Андрій Єрмоленко: культура як інструмент, війна та українське представництво | Розмова

Митець та військовий — розмова про графіті в стилі Бенксі, процес мобілізації, загрози Третьої світової війни, українське представництво за кордоном і важливість культури для виживання України.

Він шокував українців, зобразивши Шевченка рок-зіркою і суперменом. Багато людей саме з його плакатів дізналися про Нестора Махна та його боротьбу за державу. Тоді, малюючи серію про анархію, мріяв потрапити в Гуляйполе, на батьківщину цих процесів. І мрія збулася, щоправда не зовсім так, як цього хотілося митцю. Після повномасштабного вторгнення мій гість мобілізувався. З-поміж інших обов'язків військовослужбовця бере участь у проєкті Руху опору Сил спеціальних операцій "Стінописи опору". Він підкреслює, що мистецтво - це зброя, часто символічна, здатна вистрілити словами та образами, коли справжня зброя ще не діє. Сьогодні говоримо з Андрієм Єрмоленком.

Остання така витівка Андрія Єрмоленка - це стінописи під Бенксі. І тепер я задумалася собі, чи той Бенксі, який на початку повномасштабного вторгнення начебто був в Ірпені, в Києві, - чи то був справжній Бенксі?

Я не знаю. Але одне мені відомо – в Україні, на жаль, часто радо приймають тих, хто досяг успіху за межами країни і приїжджає сюди з новими ідеями. Українські митці часто залишаються в тіні у своїй власній країні. А коли вони здобувають визнання за кордоном і повертаються, їх зустрічають з захопленням, мовляв: "Ось наш герой!" І це дійсно так працює.

Чи є це позитивним чи негативним – точно сказати не можу. Проте, з іншого боку, те, що задумка виявилася успішною, дійсно вражає. Крім того, я щиро переконаний, що Бенксі – це феномен, який суттєво вплинув на сучасне мистецтво, арт-простір, підходи до роботи з ним та передачу меседжів. Він продемонстрував, що художник може активно долучатися до політики, змінювати світ і транслювати актуальні наративи та ідеї. І це дивовижно.

Але мені здається, що був справжній Бенксі. Який саме - я не знаю, але приїжджав справжній.

Андрій Єрмоленко, зображення: facebook/andrey.ermolenko

Але чому Андрій Єрмоленко, незважаючи на свій унікальний стиль, вирішив створити стінописи, кілька з яких нагадують роботи Бенксі, використовуючи сленгові вирази?

По-перше, я хотів привернути увагу до важливої теми. Це було суттєво для мене, адже це також своєрідна посвята й повідомлення про те, що ця особа долучилася до нашої акції Save Ukrainian Children, створивши малюнок, присвячений рятуванню українських дітей. Це вдалося реалізувати. Проте, крім цього, мені цікаво експериментувати. Мене захоплює не лише творчість у стилі Бенксі, але й можливість спробувати різні стилі. Зараз я працюю з графіті та муралами, хоча раніше створював зовсім інші роботи, які не нагадують стиль Бенксі. Тим не менше, мені було цікаво провести експеримент.

Скільки подібних малюнків з'явилось у рамках експерименту? Тематика полягає у зображенні ракет, що прямують до дітей.

Діти, ракети та Анжеліна Джолі. Ми плануємо надіслати їй подібну роботу, як тільки я завершу свою, до Лос-Анджелеса, щоб висловити вдячність за її підтримку України. Вона приїхала в Україну в перші дні конфлікту, а нещодавно відвідала Херсон, що справило значний вплив на місцевих жителів.

Це я говорю не просто так, як я думаю, - я знаю це. Тому що я був у Херсоні у свій час, і спілкувався з людьми, і підтримую зв'язок із тими людьми, які там лишаються і лишилися. І вони сказали, що це було їм дуже потрібно чисто в емоційному плані. Бо це означає, що їх не забули, що до них їдуть, що не те що росіяни не такі страшні, але що їх не кинуть на призволяще. А зараз надія - це дуже багато, що у нас є.

Колись я вважав, що надія - це лише дрібниця... Проте тепер я усвідомлюю, що вона займає важливе місце в моєму житті, і без неї мені було б справді важко.

Без жодної надії ми все ж мріємо, як стверджувала Леся Українка.

Ні, надія — це те, що потрібно тримати в серці завжди. Варто сподіватися, мріяти та рухатися вперед. Іншого шляху немає. У нас немає альтернативи. Ми повинні боротися за своє існування, за життя, за виховання дітей, за те, щоб співати їм пісні, навчати колискових, приносити радість тим, хто опинився в темряві. Я вважаю, що це шлях кожного українця, і, на жаль, він залишається незмінним. Ось уже три століття ми боремося за виживання. І подивіться: голодомори — ми вистояли, репресії — ми витримали, нас висилали в Сибір, і там ми не зламалися, незважаючи на різні труднощі. Ми здатні на виживання навіть у найглибшій темряві.

