"Це істинні емоції". Григорій Решетник ділиться думками про явище "Холостяка", виховання своїх синів та імідж в Україні.

У розмові з виданням Styler Григорій Решетник поділився своєю історією успіху та перешкодами, з якими зіткнувся на початку життя в Києві. Він також пояснив, чому проєкт "Холостяк" користується незмінною популярністю, а також відкрито розповів, як йому вдається поєднувати насичений графік зйомок із вихованням трьох синів у домашньому затишку.

Григорій провів своє дитинство в Миколаєві в 90-х роках. Вже з дев'ятого класу він почав працювати на ринку, але через шкірну хворобу змушений був навчатися вдома протягом 12 років. Щоб досягти успіху в телевізійній сфері, він паралельно озвучував 15 проєктів у підвальних приміщеннях студій.

Успіх програми "Холостяк" обумовлений відсутністю альтернативних версій та сценаріїв. Щодо повернення "Холостячки", команда наразі активно займається пошуками нової головної героїні.

* Гонорар Холостяка є компенсацією за три місяці паузи в роботі й схуднення на 7-8 кг, а зливи переможниць блогерами не шкодять рейтингам, оскільки глядачі чекають на сам шлях зародження почуттів.

* Ведучий успішно завершив дисертаційне дослідження на тему "Холостяк" в контексті соціально-культурних явищ і вже протягом восьми років викладає у своєму альма-матер.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі "Wave РБК-Україна".

Ти родом з Миколаєва. Поділися спогадами про своє дитинство в цьому місті. Чим займалися твої батьки, які цінності та традиції вони в тебе вкладали?

Я виховувався в атмосфері любові. У моїй родині є тато, мама та молодша сестричка Катя, яка на п'ять років молодша за мене. Ми провели своє дитинство в 90-х роках: я народився в 1983 році, і саме в цей час на наших батьків обрушилися численні труднощі, пов'язані з роботою. Мої батьки не мали вищої освіти, але завжди прагнули забезпечити нам цю можливість.

Ми проживали в приватному секторі Миколаївської області, де було непросто рости, оскільки в той час алкоголізм, наркоманія та інші проблеми були поширеними в українських містах. Попри всі труднощі, батьки підтримували нас, допомагаючи залишатися на правильному шляху цінностей. Я жартую, що нам вдалося пережити ці умови.

Моя мама працює в сфері торгівлі і має диплом технікуму, а тато – фахівець зі зв'язку, спеціалізується на кабельній справі. Коли СРСР розпався, вони втратили свої робочі місця, але не впали у відчай. Вирішили зайнятися власним бізнесом і почали реалізацію ковбасних виробів.

Я з дев'ятого класу вже працював на ринку, торгував, їздив на цех і мріяв відбутися творчо, стати телеведучим. Я закохався в телебачення, мабуть, у 12 років і сказав батькам, що хочу підкорити Київ, але на той час це були розмови про космос. Не було соцмереж, було п'ять каналів: зароджувався "Інтер", "1+1", "ICTV", "СТБ" і "Новий канал".

Протягом 12 років я страждав від шкірного захворювання, що зробило мене подібним до гидкого каченяти. Можливо, моя активність у публічному просторі стала своєрідною компенсацією за ці випробування. Через загострення хвороби я змушений був залишити школу та навчатися вдома, щоб не викликати страху у інших дітей своїм виглядом.

Завжди відчував радість і підтримку від своїх батьків, які виховували мене в атмосфері любові. Я безмежно вдячний їм за це. Кохання моїх батьків передалося нам, їхнім дітям. Вони вже майже 45 років разом, щасливо подолавши всі труднощі. Моє дитинство було скромним і в чомусь навіть важким. Хоча їжі вистачало, іноді я ходив до школи в маминих старих сорочках з латками, а нову куртку купували рідко, зазвичай на кілька років уперед. Так я й ріс.

Ти згадав свою сестру, але, до речі, я помітила, що ти не часто про неї розповідаєш. До нашої розмови я навіть не знала, що вона у тебе є. Чому ти так рідко її згадуєш? Це її власне бажання?

- Не знаю, може, просто не питають так часто. Але в мене є рідна сестра Катерина, вона також щасливо заміжня, у неї троє прекрасних діток. Я її дуже сильно люблю, ціную, в нас класні стосунки. Вона теж реалізовується як професіонал у б'юті-сфері. Племінники, племінниця щасливі.

