5 книг, які розкривають відповіді на важливі запитання - огляд від Ігоря Бондаря-Терещенка.

Лінда Ноклін. Чому в нас не було великих художниць? - К.: Komubook, 2025

Авторка цієї книжки розповідає про те, як різноманітні інституційні труднощі століттями перешкоджали жінкам на Заході займатися мистецтвом, і розмірковує над тим, як досягнути майбутньої свободи. По суті, своїм твором "Чому в нас не було великих художниць?", вперше опублікованим у 1971 році, Лінді Ноклін вдалося змінити світ, хоч його назва сформульована як питання, і насправді авторка відмовляється давати на нього відповідь. Натомість, озброєна неперевершеною проникністю і дотепністю, вона ставить під сумнів саму концепцію мистецької геніальності. Адже, будучи написана у часи розквіту феміністичної теорії, а також квір-теорії, расових та постколоніальних студій, книжка пропонує ширший огляд поточних здобутків та викликів жіночого мистецтва, тобто розповідь у глобальному контексті. "Цей текст вчить нас бачити соціальну детермінованість наших мистецьких орієнтирів, - уточнює післямова до цієї актуальної книжки. - Звісно, у кожної небайдужої до художнього образу людини є інтуїтивний смак і відчуття правди мистецького вислову. А втім, багато наших установок є продуктом виховання. Великою мірою ми йдемо за думкою експертів і загальнокультурними стереотипами. Чи можуть експерти помилятися? Чи можуть стереотипи бути хибними? Лінда Ноклін змушує нас замислитися над природою мистецького канону. В Україні внаслідок постійних соціальних турбулентностей розуміння історії мистецтва протягом останнього сторіччя змінювалося стільки разів, що говорити про якийсь однозначно вкорінений канон неможливо. Проте у нас завжди є туга за визначеністю, потреба чітко окреслити коло мистецьких феноменів, які однозначно заслуговують на те, щоби отримати "квиток у вічність".

Ця книга є значущим і вражаючим есе, яке ставить перед читачем ряд складних питань щодо війни, насильства та того, як фотографія формує наше сприйняття світу. Авторка, відома американська критикиня та письменниця, досліджує, якою мірою фотографії можуть впливати на суспільну свідомість і чи можливо використовувати їх для запобігання військовим конфліктам. Важливо зазначити, що цей есе вийшов окремою публікацією в лютому 2003 року, за місяць до початку американської інтервенції в Ірак. У ньому авторка порушує питання про те, чи здатна фотографія запобігти насильству: якщо зображення детально фіксують жахи, чи можуть вони сприяти закінченню війн, або ж навпаки - виправдовувати їх? "Спостереження за болем інших" Сьюзен Зонтаґ також намагається відповісти на численні важливі запитання. У світі, переповненому зображеннями, що постійно циркулюють у новинах, чи стають події реальними для глядачів в інших країнах? Чи може надмірна кількість фотографій призвести до того, що жахи перетворяться на норму, сприймаючись як звичайне видовище? Авторка вписує фотографію в контекст історії іконографії страждань, аналізуючи сприйняття, вразливість погляду, а також зв’язок між фотографією та смертю, пам’яттю про війну - як колективною, так і індивідуальною. Вона розглядає фотографії (не постановочні, а справжні, часто зроблені без відома об'єктів) як історичне джерело, візуалізовану мить часу, що фіксує реальність, яку можна назвати хронологічним зліпком. Це не лише відображення сучасного стану світу, але й заклик до обережності у сприйнятті та аналізі інформації, яка до нас надходить через мас-медіа. "Ми занурені в потік зображень, що колись шокували та обурювали, - зауважує авторка, - і тепер не можемо на них реагувати. Якщо перенапружити співчуття, то воно оніміє. Це знайоме явище, але чого насправді вимагають ці критики? Чи потрібно обмежити показ зображень жахів до, скажімо, одного дня на тиждень? Чи, можливо, створити певну "екологію зображень"? Однак, справжня екологія зображень неможлива. Жоден Комітет вартових не встановить квоти на жахи, щоб ці зображення продовжували шокувати. А самі жахи, на жаль, не зникнуть".

Ця книга сповнена захоплюючих відповідей на питання, що залишаються актуальними в усі часи. Чому ми так любимо переглядати фільми? Як вигадати історії, які захоплюють глядача з перших секунд? У своїй праці "Режисура Оповіді" Френсіс Ґлебас, провідний розкадрувальник Disney, ділиться з нами секретами майстерного сторітелінгу, які допоможуть створювати вражаючі, емоційно насичені та зрозумілі візуальні історії. Ця книга є справжнім путівником для режисерів, аніматорів та всіх, хто працює з кадром, і відкриває, як передавати глибокі ідеї через образи; як утримувати увагу глядачів та створювати напругу; як уникати помилок, що можуть коштувати часу та ресурсів; як знаходити креативні рішення в складних ситуаціях. Але це не просто навчальний посібник, а джерело натхнення для тих, хто прагне створювати історії, які запам’ятовуються. "Перше запитання, яке я ставлю своїм студентам-кінооператорам, звучить так: 'Чому ми дивимося кіно?'" – розпочинає автор. Багато з них ніколи не замислювались про це, тому починають думати, піднімати руки і пропонувати свої варіанти. Існує безліч причин, чому ми, зрештою, дивимося фільми, а поки студенти висловлюють свої ідеї, я записую їх на дошці. Ми хочемо ділитися емоціями з персонажами та близькими. Ми переглядаємо фільми, щоб отримати нові знання. Ми насолоджуємося видовищами. Нам цікаво побачити інші світи, до яких, можливо, ніколи не потрапимо. Ми жадаємо почути цікаву історію. Хтось зауважує, що ми дивимося, аби втекти від реальності. Але від чого? "Від нудьги!" – зривається сміх, і студенти усміхаються. Чому ж вони сміються? Можливо, тут прихована підказка. Дослідити це можна лише занурившись у цю захопливу розповідь про мистецтво кіно та його створення.