Не забуду 2014 рік, коли відбувався Майдан. Найстрашнішими були ночі, коли «беркут» наступав. І це ж також українці. Чимало з них підтримували російські наративи, адже верхівка була з Росії. Вони йшли в наступ, а в головах лише одна думка — дочекатися ранку. І ось наставав ранок — і вони відступали. Тоді ми відчували, що перемогли: світло перемогло темряву, і все буде добре. А в темряві ночі здавалося, що надії немає. Але ми вистояли.

2022 рік, і коли ми згадуємо 24 лютого, здається, що ми прокинулися в абсолютно іншій реальності. У той момент стало очевидно, що нас чекають серйозні випробування. Але дивовижним чином наш народ об'єднався і став на захист своєї Батьківщини. Розпочалася війна, і з'явилася неймовірна кількість волонтерів, які активно підтримували зусилля. Ми усвідомлюємо, що ситуація надзвичайно складна, проте кожен з нас долучається до боротьби, працюючи tirelessly, як мурахи. Численні військові та добровольці стали на захист нашої країни. Я переконаний, що без такої величезної кількості мотивованих добровольців у 2022 році, які пішли на фронт і продовжують служити в Збройних силах, наша країна могла б не витримати. Саме народна воля та невгасимий дух українців рятують нашу державу.

Це стосується не лише нашої держави чи нашої національної ідентичності. Хочу підкреслити одну важливу деталь. Є величезна кількість іноземних добровольців, які віддали своє життя за Україну. Наразі я планую реалізувати проєкт, присвячений саме цим героям. Вони усвідомили, що вже розпочалася Третя світова війна.

Я буду говорити досить важкі речі. Уже я хочу пояснити просто ще європейцям, і не лише, - і американцям, і тим же самим японцям і китайцям, що Третя світова війна - уже. Вона не буде - вона вже. Уже люди з інших країн, мотивовані, які вірять в добро, приїхали в Україну і віддають своє життя за Україну і за ті цінності, які декларують їхні країни - Німеччина, Іспанія, Італія, Франція, Америка. Ці люди приїхали сюди, щоб відстоювати ці демократичні цінності. І дуже багато приїхало навіть у той момент, коли ще іноземцям не платили гроші.

Андрій Єрмоленко, зображення: facebook/andrey.ermolenko

Я бачила репортаж Міхала Пшедляцького, польського журналіста, воєнкора, який зараз постійно робить репортажі величезні про Україну. Він був теж у цій студії. І він зробив репортаж про польських легіонерів, які розповідають на тому відео, що ті гроші, що я заробив, я вклав, бо ми купили автівку для нашого підрозділу, ми передали гроші якимось волонтерам нашим, які підтримують наших людей. Тому ці гроші просто ходять у коло і вони далі підтримують цю війну.

Кожен військовослужбовець розуміє, що значних доходів там не отримати. Заробивши гроші, ти одразу ж інвестуєш їх у військову справу. І це не лише про амуніцію, яка швидко виходить з ладу. Усе потрібно постійно оновлювати. Не варто забувати й про техніку, яку необхідно ремонтувати, адже якщо підвіска зламається — це серйозний кінець. І це лише частина тих викликів, з якими стикаються військові.

І при тому всьому ми можемо сказати, що наші військові молодці, і не лише наші. Я хотів би відверто сказати, що ми маємо політикам, які знаходяться на Заході, трохи нагадати, що їхні вже хлопці гинуть. І ці хлопці - це реальні лицарі, які собі закупили зброю. Як колись мій один знайомий сказав: "Ти розумієш, що ми лицарі?" Я кажу: "Чого?" - "Бо наймитів або ландскнехтів озброювали. А лицар сам собі купував озброєння, купував собі меч. Він зі своїм гербом на своєму коні їхав і воював". І от такі лицарі приїжджають за кордон, воюють дуже багато.

Але разом із тим є опитування в різних країнах, і ці опитування не дуже надихають. Більше того - ми бачили, що відбулося в Німеччині, де молоді люди вийшли та сказали, що вони не хочуть іти у військо, не хочуть якоїсь мобілізації, не хочуть проходити військову справу, вчитися їй, що краще мир... Ми розуміємо, що Німеччина теж пережила якісь певні трансформації після Другої світової війни і в них є якесь почуття вини за те, що відбулося в часи Другої світової.