- Ти сказав, що підсвідомо завжди бажав публічної професії, щоб компенсувати собі дитинство. Тобі буквально хотілося втерти носа кривдникам, показати, що ви ще почуєте моє ім'я, чи як це працює?

Коли я відчував сильне образи, виникали певні думки. Проте після аналізу та прочитання різних матеріалів, я зрозумів, що це хибний підхід. Не варто витрачати свою енергію на інших людей — важливо зосередитися на власному розвитку. Як тільки ти перестаєш намагатися щось довести іншим, хоча це буває непросто, ти починаєш усвідомлювати, що відображаєшся у суспільстві і слідуєш загальноприйнятим нормам. Однак найголовніше — це змагання з самим собою, порівняння з тим, ким ти був учора.

Проте я вважаю, що ти прагнеш продемонструвати себе спершу однокласникам, потім хлопцям з району, далі вчителям, а також тим, хто колись сумнівався в тобі. І, звісно, дівчині, яка у третьому класі відмовила тобі, заявивши, що ти зовсім не в її смаку. Це все накопичується, і в результаті доводиться боротися з такими комплексами протягом всього життя, намагаючись знайти своє місце.

Професія телеведучого вимагає лідерських якостей, впевненості та здатності надихати інших. Мій шлях до внутрішньої гармонії був довгим і складним. Завдяки Богу, я став менш схильним до доказів своїм батькам, хоча відчував відповідальність перед ними. Спочатку я обрав фінансову спеціальність у Києво-Могилянській академії в Миколаєві. У свідомості батьків утвердилося переконання, що необхідно отримати вищу освіту і стати фінансистом, адже в ті часи це було дуже популярно.

Проте, коли я відвідував заняття з вищої математики та теорії ймовірності, усвідомлював, що мені це не до вподоби: навколо мене були студенти, які записували формули на дошці, а я відчував, як у мені бурлить творчий потенціал. Тому я вирішив приєднатися до театральної студії в університеті. Згодом прийняв важливе рішення: залишити все позаду, переїхати до Києва та вступити до інституту кіномистецтва та телебачення.

Ти згадував, що на старті свого шляху стикався з великою кількістю критики та відмов. Як ти пояснював це своїм батькам? Вони ж постійно запитують: "Ну як справи?", а тобі немає чим похвалитися.

По-перше, ти досі залежиш від фінансової підтримки своїх батьків, і навіть якось після 20 років вони все ще покривають твої витрати. Ти отримуєш стипендію, але водночас потрібно шукати підробітки, щоб стати більш самостійним. У тебе з'являється усвідомлення своєї чоловічої ролі. Тому відповідальність стає важливою, і ти прагнеш скористатися кожною можливістю. Іноді не беруть на кастинги, іноді відчуваєш приниження.

Хтось із нинішніх колег, коли я проходив практику, казав, що це не твоє, змінюй щось: у мене не було прикусу, я носив брекети, не було правильної артикуляції, вимови. Вони, власне, мали рацію, і вони в цьому допомагали, але в юнацькому віці хочеться все одразу.

Мене не запрошували в кадр, тому я почав активно працювати за лаштунками. Я озвучував різноманітні проєкти і став голосом телеканалу "Інтер", а згодом і "1+1". Потім мені запропонували озвучувати шоу "Танці з зірками", а "СТБ" затвердив мене на роль голосу для "Неймовірної правди про зірок". Паралельно я також виконував обов’язки режисера на "Фабриці зірок" на "Новому каналі". Одним словом, я докладав максимум зусиль, щоб знайти своє місце в цій індустрії.

Ситуація дійшла до того, що я опинився в ролі озвучувача для 15 різних проєктів одночасно. Я постійно переміщався з однієї студії в іншу, оскільки мобільних варіантів не існувало. В підвальних приміщеннях студій я проводив по вісім годин, настільки втомлений, що вже не міг витримувати власний голос.

До речі, чи не дивно, що тебе все ще запрошують на кастинги, а не пропонують відразу конкретні ролі?

Зазвичай вони приходять із пропозиціями, але не так часто, можливо, через сором’язливість чи через те, що це не є звичною практикою. Багато хто розуміє, що я, напевно, не завжди буду згоден. Проте, нещодавно, здається, минулого року, я отримував запрошення взяти участь у кастингу в ролі ведучого.

