Борис Лятошинський: куратор музичного мовлення Українського радіо та його відстоювання мистецької незалежності.

Борис Лятошинський запам'ятався в історії не лише як модерністський композитор, а й як особа, яка намагалася здобути свободу та ідентичність для повоєнної України в умовах тоталітарного режиму, використовуючи радіохвилі як інструмент для висловлення своїх ідей.

Борис Миколайович Лятошинський є відомою постаттю в українській музиці, вважається одним із основоположників модернізму в академічному жанрі XX століття. Окрім того, він також відігравав важливу роль у радіомовленні, виступаючи куратором музичного контенту Українського радіо, чий вплив залишається відчутним і сьогодні.

Творчість Бориса Лятошинського на Українському радіо — це оповідь про відвагу в ухваленні рішень, делікатні компроміси та неминучі конфлікти з цензурою, які врешті-решт призвели до втрати ефіру.

До 131-ї річниці з дня народження "Детектора медіа" ми публікуємо уривок з книги "Українське радіо. Історія буремного століття", яка розкриває маловідомі аспекти радійного життя видатного митця. Цю книгу створили Вадим Міський, Тамара Гусейнова та Дмитро Хоркін, і вона висвітлює історії спротиву та боротьби за національну ідентичність в ефірі першого українського мовника, починаючи з 1924 року і до сьогодні. Видання було випущено за підтримки ГО "Детектор медіа" і стало бестселером видавництва "Лабораторія" за підсумками "Книжкового Арсеналу 2024".

Наприкінці Другої світової війни, в грудні 1944 року, до відновленого Українського радіокомітету запросили Бориса Лятошинського, який вже здобув репутацію композитора, диригента та педагога. Його призначення на посаду художнього керівника музичного мовлення було не випадковим: Лятошинський поєднував високі художні вимоги з стратегічним підходом, а також мав досвід роботи з Українським радіо під час евакуації, де створив для радіохору відомі обробки українських народних пісень. "Цей період став новою сторінкою в його творчості", - зазначає дослідниця Олена Таранченко у статті "Радіо в житті Лятошинського", опублікованій у журналі "Музика" у 2015 році. Унікальні матеріали та фотографії з цієї роботи стали основою для розповіді про діяльність Лятошинського у радіо в книзі "Українське радіо. Історія буремного століття".

На новій посаді Лятошинський розпочав масштабне реформування музичного мовлення. Він став головою Художньої ради, спільно з музичними редакторами працював над тематичними планами ефірів та координував репертуар радіоансамблів. Як зазначає звіт про діяльність Радіокомітету за 1944–1945 роки, в цей час художні колективи радіо були під керівництвом диригента симфонічного оркестру Петра Полякова, диригента хору Юрія Таранченка, диригента оркестру народних інструментів Марка Геліса та художнього керівника ансамблю бандуристів Михайла Щоголя.

Після вручення почесних звань. На фотографії сидять, зліва направо: Петро Поляков (диригент радіооркестру), Лідія Лєсная (режисерка та акторка дитячого мовлення), Яків Сірченко (голова Радіокомітету), Євгенія Круглова та Наталя Савицька (дикторки). Стоячи, зліва направо: Борис Лятошинський (художній керівник музичного мовлення), Юрій Таранченко (диригент радіохору), Борис Пономаренко (художній керівник музичних колективів), Олександр Крижевський (режисер), Михайло Романов (драматичне мовлення). Київ, травень 1946 року. Журнал "Музика" №3 -- 5, 2015.

Вже з кінця 1944 року в ефірі з'являлося до 14 музичних передач щодня. Лятошинський активно впроваджував освітні формати, зокрема, серію "Музичний словник", де на конкретних прикладах роз'яснювали основні музичні терміни. Теми для програм обиралися на основі звернень слухачів: серед рубрик були "Що таке трансляція", "Сольфеджіо", "Камерна музика", "Арія", "Попурі" та багато інших.

Приблизно 40% всього музичного контенту в ефірі складали українські твори. Лятошинський активно залучав солістів Київської опери і регулярно замовляв нові композиції сучасних авторів спеціально для радіопередач. Радіохор презентував прем'єри творів на слова Тараса Шевченка, таких як "Тече вода в синє море", "Із-за гаю сонце сходить" і "За байраком байрак", записи яких бережно зберігаються в радіоархіві. Для масштабного проекту "Музична лисенкіана", що тривав з 1945 по 1949 рік і був присвячений Миколі Лисенку, Лятошинський оркестрував кілька його творів. Олена Таранченко зазначає, що "неймовірно копітка праця митця в Українському радіокомітеті в перші повоєнні роки була надзвичайно результативною, і він підходив до неї з великою відповідальністю та серйозністю".

Диригент Симфонічного оркестру Українського радіо Петро Поляков, композитори Борис Лятошинський і Олександр Зноско-Боровський (стоїть), диригент Борис Пономаренко у стінах Українського радіокомітету, 1940-ві роки. Журнал "Музика" №3 -- 5, 2015

У другій половині 1940-х років, після короткочасного періоду післявоєнного підйому, радянська влада відреагувала на прояви творчої свободи українців із суворістю. Ідеологічна кампанія проти "формалізму", "космополітизму" та "буржуазного націоналізму" торкнулася й Бориса Лятошинського. Тоталітарний режим здійснив різкий поворот від підтримки до переслідування: обробки українських народних пісень, Друга симфонія, а також "Український квінтет", який отримав Сталінську премію, були розкритиковані в пресі як "недоліки музичної мови". У 1948 році, за розпорядженням Головного управління контролю за видовищами і репертуаром при Раді міністрів СРСР, його музичні твори, як і інші роботи "формалістичного напряму", були заборонені для виконання. Лятошинського звільнили з усіх посад, залишивши йому лише можливість викладати в консерваторії.

Митець надзвичайно важко переносив розрив із радіо. "Внаслідок всього цього... я абсолютно зник із усіх концертів та радіопрограм. Словом, наразі я, як композитор, вважаю себе мертвим, а коли зможу повернутися – не маю уявлення," – зазначав Лятошинський у 1948 році у листі до Рейнгольда Глієра.

Тиск на митця трохи зменшився наприкінці 1949 року, коли Репертком було скасовано його попередній наказ, але попереду його чекали нові виклики. Третя симфонія Лятошинського, створена під впливом Другої світової війни, замість тріумфального пафосу несла у собі антивоєнний посил: "Мир переможе війну", як зазначив сам композитор в епіграфі. Після прем'єри у 1951 році твір був засуджений за "формалізм" і "буржуазний пацифізм", і лише завдяки вимушеній переробці фінальної частини з трагічної на соцреалістично піднесену, цей знаковий шедевр українського музичного модернізму зміг зберегти право на існування. Після падіння тоталітарного режиму радіооркестр став одним з перших, хто повернув оригінальне звучання фіналу симфонії в публічний простір.

Проте, незважаючи на всі зусилля тоталітарного режиму знищити слід Бориса Лятошинського в медіапейзаже, його вплив залишається актуальним і дотепер, відображаючи проукраїнські цінності та репертуар. Таким чином, до його спадщини, окрім авторських творів, слід зарахувати й вплив, який здійснила музична радіопрограма, очолювана митцем, на свідомість слухачів України після війни. Відстоювання мистецьких свобод в ефірі перегукується з сучасною місією Суспільного мовлення, яка полягає в захисті свобод в Україні.