Росія вміло використовує почуття провини, постійно перекладаючи відповідальність на інших. Вони без упину звинувачують різних людей і країни, не усвідомлюючи своїх власних дій.

Я хотів би тут зазначити, що я є співзасновником громадської організації Community Army of Ukraine. І я можу сказати про українців: це фантастичні люди. Це нова генерація, нове покоління тієї української діаспори. Бо це приїхали люди не з тугою за Україною, а з намаганням змінити Україну - це зовсім різні посили. Вони приїхали, вони виходять там на мітинги, вони спілкуються з політиками, просувають проукраїнські наративи. Вони доводять українцям, що Україна і Росія - це інше.

Коли Андре Ріє, диригент, виходить і каже про "Щедрик": "Я думав, що це американське, але в мене працює українка, яка сказала, що це наша, і вона зараз заспіває..." Раніше, ще буквально років 10 тому назад, ми не могли собі уявити, що українці так будуть відстоювати своє українство.

Оці горизонтальні зв'язки, які зараз утворилися по всій Україні, - це фантастично, але часто-густо політики цим не користуються. Не тому, що вони про це не знають, а тому, що цими людьми дуже важко маніпулювати й керувати. Наприклад, Наталка Панченко у Варшаві - вона зустрічається напряму з політиками і говорить із ними. Це круто! Або віце-президент Світового конгресу українців Володя Кугутяк. Вони роблять фантастичну роботу.

Я з ними зробив акцію на відкриття Олімпіади у Франції, коли весь Париж був заклеєний плакатами, які зображали криваву Олімпіаду, про те, що треба виключити Росію. Це зробили українці, які цим переймаються, - вони домовилися. Це було зроблено не так, як я тут малюю Бенксі, - вони отримали дозволи і це все зробили. Це дуже велика робота, і в них був час.

Ми часто втрачаємо увагу, кажучи: «О, вони за межами країни, чим же вони займаються?» Насправді, вони виконують величезну кількість важливої роботи.

Хто ж ці особи, що є частиною громадського об'єднання Communities Army of Ukraine? Які нації вони представляють, і яким чином приєднуються до цієї ініціативи?

Тут не можна сказати, що вони входять. Тому що Communities Army of Ukraine -швидше, це можна порівняти з медіатором. Коли нейрон передає іншому нейрону сигнал, між ними є медіатор, через який ми об'єднуємо дуже багато організацій і намагаємося виходити одним голосом.

З чого це все почалось? На початку війни було дуже багато українських стихійних мітингів і дуже багато тез. І ми зрозуміли, що в оцьому багатоголоссі іноді не чутно, що нам потрібно. Якщо вийдуть 20-30 організацій, скажуть одним голосом: "Нам потрібно замороження російських активів" - тоді це спрацює. Якщо кожен українець буде говорити своє - воно не спрацює.

Наприклад, Австралія постачає нам зброю, тому що там дуже сильний активіст, Антон Богданович. Він сказав: хлопці, нам треба долучитися, і щоб в усіх містах, умовно, вийшли люди з такими-то меседжами до посольств і сказали, що Україні потрібно те-то і те-то. І тут включаємося ми й кажемо: давайте виходити, давайте працювати над цим, бо реально Україні це потрібно.

До цього процесу активно залучаються як українці, так і місцеві жителі, оскільки вони не байдужі до майбутнього України. Варто зазначити, що в Польщі особливо глибоко турбуються про українську ситуацію, адже вони усвідомлюють справжню сутність Росії. Це стало очевидним вже з перших днів, і ми продовжуємо працювати в цьому напрямку.

Я нещодавно розмовляла зі своєю пасербицею, яка живе в Ірландії через війну, навчається там, студентка. І вона жалілася, каже, що я зараз бачу мітинги на підтримку, наприклад, Палестини. Я чую своїх однокурсників, які молодші, вони кажуть: "А що - у вас там ще війна триває?", "А я підтримую Палестину", до прикладу. Але не чути цього голосу України. І це Ірландія, яка теж дуже прихильна до України, бо має схожу історію з Україною.

Я спілкувався колись з ірландцями з дипломатичного корпусу, який знаходиться в Україні. І вони говорили, що до 2% в Ірландії - це українці після повномасштабки. Це величезне проукраїнське лобі. І, до речі, воно дуже багато чого робить в Ірландії.

Проте, тим не менш, ми не можемо бути всюди одночасно. Нам слід активніше формувати це лобі та реалізовувати численні програми. Наприклад, організовувати лекції в університетах. Адже, незалежно від того, що ви думаєте, освічена молодь повинна підтримувати Україну. А для цього їй потрібно усвідомити, що таке Україна. І щоб ця освічена молодь зрозуміла суть України, ми повинні представити їй українську культуру.

