Артемій Єгоров щиро поділився своїми думками щодо українського кіно.

У дитинстві ми просили у Святого Миколая іграшки, а в дорослому віці - щоб хоча б щось ішло за планом. Та український актор Артем Єгоров переконаний: дива нікуди не зникають, просто з роками ми дедалі рідше їх помічаємо. І навіть сувора реальність не змусила його відмовитися від віри в краще.

В ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу Артем Єгоров розповів про зйомки святкового фільму "S Миколай та загублений лист", дитячі мрії, несподівані розчарування в акторській кар'єрі та залаштунки українського кіно. А ще - про дружбу з відомими колегами, особисте життя, курйозні історії та бажання, яке сьогодні загадав би Святому Миколаю.

ПРО "S МИКОЛАЙ ТА ЗАГУБЛЕНИЙ ЛИСТ"

Артемію, ваш герой Борис у дитинстві написав листа Святому Миколаю, але його бажання так і не здійснилося. Через понад 30 років ми бачимо вже дорослу людину, яка майже перестала вірити в дива. А ви пам'ятаєте, про що найбільше мріяли в дитинстві? Чи здійснилася ця мрія зараз?

Звичайні дитячі мрії хлопчика включали в себе іграшки Людини-Павука, Черепашок-Ніндзя, роликові ковзани, магнітофон і багато іншого. І всі вони втілювалися в життя – інакше й бути не могло. Я дуже вдячний Святому Миколаю за це (сміється). Але одного разу Святий Миколай – а насправді це були мама з татом – подарували мені те, що стало найціннішим дарунком на світі – собаку.

Артемій Єгоров / Зображення від Big Hand Films

Чи був у вашому житті момент, який важко назвати лише випадковістю?

Зустріч із моєю дружиною – справжнє диво. І те, що ми ще поряд одне з одним, також можна вважати чудом. Це зовсім не перебільшення. Самі обставини, які призвели нас до цієї миті, теж вражають. Вони оточують нас у кожному кроці, просто потрібно навчитися їх помічати. Це може бути складно, тому важлива постійна практика. Звертати увагу на маленькі деталі краси – це справжнє мистецтво.

Якщо б сьогодні вам вручили лист, адресований вам самим у віці десяти років, як вважаєте, чи був би той малюк задоволений тим, ким ви стали?

Частково. (сміється) Вибачте за стислість, але не знаю, що ще сказати.

Святкові фільми зазвичай малюють майже ідеальну реальність: сніжні пейзажі, теплі сімейні зустрічі, подарунки та неминучий щасливий кінець. Чи не хотіли б ви, як глядач, побачити в цих історіях більше елементів справжнього життя?

Вийдіть на вулицю під виття сирен і вибухи - і подивіться на справжнє життя. А у фільмах, будьте добрі, залиште магію та хепі-енд.Мені здається, ми й так отримуємо достатньо реальності. Кіно іноді має право дати нам те, чого нам так не вистачає в житті, - трохи дива.

В образі Святого Миколая у фільмі виступає Віктор Жданов. Яким партнером він виявився під час зйомок? Чи був якийсь момент, коли його акторська гра дійсно вразила вас?

Віктор - справжня знахідка! Його неймовірний досвід у поєднанні з харизмою та дотепним гумором створюють вражаючий ефект. Це той чоловік, з яким завжди приємно спілкуватися і від якого можна багато чого навчитися. Ми зняли кілька чудових сцен у фільмі, тому з нетерпінням очікую, коли їх побачать глядачі.

Яку емоцію ви прагнули б викликати у глядача по завершенню цього фільму? Не йдеться про мораль чи урок, а про те, яке саме відчуття повинно залишитися після закінчення фінальних титрів.

Відчуття радості та неймовірного бажання створити щось дивовижне для тієї дитини, що живе всередині вас, немов у дорослому тілі. Виконувати свої мрії ніколи не пізно. Якщо ви не встигли реалізувати їх у 16, зробіть це в 30. А якщо не встигли в 30 – спробуйте в 70! Саме в цьому полягає чарівність життя: час минає, але можливість мріяти залишається завжди. Якщо життя можливе, то немає нічого, що не можна досягти.