Ця книга є яскравою ілюстрацією до теорії, яка була представлена у нашій попередній наративі. Після її прочитання ви точно захочете переглянути всі фільми, пов'язані з героєм цієї оповіді. Перший фільм "День народження мого друга" згорів у вогні, другий - "Скажені пси" - зробив його знаменитістю, а третій - "Кримінальне чтиво" - змінив курс кінематографії. Тож "Тарантіно. Ретроспектива" від Тома Шона розповідає про маловідомі факти створення всіх фільмів, а також аналізує стиль цього режисера: чому в його роботах так багато насильства, як він керує ритмом сцен та створює несподівані фінали, який секрет його дивовижної взаємодії з акторами, і що цікаве та неочевидне він закладає у свої сценарії? І, звісно, важливі етапи життя режисера - від трирічного хлопчика, закоханого у кіномистецтво, до зірки Голлівуду. Хоча Квентін Тарантіно ніколи не навчався режисурі, його шедеври стали культовими маніфестами, а сценарії - вибуховими комбінаціями жанрів, омажів та попкультурних референсів, де кожна сцена - це окрема історія, що залишає слід у пам'яті. Його персонажі випадково стріляють, нещасно наштовхуються одне на одного, а потім йдуть до ресторану на млинці з беконом. Діалоги Тарантіно цитують, як тексти Шекспіра, а його саундтреки стають окремими культурними подіями. Він - бунтівник, який зламав систему і здобув за це два "Оскари". Як йому це вдалося? "Коли Квентін Тарантіно працює над сценарієм, він спершу відвідує канцелярський магазин, де купує записник і чорні з червоними маркерами, - ділиться автор. - Раніше він писав у громадських місцях: у ресторанах, кав'ярнях, на задньому сидінні автомобіля - лише не вдома. Сценарій "Джанго вільного" він написав на балконі своєї великої та хаотично збудованої вілли на Голлівудських пагорбах. З цього балкона відкривається вид на басейн, апельсинове дерево та зелені каньйони. Тут є компактна стереосистема для прослуховування своїх мікстейпів. Тарантіно прокидається близько десятої одинадцятої години ранку, вимикає домашній телефон, виходить на балкон і починає робочий день, який триває шість-вісім годин, якщо його не покине натхнення". І, як ми можемо бачити на екрані, це натхнення, зазвичай, ніколи його не підводить.

У своїй книзі "Внутрішній світ батьків" Гертруда Дім-Вілле - навчальна дитяча, підліткова та доросла психоаналітикиня Віденської психоаналітичної спілки та Міжнародної психоаналітичної асоціації - розповідає про батьківство з психоаналітичного погляду. Тобто тут не про те, що мають робити дорослі, аби діти слухалися, а про розуміння стосунків між матір'ю, батьком і дитиною. "Що взагалі означає психоаналітичний погляд на батьківство? - запитує авторка. - Основна увага приділяється розумінню стосунків між батьками і дитиною, а саме у двох окремих, але взаємопов'язаних світах: реальному зовнішньому світі й реальному внутрішньому світі фантазій, почуттів, уяви батьків і дитини". Таким чином, авторка описує вплив батьківства на батьків-чоловіків і матерів, зміну їхньої ідентичності в процесі розвитку дитини, а також вагітність як підготовку до батьківства, досвід переживання викидня. Також вона говорить про нерозв'язані конфлікти батьків, що впливають на дітей, їхній розвиток і подальшу поведінку, коли вони самі стають батьками, а також про прийомні й опікунські сім'ї, клаптикові (зведені) сім'ї. Аналізує влив відповідальності у таких "особливих сімейних сузір'ях" на внутрішній світ батька й матері. Окрім теорії, авторка наводить реальні приклади роботи з батьками та дітьми зі своєї клінічної практики. "Є велика кількість посібників для батьків, у яких намагаються дати їм поради, як виховувати своїх дітей, - нагадує авторка. Направленість цих рекомендацій базується або на типологічно авторитарному ставленні, що має на меті примус батьків і слухняність дитини, або на демократичному, кооперативному вихованні, або -- як третій полюс -- на антиавторитарному вихованні, в якому бажання дитини мають виконувати з метою сприяння її розвитку і творчості. Здебільшого відсутність чітких меж і послідовності призводить до стану невпевненості у собі дитини. У кожному випадку на перший план виходить зовнішня реальність. Поради стосуються того, що батьки мають робити, щоб домогтися від дитини певної поведінки". Натомість що саме пропонує авторка навзамін загальноприйнятим стереотипам у вихованні - дізнатися можна з цієї помічної та актуальної книжки.