І тут виникає складність. Протягом тридцяти років нам повторювали: культура почекає, спершу ми займемося заводами, фабриками та транспортом, а потім вже перейдемо до доріг і всього іншого, окрім культури.

Але саме за культурою сюди прийшли москалі, треба не забувати. І саме культуру бачать інші народи. Тому що поляки бачать свою культуру і пишаються нею, ірландці бачать свою культуру й пишаються нею, британці бачать свою культуру, німці. Економіка, звісно, - це дуже потрібний і могутній кит, на якому стоїть країна. Але культура - це не менш потужний кит, це те, що формує людей. Культурна людина, яка слухає Верді, або Моцарта, або "Щедрик" український, буде діяти і робити речі трошки інші, ніж людина, яка слухає російський шансон.

Навіть особа, що насолоджується музикою Оззі Осборна, займатиметься іншими справами в порівнянні з тією, яка віддає перевагу російському року.

Русський рок – це певно щось більш вартісне, адже поряд існує ще й руський реп.

Це не має значення. Я позбувся цієї частини свого життя ще в 2014 році і шкодую, що не зробив цього раніше.

На мою думку, культура має величезний потенціал, щоб надихати людей на дії. Наприклад, росіяни активно використовують культурні елементи для підтримки своїх військових дій. Яскравим прикладом є Ганна Нетребко, яка, будучи прихильницею вторгнення в Україну та анексії Криму, продовжує гастролювати Європою, збираючи повні зали. Водночас українські активісти вживають заходів, щоб скасувати її концерти в різних країнах, демонструючи таким чином свою позицію.

Я усвідомлюю, що в Україні відбувається серйозна геополітична криза, пов'язана з масовим виїздом людей. Українці намагаються знайти способи для їх повернення, існують різні програми, які розглядають ці питання. Проте я не впевнений, чи всі вони повернуться. Важливо думати про те, як залучити їх до активної діяльності, щоб вони могли відстоювати інтереси України на нових місцях. Ці люди можуть стати політиками, підприємцями, активно працювати та спілкуватися зі своїми колегами, виходячи з того, що Україна — це те, на що варто звертати увагу і до чого потрібно прагнути.

Або, як ваша пасербиця в Ірландії - вона має говорити своїм друзям: друзі, ви розумієте, ви говорите про Палестину, але подивіться, що відбувається в Україні, скільки там загинуло. Це те головне, що в нас є за кордоном і що нас може відстоювати.

Проте в Ірландії у моєї падчерки є одногрупниця з України, яка зазначає: "Ми тут також спілкуємося російською, і я слухаю російську музику". Крім того, моя падчерка розповіла, що в її маленькому селищі, де вона раніше проживала, з’явилося багато українських біженців. На День Незалежності навіть не знайшлося охочих вивісити український прапор — діти просто бігали й слухали той самий російський реп. У мене склалося враження, що люди, які змушені були залишити Україну і справді переймаються її долею, продовжують це робити й тут. А ось ті, хто ніколи не відчував зв’язку з Україною, не впевнений, чи можливо донести до них важливість нашої ідентичності, аби вони стали нашими народними дипломатами.

Дозвольте навести інший приклад. Коли розпочалася війна, до мене звернувся Войцех Коркуца, польський художник. Він запропонував організувати спільну виставку. Так ми і зробили — провели виставку у Варшаві. Він висловлював своє співчуття Україні, хоча сам є етнічним поляком. Після Варшави ми організували виставку у Львові, а згодом вона, здається, вирушила до Києва.

Питання - чи болить, чи не болить. Боюсь, що тут також є недопрацювання певних людей.

Хтось там продовжує слухати русский рок, бо так їм зручніше, бо українці, які переїжджають туди або втекли від війни, намагаються там виживати. Я помітив, що вижити навіть - не виживати, а вижити. І вони намагаються підлаштовуватися. Наприклад, приїжджає людина - я не буду говорити про регіони, - яка говорила весь час російською мовою. Вона приїжджає і зустрічає людей фактично з того ж самого середовища пролетарського, які слухають русский реп, шансон і все інше. Вона це слухає, і в неї чисто психологічно спрацьовує: блін, а било же ж хорошо до войни.

Вона вирішує знайти нове оточення та спілкуватися з іншими. Наприклад, варто згадати випадок, коли в поїзді росіянин напав на українців. Це сталося в Швейцарії, і в цьому поїзді перебувала українка з Одеси.

