ділити Старий Світ.

Їхньою першою жертвою стала Друга Річ Посполита, яка була атакована німцями вже 1 вересня 1939 року, до яких долучилися 17 вересня і радянські війська під маркою "Визвольного походу" на території Західних Білорусі та України.

На обох сторонах розділеної Польщі спалахнув жорстокий терор окупантів, що супроводжувався вбивствами, депортаціями, відправленням людей у концтабори та на заслання. Як нацисти, так і "визволителі" використовували подібні жорсткі методи. У той же час, Фінляндія несподівано змогла вистояти під час "Зимової війни" 1939-1940 років, завдавши значних втрат радянським збройним силам. Ця коротка війна виявила, наскільки Радянський Союз виявився неготовим до майбутнього неминучого конфлікту.

Після цього настала епоха трьох балтійських країн, які в червні 1940 року без жодного опору потрапили під контроль більшовиків. Румунія, в свою чергу, наприкінці того ж місяця змушена була віддати Північну Буковину та Бессарабію. Таким чином, на початку конфлікту між Німеччиною — яка раніше, як каток, прокотилася по Західній Європі та Балканах, захоплюючи по черзі Данію, Норвегію, Нідерланди, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію і Грецію — та Радянським Союзом, європейський континент опинився майже повністю поділений між тоталітарними режимами.

Поза межами угод двох тиранів залишалися Франція (до її ганебної поразки від Німеччини влітку 1940 року) та Велика Британія. На той момент США дотримувалися чіткої ізоляціоністської політики, надаючи лише обмежену підтримку Лондону. Ситуація змінилася після нападу на Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року, але до того часу вже активно тривала битва за Москву в рамках війни між Радянським Союзом і Німеччиною.

Офіційно німецько-радянська війна стартувала о четвертій ранку 22 червня. У цей момент почалося бомбардування міст Радянського Союзу, включаючи столицю радянської України - Київ.

Ось дві значущі висловлювання свідків цих трагічних подій.

Український інженер-будівельник, а згодом історик і культурний діяч Федір Пігідо-Правобережний у своєму романі-хроніці "Велика Вітчизняна війна" описує події перших днів у Києві після початку війни: "Ми так звикли до різноманітних військових навчань за останній рік, до майже щоденних "повітряних тривог", що навіть не могли уявити, що це вже початок давно очікуваної війни. Лише в Інституті я дізнався, що Німеччина оголосила війну. Студенти були в піднесеному настрої, всі обговорювали нічне бомбардування аеродрому неподалік. Про навчання не могло бути й мови. Промову Молотова слухали в沉沉ній тиші, стискаючи зуби. У деяких очах слухачів можна було помітити тривожні вогники. Опівдні я повернувся в місто. На перехресті вулиць Леніна та Хрещатика мене вразив великий натовп. Я запитав, що сталося. Відповіли, що спіймали німецького шпигуна. На Львівській вулиці лунав галас. -- Що трапилось? -- Шпигуна піймали. Ця "шпигуномарафон" панувала на вулицях протягом півтора-двох тижнів. Лише в липні її інтенсивність почала знижуватися, поступаючись місцем жахливій паніці та гаслу: "Врятуйся!" Я не впевнений, чи подібні явища відбувалися в німецьких містах, у Франції чи Англії на початку війни, але у нас шпигуноманія набула ознак справжньої психічної хвороби".

Лише в перший день конфлікту, під час обстрілу Києва, загинуло приблизно 200 місцевих жителів. Особливо сильно постраждав завод "Більшовик"...

"Війна вже розпочалася, а люди йшли на базар із кошиками, їхали на прогулянки, читали про таврів... а вже були збомбардовані усі великі міста й не були то ніякі маневри. Справжня війна, якої всі чекали й яка прийшла несподівано. Прийшла вона відразу в Київ -- модерна повітряна війна, а не якісь там далекі прикордонні окопи, що про них довідуєшся із газет. Тому кожен мав потребу ще й ще раз пережити, передивуватися, згадати останні дні, згадати знаменні події, слова, що ніякого значення досі не мали. Клава аж тепер згадує, що тиждень тому казала служниця. Її милий -- вартовий штабу київської воєнної округи -- тиждень тому розповідав про наказ попалити всі архіви, приготуватися до евакуації. Виходить, наші знали? Так, але Гітлер випередив на кілька годин. Все таки, при чому тут евакуація Києва?" - писала українська письменниця, історик і археолог Докія Гуменна в романі "Хрещатий яр" (1956), який був написаний вже на еміграції.

Трагедія народу загострювалася тим, що йому доводилося не лише боротися з нацистськими окупантами, чиї людиноненависницькі дії суттєво вплинули на суспільні настрої в Україні вже з середини 1942 року. На нього також тиснула "свої" терористичні органи влади, які тримали народ у смертельних обіймах. На початковому етапі радянсько-німецької війни, особливо у 1941 році та частково в 1942 році, багато радянських громадян не виявляли бажання захищати цю владу. Українці, які зазнали жахів громадянської війни, Голодоморів 1921–1922 та 1932–1933 років, а також численних політичних репресій ще до Великого терору 1937–1938 років, також виявили свою неприязнь до радянського режиму.

Ось що зазначив у своїй доповідній записці, адресованій Микиті Хрущову, секретар ЦК КП(б)У Дем'ян Коротченко: "Переважна частина цивільного населення України не прагнула продовжувати боротьбу проти німецьких загарбників і шукала різні способи адаптації до умов окупаційного режиму".

Чому це відбувається? Кремлівські лідери з початку громадянського конфлікту на території колишньої Російської імперії зосередилися на придушенні своїх власних громадян. Кількість тих, хто постраждав – через вбивства, депортації чи загибель у таборах – сягала десятків мільйонів осіб.

Тепер давайте звернемо увагу на жахливі цифри радянських військовополонених, захоплених лише за перші шість з половиною місяців війни (з 22 червня 1941 року до 10 січня 1942 року): 3,9 мільйона осіб! Для порівняння, загальна кількість німецьких військ і їх союзників на початку конфлікту не перевищувала трьох мільйонів.

Отже, протягом цього періоду фактично була знищена або захоплена вся кадрова армія. Лише під час розгрому Південно-Західного фронту РСЧА у вересні 1941 року в полон потрапило 666 тисяч військовослужбовців, що становило дві третини складу фронту. Загалом, під час радянсько-німецької війни в полон потрапило 5,7 мільйонів радянських солдатів та офіцерів, серед яких було 81 генерал. Більшість із них, а саме 3,3 мільйона, загинули під час перебування в полоні.

Завдяки сталінській військовій тактиці, яка полягала в безпосередньому використанні людських ресурсів у боротьбі з ворогом, підтримці країн Антигітлерівської коаліції та програмі ленд-лізу, особливо з боку США, Друга світова війна в Європі завершилася перемогою над нацистськими силами і їхніми союзниками. Ця перемога, однак, дісталася ціною величезних жертв. Ось лише кілька шокуючих цифр, що ілюструють втрати України під час війни: 8,8 мільйона загиблих, 2,5 мільйона осіб потрапили до німецького полону, а 870 міст і понад 30 тисяч сіл були знищені.

Більшість українців, які брали участь у бойових діях в складі Червоної армії, не боролися за тоталітарний сталінський режим, а за свою землю, родину й близьких, за порятунок українського народу. Однак визволення українських територій від нацистської окупації водночас стало підґрунтям для зміцнення сталінського режиму, який на початковому етапі війни зазнав жахливого колапсу, безпрецедентного в історії світу. Це також варто пам’ятати...