Якби у вас була можливість надіслати лише один лист Святому Миколаю, яке бажання ви б висловили?

Київ та інші українські міста щодня зазнають жахливих обстрілів, і моя єдина мрія зараз — це МИР для нашої країни та для всього світу. Так, можливо, це звучить наївно і не зовсім доречно. Але я один із тих, хто все ще вірить у дива і тримається за цю надію. Якщо втратити цю віру, то сенс у всьому цьому втрачається.

ПРО АКТОРСТВО ТА УКРАЇНСЬКЕ КІНО

Ваша фільмографія вже досить обширна і різноманітна. Чи здатні ви, переглядаючи кілька сторінок сценарію, швидко визначити, що це не ваша історія? Які деталі одразу викликають у вас настороженість?

Переважно я відмовляюся від ролей через надзвичайну зайнятість в інших проектах. Проте двічі це було через мої принципи. Це не для мене. І крапка!

Є роль, заради якої ви могли б погодитися на значно менший гонорар просто тому, що дуже хотіли б її зіграти?

Суть не в ролі. Є кілька режисерів, яких я надзвичайно ціную і за яких щиро вдячний. Якщо б вони звернулися до мене з питанням: "МТьома, це необхідно! Грошей немає. Ти впораєшся?" - я б без сумніву відповів: "Так". Для мене важливі люди, людяність, взаємини, повага, любов до своєї справи і прагнення створювати щось прекрасне - ось що дійсно має значення.

Після кількох успішних проєктів актора часто починають запрошувати грати схожих персонажів. Чи відчували ви на собі таке амплуа? Від якого образу вам хотілося б відійти?

Пам'ятаю, як Ромчик Ясіновський дзвонить мені й каже, що я вічно граю схожих персонажів і треба з цим щось робити. Наприклад, поголити голову. Звичайно, я відмовився від такої пропозиції. Тим більше, я не просив поради. Кажу йому: "Ромчику, моє амплуа - це мій хліб, тому було б безглуздо від нього відмовлятися". Через деякий час він сам таке зробив - поголив голову. Зустрічаюся з ним, питаю: "Ну як?" А він каже (не згадаю слово в слово) щось типу: "Мене просто перестали знімати. Взагалі". Тож, знову-таки, не треба лагодити те, що й так працює.

Чи був у вас герой, з яким вам було дійсно сумно розставатися після завершення зйомок?

Так, ми працювали разом з Ромою над фільмом "Троє". Я виконував роль Поручика, а Рома зображував Петра. Пам'ятаю, як у нас відбувся останній день зйомок – всі ми були в сльозах. Довго стояли разом з акторами і просто не могли стримувати свої емоції. Протягом кількох місяців після цього проєкту я був у захваті, і мені було важко зніматися в інших фільмах.

На жаль, цей фільм має непросту історію. Його зняли у 2016 році, але він вийшов лише у 2025-му, і, на жаль, залишився непоміченим для багатьох глядачів. Я практично впевнений, що ви могли про нього не чути. Рекомендую вам знайти цю стрічку та переглянути її.

Я також почав працювати над четвертим сезоном "Кріпосної" — сім місяців зйомок, які стали для мене неймовірним досвідом занурення у складну та багатогранну роль. Це був надзвичайно потужний період, який я згадую з теплом у серці.

У світі акторської діяльності існує чимало відмов: кастинги, після яких не отримуєш жодної новини, ролі, які дістаються іншим. З часом ви стали ставитися до цього більш зважено, чи, попри все, кожне професійне "ні" все ж таки залишає свій слід?

На етапі кастингу, якщо вибирають іншого актора, це цілком нормально. Не затвердили – нічого страшного, рухаємося далі. Але коли тебе вже затвердили, проходять два тижні напружених переговорів щодо розкладу, все налагоджується, знімальний день ближче, ти активно готуєшся, і раптом отримуєш лаконічне повідомлення: "Тебе виключили з проєкту". Ось це дійсно важко пережити.

Це не просто незначна роль. Це неймовірний художній фільм з вражаючою персонажкою. Він запланований до виходу в прокат наступного року, і я сподіваюся, що стане справжнім хітом. Розумію, що вам цікаво дізнатися назву фільму, але поки що залишимо це в секреті.