Андрій Єрмоленко, зображення: facebook/andrey.ermolenko

Так, тут взагалі історія така, що зносить голову, логіки там не знайдеш. Одна українка зі своїм чоловіком-швейцарцем, який має білоруське походження, який вивчив українську мову, бо він одружений з українкою. Чоловік той, який їхав у потязі, він десь із Естонії чи звідки, але любить "русский мір", а його партнерка, з якою він живе, вона одеситка, яка втекла від війни з Росією. А звернулися в поліцію китайці - вони злякалися цієї історії.

І от ми це все проаналізували і до чого доходимо - що те, що здавалося неважливим, а саме культура, отут і працює. Оці люди, народжені тим, що в них не було самоідентифікації і не було культури. А російська культура, імперська культура, виграла - виграла всю Україну, чесно кажучи.

Зараз я скажу дуже дивну штуку. Я сам киянин, я дуже люблю Київ. Але якби не було у свій час такого осередку в радянській Україні, як Львів, фіг би ми побудували українську Україну. Львів, ну, можна сказати, ще Франківськ - це два таких потужних осередки. І Тернопіль, добре. Можна сказати, захід. Але все рівно, чим далі до сходу, русифікація відбувалася шаленими темпами.

Я розумію, що у Львові теж було багато людей, які спілкувалися російською. Це для мене не новина, я добре це знаю. Проте, якщо порівняти з Києвом, у Львові українська мова була значно більш поширена в повсякденному житті. Наприклад, я виріс у родині, де всі говорили українською. Коли я приходив додому, то завжди спілкувався з батьками українською. Мій тато постійно користувався лише українською мовою, а мама, яка працювала в українській школі, також спілкувалася тільки українською. Батько, який викладав в академії, дотримувався тієї ж мовної традиції.

Я вдома говорив українською мовою. Я йшов в українську школу. І між однокласниками вгадайте, якою мовою ми щебетали? Російською. Потому что ето било модно, потому что ми слушалі Цоя, ми слушалі Грєбєнщікова, ми слушалі єщо много всего. Ми считалі, что ми такіє крутиє, что вообще, - ми чіталі Достоєвского і Пушкіна.

І оце от усе ми читали, читали, читали... Булгакова, кстаті, тут ще один такий гвіздочок хороший. А потім ти такий сидиш і думаєш: а яким же чином так трапилося, що я про Стороженка дізнався тільки в університеті? І прочитав "Марка Проклятого" тільки коли мені стукнуло 21 рік. Яким чином це у мене отак трапилося, що я, крім "Малого Мирона" і "Каменярів", не знав ні одного твору Франка? От як? Навчаючись в українській школі? І сам я не читав. Да, програма була, та програма - це критику прочитав і все.

Проте існували деякі моменти, які справляли на мене сильне враження, коли я читав українською. Це було дійсно вражаюче. Щодо Шевченка, то він для мене справжня ікона. Один із тих геніїв, яких я щиро поважаю.

Тому його зобразили як рокера, тримаючи в руках кобзу та гітару.

Так. Але саме мій батько прищепив мені цю любов. І, перш за все, він ніколи не стверджував, що Шевченко є ідеалом. Він казав: "Шевченко був таким... хитруватим чоловіком. У нього були жінки, і він любив випити". І ці історії він розповідав мені, ще зовсім маленькому, коли я навчався у початковій школі.

Ознайомившись із історією, ми подорожували Україною, досліджуючи місця, пов'язані з Шевченком, і знайомилися з його творчістю. Наприклад, коли ми вирушили до Умані, батько почав читати "Гайдамаків". І в той момент ти просто вражений його словами. Він говорить: "Ось це і є Шевченко, ось це – його суть".

Мій батько знизив градус святості цього питання, запевнивши мене одного разу: "Подумай, він писав свої щоденники російською, так само як ти на перерві спілкуєшся цією мовою з однокласниками. Це теж своєрідна зрада". Проте в тому ж "Сні" він згадує, як дав прочуханки хлопцеві, що почав розмовляти з ним московською. І ось у цій історії, можливо, криється те, що вберегло мене.

Розумієте, я можу зараз розповідати про свої досягнення та переваги, але це не про те. Я остаточно перейшов на українську мову лише у 2014 році. Хоча раніше я в основному спілкувався українською, все ще були моменти, коли розмовляв російською з деякими людьми. Але після того, як я став свідком страшних подій, коли на вулицях пролилася кров українців, коли бачив, як поруч падають молоді життя... Це змусило мене задуматися: чому ми боремося, чому відбуваються ці майдани, чому ми говоримо про нашу країну - для чого все це? Чому одне говоримо, а інше робимо?

