Андрій Осіпов, керівник Державного агентства України, відповідального за кінематограф.

Про роль кіно в умовах війни, систему державної підтримки, міжнародну співпрацю та нові інституційні рішення ми говоримо з головою Держкіно Андрієм Осіповим.

Пане Андрію, на вашу думку, яке основне завдання Держкіно в умовах нинішньої війни, і які стратегічні пріоритети ви встановлюєте для агентства на посаді керівника?

Державне агентство України з питань кіно виконує роль органу, який реалізує державну політику в галузі кінематографії. Коли ми говоримо про Держкіно як інструмент державної влади, важливо розуміти, що кіно є важливим аспектом нашої національної ідентичності. Це один з найефективніших, найшвидших і, можливо, найпереконливіших способів продемонструвати, хто ми є як нація. Кінематограф - це багатогранне мистецтво, яке відображає всі сучасні тенденції, навіть у історичних фільмах відображаються актуальні реалії. В умовах постійної військової агресії з боку Росії, важливо, щоб якомога більше людей у світі через кіно розуміли українців, бачили нашу незалежність, культуру та самобутність. Це стане нашим захистом, своєрідними обладунками, які перешкоджають забуттю нашої історії. Якщо світ сприйматиме війну між українцями та росіянами як "конфлікт" в межах родини (так часто намагаються це подати), то це зводить до "сімейної сварки", і важко визначити, хто з них правий, адже "вони ж не відрізняються". Тому українське кіно є платформою для висловлення наших культурних ідей. Особливо важливо, що воно представлено на міжнародній арені - ми гідно виступаємо на таких фестивалях, як Каннський, Берлінський, Венеційський, Торонтський та інших, що підкреслює нашу унікальність. У таких умовах кіно стає також зброєю, яка допомагає захищатися від зовнішніх впливів, зміцнювати внутрішні позиції та поширювати наші ідеї за межі країни.

МИ НЕ МАЄМО РОЗГЛЯДАТИ КІНО ЯК ІНСТРУМЕНТ МАСОВОГО ВПЛИВУ, ОСКІЛЬКИ МИ НЕ ЯВЛЯЄМОСЯ АВТОРИТАРНОЮ ДЕРЖАВОЮ.

Ми активно просуваємо свої ідеї на міжнародній арені, що підтверджується нашими успіхами на престижних фестивалях. Проте, коли мова йде про внутрішній ринок, касові збори багатьох якісних українських фільмів свідчать про те, що ми ще не досягли бажаного впливу на глядачів. Відома ще з радянських часів думка про те, що кіно є "найважливішим з усіх мистецтв", яке здатне найкраще впливати на широку аудиторію та передавати ідеї, вже не є актуальною.

Хочу підкреслити, що у нас є стрічки з великою аудиторією. Не ставитиму акцент на конкретних назвах, щоб не заважати здоровій конкуренції. Ці фільми добре відомі всім.

Але проблема касових зборів і окупності кіно є проблемою в усьому світі, а для Європи це постійний виклик. Тут ще треба враховувати, що в сучасних умовах ми не бачимо реального охоплення з тієї причини, що в нас немає зведеної інформації з переглядів на стрімінгових платформах. А також кількість переглядів через "піратські" сайти, які хоч і порушують економічні інтереси та вчиняють протиправні дії, але теж є джерелом поширення фільмів. Тобто ми не знаємо справжньої кількості глядачів тієї чи іншої картини.

Проте ми не повинні ставитися до кіно як до владного інструмента, не в тому його суть. Ми не авторитарна держава, завдяння якої мати кінематограф як засіб державного впливу на свідомість та знімати пропагандистські фільми. Наше завдання - захищати одвічні людські цінності. Для нас цінніше чесне глядацьке визнання, ніж агресивні форми кінематографу.

Радянське, сучасне українське та світове кіно представляють собою абсолютно різні наративи, що існують у своїх унікальних інформаційних та часових контекстах. У нашому дитинстві ми мали лише два телеканали, проте мережа кінотеатрів була настільки розгалуженою, що майже кожне село мало свою кінозалу. А в тих місцях, де кінотеатрів не було, завжди з'являвся пересувний кінопрокат, що приносив фільми прямо до глядачів.

Україна має потребу у чотириразовому зростанні кількості кінотеатрів, але наразі немає умов для цього.

Усе село зібралося, щоб переглянути фільм, але тепер прокат кіно в селах і навіть у маленьких містечках викликає чимало сумнівів.

Це дійсно так. Ми маємо досить непогані результати в обласних центрах щодо кількості кінотеатрів. Проте Україні необхідні нові кінотеатри, і кількість екранів потрібно збільшити приблизно в чотири рази. Але наразі немає для цього належних умов, оскільки потрібні не лише ініціатива та бажання з боку держави, але й попит з боку глядачів, а також головне – підтримка з боку прокатників. Я можу навести приклад: кілька місяців тому я зібрав усіх прокатників і повідомив, що готовий виділити 200 мільйонів гривень з бюджету на 2026 рік для будівництва кінотеатрів у малих містах. Вони відповіли, що їм не потрібні ці кошти. Причина в тому, що вони зосередилися на великих обласних центрах і Києві, і розширення своєї мережі вважають ризикованим. Прокатники не прагнуть виходити в регіони. Тому, поки не з’явиться спільне бажання як з боку держави, так і з боку мережі, нові кінотеатри, на жаль, не з’являться.