Артемій Єгоров / Зображення від Big Hand Films

Що для вас є більш неприємним у професійній діяльності: тривалий період безробіття чи інтенсивна робота над проектами, якими ви пізніше не особливо пишаєтеся?

Я ніколи не беру участі в низькоякісних проєктах. Це моє принципове переконання. Не можу сказати, яким би був фільм чи серіал без моєї участі, але якщо я там присутній, це вже свідчить про їхню високу якість. І я горджуся кожною з таких робіт.

Отже, для мене найбільший страх полягає в тому, що я залишуся без зйомок. До речі, я ніколи не сприймав те, чим займаюся, як роботу. Я вже багато років вважаю себе безробітним. Зйомки для мене – це процес творчості, творення і генерування ідей. Я займаюся мистецтвом. І взагалі, все, що я роблю, ніяк не можна назвати роботою.

Як ви вважаєте, що може вказувати на успіх вашої ролі? Чи більше значення має для вас відгук режисера та аудиторії, чи, можливо, ви покладаєтеся на власні відчуття, коли вже усвідомили, що виконали свою частину?

На це просте запитання є дуже проста відповідь - ніяк. (сміється) Це багатогранний процес. Іноді внутрішнє відчуття шепоче, що я зіграв добре, а в кадрі ну просто жах. Іноді здається, що зіграв погано, а режисер каже, що добре. Я обираю другий варіант - довіру режисерові. Наприклад, Саші Кирієнко я довіряю беззаперечно.

Українських фільмів останніми роками стало значно більше. Що, на вашу думку, має змінитися, щоб глядач обирав українське кіно не з почуття обов'язку, а тому, що його справді хочеться дивитися?

Після прем'єри фільму "Потяг у 31 грудня" я отримав безліч повідомлень. Як дорослі, так і діти часто впізнавали мене на вулицях або в кафе. Люди підходили з усмішками, переповнені емоціями, і дякували за цю стрічку. Я жодного разу не сумнівався, що вони прийшли на перегляд з почуття зобов'язання. Вони просто прагнули отримати позитивні враження, і, як виявилось, вони їх отримали.

Є думка, що українське кіно іноді боїться бути просто розважальним - ніби кожна стрічка обов'язково повинна нести велику місію. Вам близька така думка?

Кожен фільм має свою місію, навіть якщо він призначений для розваги. Особливо, коли мова йде про розважальне кіно! Важливо розуміти, що місії можуть відрізнятися за своїм характером: вони можуть бути глибокими або поверхневими, надихаючими або навіть руйнівними. Однак, незалежно від цього, місія завжди присутня. Розважальне кіно повинно надихати нас жити, дозволяючи забути про буденні проблеми. Якщо глядачі протягом півтори години сміються, покращують свій настрій і виходять із залу трохи щасливішими – це і є його справжня мета.

ЩОДО ПОПУЛЯРНОСТІ, ХАРАКТЕРУ ТА ОСОБИСТОСТІ

Глядачі часто асоціюють риси персонажа з самим актором. Яке, на вашу думку, є найбільш помилкове уявлення про вас, яке складається у людей після перегляду ваших ролей?

Це серйозна проблема. Глядачі часто готові вірити в ілюзії — я про це неодноразово згадував у своїх соціальних мережах. Нещодавно одна жінка залишила коментар, в якому повідомила, що відписується від мене, бо в одному з інтерв'ю я вживав слово "ж...па". Вона не очікувала такого від мене. (сміється) Виглядає, що вона сама собі щось придумала і повірила в це. Не будьте наївними, друзі. Актори — це не ті персонажі, яких вони зображують. Я не Олег Анатоліч, не Пол Гордійчак, не Михайло Морозов і навіть не Борис. Я Артем. Я маю свій власний досвід — як позитивний, так і негативний, — але він жодним чином не пов'язаний з моїми ролями. Я інша особистість. І це факт.

Ви сьогодні задоволені тим, як складається ваше життя, чи всередині все одно залишається відчуття: "я ще не там, де хочу бути"?