Нещодавно сталася подія, яка для мене стала справжньою трагедією – загибель військовослужбовця. Це була одна людина, а поряд – ще одна. Як колись співали "Брати Гадюкіни": "ще покаже час, хто полізе в льох, а хто під кулі піде". Саме в цьому і полягає суть історії.

Це для мене справжня трагедія, яка продовжує розгортатися в Україні. Багато людей заявляють про свою патріотичність, проте в той же час вони не готові боротися за свою батьківщину і ризикувати життям. Їм простіше вчинити насильство над іншими, ніж стати на захист своєї країни.

Андрію, ви представляєте покоління, яке виросло в 1970-х роках, в епоху радянського союзу. Потім настали часи незалежності, а згодом відбувся Майдан - важливий момент в історії. Слава Богу, що у вас є батьки, які завжди підтримували вас і впливали на ваше мислення.

На календарі 2026 рік, і ми все ще переживаємо наслідки повномасштабної агресії. Серед нас є численні випадки, коли діти з україномовних сімей під час перерви спілкуються російською. Є і ще більш тривожні ситуації, коли батьки дітей говорять лише російською або асимільовані. На жаль, немає тих, хто б дбайливо і з любов'ю ділився історіями про Шевченка, аби пробудити в дітях усвідомлення їхньої ідентичності, важливості української мови, культури та літератури. Це знання є критично важливим для нашого виживання та стійкості як нації.

Я щодня маю справу з цим, адже моєму молодшому синові вже виповниться вісім років. Старший уже став дорослим. Він неймовірна особистість. Можу з упевненістю стверджувати, що мій старший син - справжній геній, і я щиро бажаю йому, щоб життя склалося для нього найкращим чином, адже він дуже обдарована людина.

Мій молодший син трохи схожий на мене. Проблема в тому, що він безперервно дивиться YouTube – незважаючи на наші заборони, це відбувається цілодобово. Я не можу з ним грати, і мама теж не може, до того ж у мене є свої обов'язки. Складність у тому, що він споживає величезну кількість російського контенту. Це помітно, коли підходиш до нього і запитуєш: "Що ти робиш?" Лякати чи карати його – це не вихід. Але коли ти пояснюєш, що через те, що він дивиться певні відео, загинув мій реальний друг, і називаєш його ім'я, це справляє враження. Хоча, на жаль, ненадовго.

На мою думку, ми довгий час ігнорували українське кіно та театр. Я пам'ятаю, як спілкувався з багатьма українськими митцями і запитував: чому у нас немає українських серіалів, фільмів і контенту? Вони відповідали, що український ринок занадто малий, і що працювати лише на ньому не вигідно. Натомість, російський ринок є значно більшим, і вони могли б реалізувати свої роботи там.

Фінське кіномистецтво має свої особливості. У Фінляндії населення не таке велике, якщо чесно. Ірландське та ісландське кіно також досить обмежене за кількістю, там справді небагато творчих робіт. Польське кіно відоме багатьом з нас, адже ми бачили чимало польських фільмів, які привозили сюди, і виросли на них. Однак, ці фільми створювалися для їхнього споживача, формуючи специфічні культурні уявлення. В Україні вже 30 років незалежності, і справжні українські фільми почали з'являтися з часу виходу "Поводиря".

А що ж ми робили раніше? На щастя, у нас був театр. І чудові дубляжі, які у свій час теж зробили багато. "Альф", Олекса Негребецький та Малуха – ця трійця, справжні телевізійні боги, внесли більше для України, ніж Міністерство культури за всі три десятиліття. Навіть "Тачки" – вони досягли значно більшого, ніж усі ці програми та комітети. Я розумію, що вони також підтримували український переклад та інші ініціативи, але їхня якість, клас і адаптація зробили набагато більше.

Знову я стикаюся з тим, що цей світ контролюють ентузіасти своєї справи, справжні професіонали, які дійсно вміють виконувати завдання. Натомість, є люди, які займають певні посади, але не мають глибокого розуміння процесів і намагаються керувати ними без належної підготовки. Якщо ти не розумієш, як працює система, тобі не вдасться нею ефективно управляти.

Ми стикаємося з ситуацією, коли наш найбільший геній - художник Тарас Шевченко - залишається невідомим за межами країни. Його роботи не представлені на міжнародних виставках. Лише зараз почали знайомити з творчістю Марії Приймаченко. Це, безумовно, є великою трагедією для України, адже наші митці залишаються непоміченими в світі.

Наївне мистецтво знають польське, балканських країн - там ціла низка, а українського у світі не знають. Слава Богу, що знають уже стрит-арт український, інтересні казки. Знають в Європі, знають у Британії, знають по всьому світу. Це також якісний контент. І ми маємо його більше, і більше, і більше везти і показувати. У нас мають виставки відбуватися, перепрошую, не в українських маленьких центрах або в будиночках при посольствах, а в Луврі - виставки українського мистецтва. Українського мистецтва виставки мають проходити в найшикарніших виставкових залах.