Вдячний за все, що вже є. І повірте, цього немало. Але до кінця не задоволений, бо колись намріяв набагато більше. Набагато! І не досяг навіть половини. Але життя триває. Час покаже, що і як.

ПРО ДРУЗІВ, РОДИНУ Й ЖИТТЯ ПОЗА КАМЕРОЮ

У світі акторської діяльності змагання є невід’ємною частиною. Чи є у вас справжні приятелі серед своїх колег – ті, за кого ви можете щиро порадіти, навіть якщо роль, на яку ви також сподівалися, дісталася їм?

В усіх наступних відповідях ви знайдете прізвища. (сміється)

Чи є у вас актор або акторка, з якими ви познайомились під час зйомок, а згодом ваша дружба стала справжньою?

Тарас Цимбалюк, Ольга Гришина, Тімур Аслонов, Ігор Портянко та Федір Гуринець. Іноді трапляються моменти, коли бачиш людину вперше і миттєво відчуваєш, що ви на одній хвилі. Саме так я відчув себе, зустрівши Влада Ковтуна.

Які українські актори настільки вам близькі, що ви готові взяти участь у спільному проєкті, навіть не дочитавши сценарій?

Частково відповів вище. Але акторів, з якими в кайф заходити на майданчик, багато: і Стас Боклан, і Серьога Сіпливий, і Наталочка Денисенко, Олінька Сумська, Андрюха Ісаєнко, Катюха Кузнєцова, Аня Саліванчук і Тоня Хижняк. До речі, ми з Тонею зараз увірвалися у 8 сезон "Будиночку на щастя". Мені щастить на крутих партнерів. Ціную.

Чи є у вас друзі, які залишилися з вами ще з часів школи або університету, і які знали вас до того, як ви стали відомими? Чи можуть вони відверто висловити свою думку про вас?

Мій духовний брат Жека Громов з'явився у моєму житті на курсах акторської майстерності в Одеській кіностудії у 2009 році. Ми разом працювали в театрі, виконували різні підробітки і мріяли про велике. Нам вдалося навіть спробувати створити власну кінокомпанію, знявши кілька короткометражних фільмів і музичних кліпів. Жека завжди прагнув стати режисером і був на шляху до своєї мети, але повномасштабна війна внесла свої корективи. Наразі він служить у ЗСУ, захищаючи наше небо, тому його режисерські амбіції поки що призупинені. Брате, я тебе люблю! Усе ще попереду!

Маєте якісь професійні забобони або ритуали перед початком нового проєкту?

Перед початком проєкту краще просто нічого нікому не казати. Особливо в соцмережах. Бо "радість" деяких колег може сильно вдарити по голові. (сміється)

Артемій Єгоров / Зображення від Big Hand Films

Які елементи вашого дитинства досі живуть у вас, і від яких ви не плануєте відмовлятися?

Я продовжую вірити в чудеса. Вони оточують нас на кожному кроці. Я впевнена, що доброти у світі більше, ніж зла. У людства все ще є можливість на краще. Хоча б дуже незначна, але вона має велике значення. Я ВІРЮ! Наразі виходить фільм про святого Миколая: чи згадуєте момент, коли ви зрозуміли, хто насправді був цей Миколай?

Щороку я відвідував свою бабусю під час новорічних свят. Біля її квартири мешкала сусідка, бабуся Надя. У неї був особливий, гнусавий тембр голосу, який неможливо було сплутати з іншим.

І ось настав вечір, коли пролунав дзвінок у двері. Входить Святий Миколай і, хрипким голосом, промовляє:

- Привіт, Артемчику!

А я кажу:

Привіт, бабуся Надя!

Раптом все навколо наповнюється метушнею. Люди починають кинутися до мене, намагаючись довести, що це не бабуся Надя. З усіх сторін мене оточують подарунки, цукерки та різні спроби відволікти мою увагу.

Безсумнівно, я відчув радість з цього приводу, і особа, яка ховалася під маскою, вже не була важливою. Проте я не дозволю себе обманути.

Чомусь дорослі вважають себе найрозумнішими, а дітей – маленькими і не дуже розумними. Але це зовсім не так!

Чи є у вас подарунок, який залишився в пам'яті не завдяки своїй ціні, а через людину або цікаву історію, що з ним пов'язана?