Андрій Єрмоленко, зображення: facebook/andrey.ermolenko

А чи є у нас щось, що можна продемонструвати в цих приміщеннях?

Дуже багато. У нас дуже багато. У нас відбувається все рівно ренесанс. Львів'яни хай мене вибачають, вони не взяли мене в свою художню тусовку, а з київської я випав, отак от вештаюсь туди-сюди, - але в одному Львові клондайк, реально клондайк людей, які створюють як скульптуру, так живопис, так музику. Зараз, слава Богу, світ почав дізнаватися про Леонтовича. Так давайте покажемо ще світові Скорика, який геніальний, з їхніми піснями, з його аранжуваннями - це ж перлина українська... Барвінського показувати! Це треба робити, це необхідно.

Це важливо, щоб ми могли продемонструвати і пояснити: ні, ми не селяни, ми не росіяни, ми не "Калінка-малінка", ми зовсім інші - ми більш глибокі. У нас є безліч темних і рустикальних аспектів; так, у нас є свої відьми, вії, потерчата. Наша культура містить багато міфів і демонологій, і давайте разом розкриємо цю демонологію та розповімо про неї.

Коли в фільмі "Око Карпат" американський актор, ім'я якого я не можу згадати, починає виконувати українську пісню, у нас в залі лунають оплески. Українці радісно вигукують: "Ура, він співає українською!" Але чи не здається вам, що це свідчить про те, що наша культура недостатньо представлена на міжнародній арені? Ми повинні мати таке ж визнання в світі, як корейці чи поляки. Польський джаз, наприклад, відомий у багатьох країнах, так само як ірландські танці. Це питання варто обговорювати!

Я скажу страшні речі, також для мене страшні: у свій час український гопак і українські танці знали більше, ніж зараз, у всьому світі за часів Радянського союзу. Я розумію чому - тому що Радянський союз хотєл показать многогранность совєтской культури.

Проте, ми, українці, повинні активно відстоювати це і демонструвати, адже тільки культура здатна надати воїну, який знаходиться на передовій, усвідомлення мети його боротьби. А для тих, хто живе за межами країни, важливо зрозуміти, чому, повернувшись з роботи і сплативши всі податки, вони виходять на вулиці з плакатами, аби підтримати Україну.

Проте в армії можна зустріти людей, які спілкуються російською мовою, слухають російські пісні або переглядають російські фільми, навіть у цей час.

Я знаю, що на бойових вони перегукуються все рівно українською, бо це "свій - чужий" працює. Так, вони дивляться російське кіно, але вони не говорять уже "какая разница". Вони розуміють і навіть десь внутрішнє стидаються цього, що відбувається.

Так, вони дійсно це роблять, але з іншого боку, я можу звернутися до кожного, хто це говорить: чому б тобі не взяти зброю і не піти самостійно вирішити це питання? Я зовсім не закликаю вас до цього, не подумайте, що я маю на увазі вас, але суть у тому, що існує важкий шлях воїна, і, можливо, вони обрали свій власний шлях.

Численні воїни не завжди мають можливість обирати, але врешті-решт їхній вибір часто стає результатом обставин, коли їх призивають або затримують представники ТЦК. Хлопці, я не маю жодних претензій до вас і не хочу вас образити. Коли ви мене зупиняли, я демонстрував свій документ, що підтверджує моє військове становище — це один із проявів свободи: я показую, що я "військовослужбовець", і мене відпускають, ніхто не примушує садитися в автобус. Якби кожен пройшов свій шлях, ніхто б не ховався. Якщо хтось вважає за краще сидіти і коментувати, що "хай інші йдуть воювати"... Я не збираюся вникати в суперечки, хто пішов на фронт, а хто ні, чи де саме відбуваються бої.

Але іноді люди можуть писати щось подібне.

Вони пишуть. Тепер я можу відкрито говорити. Адже протягом трьох років я залишався мовчазним і не ділився інформацією про своє місцезнаходження чи службу. Сьогодні я готовий говорити про це, адже отримав певний ступінь свободи і дозвіл вказати, що я є частиною Збройних Сил України. Раніше я не вважав за потрібне обговорювати це, не стільки через безпекові міркування, скільки тому, що не хотів привертати увагу до себе і хвалитися своїми досягненнями. Це, врешті-решт, особиста справа кожного.

Я відчуваю сором за багато вчинків, яких не здійснив у 2014 році. Коли настав час діяти, я залишився на місці, бо справді злякався. Але тепер я вже не боюся говорити про це.

Проте навіть зараз ви не у "пікселі", ви з'явилися у худі, на якому англійською мовою написано...

"НАТО, зберігай спокій і приєднуйся до України".

Це історія про те, що країни НАТО дуже нервують, дуже бояться війни і не хочуть приймати Україну. Якщо ви не хочете приймати Україну, приєднуйтесь до нас, і дамо прочухана цьому ідіоту, реально, цьому диктатору, одному з останніх диктаторів.

Це ваше власне творіння цього гасла?

Ми обговорювали це разом, але я хочу віддати належне своєму другові Стасу Данко – йому великий привіт! Я визнаю його лідерство. Хоча це була спільна думка, все ж першість належить йому.

Які зараз посили саме англійською мовою? Бо це, напевно, має більший вплив на світ?

З 2014 року я в основному створюю плакати англійською мовою з однією метою - щоб донести своє послання до міжнародної спільноти. Українці й так усвідомлюють події, що відбуваються в нашій країні. Якби це були політичні плакати, адресовані, скажімо, нашій владі, то вони були б українською мовою. Однак, коли ми звертаємося до іноземців, важливо використовувати ту мову, яку вони розуміють. Це може бути англійська, як найуніверсальніша, або ж німецька чи французька, в залежності від аудиторії та місця проведення акції.

Які слова та ідеї ми повинні використовувати, щоб донести до іноземців своє повідомлення, так щоб вони нас почули і зрозуміли? Адже страшні оповідання вже не справляють належного враження.

Справа триває. Все залежить від того, з ким та про що ведеться розмова. Історія українських дітей залишатиметься актуальною завжди, адже це не лише трагедія, але й геноцид — справжній геноцид. Це не просто слова, це не те, що можна обговорювати лише тому, що "це працює". Ми живемо в епоху, коли одна потужна держава і країна-агресор ухвалюють рішення щодо майбутнього України, і в цей час у Тернополі раптом пролітає крилата ракета, забираючи життя семи дітей! Або ж відбуваються обстріли, внаслідок яких гинуть люди; або ж дітей вивозять, або повертають — дівчата віком 14 років, які перебували в прийомних сім'ях чи дитячих будинках, і виявляються вагітними. Це жахливо; це справжня величезна трагедія.

Ми не повинні ставити запитання, про що зараз вигідно говорити. Нам слід обговорювати те, що дійсно турбує. Особисто мене це дуже хвилює. У мене є ще одна річ, яка мене дратує: наші партнери-держави, безумовно, роблять багато доброго, вони активно нам допомагають, але в той же час Росія продовжує успішно видобувати нафту.

Ми зараз хочемо зробити невеличку акцію і будемо цим займатися. Є така американська контора Schlumberger. Вона обходить санкції і обслуговує нафтові вишки. І таким чином збагачує Росію шалено. Це бізнес на крові, а цього не може бути. Тому що цивілізований світ розуміє, має розуміти, що маньяк там ріже людей ножем, а ми не будемо його спонукати, але ножик ми наточимо й продамо йому, а він цим ножем поїде і когось заріже. Або: ні, ми не будемо педофілу постачати дітей, але ми на машині відвеземо його до дитячого садочка...

Ми живемо в часи, коли існують як великі негідники, так і справжні герої. Коли хтось каже: "Це лише бізнес, нічого особистого", це мене дратує. Люди, вирішіть, ким ви є — на чиєму боці: на боці світла чи темряви? Якщо ви прагнете жити "між крапельками", пам'ятайте, що це вже є шляхом до нікуди. Ті, хто зосереджується лише на фінансах, часто втрачають їх, адже не здатні помічати більше.

А нас, напевно, українців, рятує те, що ми можемо бути бідними, але ми можемо бути при цьому гоноровими і з гордістю на все дивитися, а плюс до всього ми можемо сповідувати певні традиції і певні чесноти, яких ми реально дотримуємося.

Андрій Єрмоленко, зображення: facebook/andrey.ermolenko

Ми розпочали з Бенксі, і саме з ним ми й закінчимо. Чи отримали ви якісь відгуки від нього, та чи існує ймовірність, що він знову завітає до нас і влаштує спільний проект?

Відповіді поки що не отримано, проте я все ж продовжу стукати у ці двері. І не лише до нього – моя мета дістатися до арт-спільноти, зокрема, до стріт-артерів. Адже, як свідчить практика, це ті люди, які вільно орієнтуються в політичних питаннях, створюють гостросоціальні твори та здатні змінювати світ. Стріт-артери націлені на те, щоб провокувати зміни, які зроблять світ кращим.