Я не відмовляюсь, адже це для мене свого роду тренування. Я впевнений, що зможу справитись, але вирушаю вперед, щоб покинути свою зону комфорту. Хочу, щоб тебе не зустрічали з квітами та оплесками, а щоб режисер давав тобі корисні поради. Адже це те, що ти іноді забуваєш.

Раніше я відчував, що мої дії і погляди не були на місці, а оточення постійно висловлювало негативні думки щодо мене, що лише знижувало мою мотивацію. Тепер я відвідую кастинги, щоб пережити цей азарт і зрозуміти, як я можу бути актуальним і привабливим для різних груп, зокрема для молодіжної аудиторії на YouTube.

- Ти на телебаченні понад 15 років, якщо я правильно. На твій погляд, як за цей час змінився наш глядач? Що йому потрібно бачити сьогодні?

На мою думку, справжність і натуральність мають велике значення. Колись медіапейзаж, зокрема телебачення, контролювався п'ятьма потужними корпораціями та продюсерами, які вирішували, кому бути на вершині. Соціальних мереж не існувало, і ви опинялися в певному інформаційному вакуумі. Можна було вигадати ілюзію зірковості або ж обмежувати вихід на екран, і глядачі сприймали вас саме так, як це було запропоновано.

Сьогодні можна зустріти зірку прямо в супермаркеті, адже ти постійно переглядаєш її соціальні мережі. Отримати той самий статус, який мали голлівудські актори в минулому, стало складніше через штучність сучасності. Тому важливо мати справжність — як у артистів, так і у телеведучих та журналістів. Суть полягає у натуральності та реалізації своїх талантів.

Форматні проєкти продовжують існувати. Шоу "Україна має талант" і "Холостяк" вже понад два десятиліття на екранах, але вони еволюціонують з огляду на сучасні реалії, адже наразі ми працюємо в умовах повномасштабної війни. Це суттєво впливає на емоції учасників, команди та глядачів – усе навколо зазнає змін. Незважаючи на те, що штучний інтелект все більше проникає у наше життя, стає важко розпізнати, що є справжнім, а що – штучним. Ми потрапляємо в епоху аватарів.

Проте, так чи інакше, особистість завжди буде мати вагу. Важливо залишатися ще більш чесним, автентичним і справжнім, принаймні якщо це відповідає вашим внутрішнім переконанням. Глядачі надзвичайно чутливі до істинності — вони легко розпізнають, коли людина грає роль, адже підтримувати образ постійно буває нелегко. Іноді емоції беруть верх, і це позначається на виступі. Крім того, у сучасному світі ми маємо справу не просто з телевізійними програмами, а з цілою екосистемою: програма викликає появу мемів, обговорення в Threads, Instagram, соціальних мережах, YouTube-проєктах, і всі ці елементи взаємопов’язані.

Пам'ятаю часи, коли в перших сезонах "Холостяка" існував чат на сайті, куди потрібно було зайти та зареєструватися. Тоді ми отримували всього 20-30 коментарів за програму. Зараз же все змінилося: за лічені секунди з'являються тисячі відгуків, коментарів і мемів. З цим новим форматом потрібно навчитися жити. Це, безумовно, сприяє зростанню популярності та впізнаваності, але найголовніше — не втратити власну ідентичність у цьому потоці інформації.

Що стосується формату "Холостяк", у мене виникає одне основне питання: коли ж ми нарешті побачимо "Холостячку"? Адже вже вийшло два надзвичайно успішні сезони. Чому ж досі не з'явилися третій і четвертий?

- Ми думаємо над цим, активно думаємо над "Холостячкою". Відчуваємо запит у глядачів, і хочеться повернути цей проєкт, адже він був доволі впізнаваний і популярний серед глядачів. Працюємо над цим. Хочеться, по-перше, знайти найкращу героїню.

Щороку, коли ви оголошуєте про новий сезон, стає очевидним, що глядачі діляться на два табори: ті, хто підтримує, і ті, хто виступає проти. Проте, незважаючи на це, шоу завжди демонструє вражаючі результати, як на телебаченні, так і в соціальних мережах: безліч обговорень і переглядів. У чому ж криється цей парадокс? З одного боку, ми можемо критикувати, а з іншого — все одно слідкуємо за подіями.

- По-перше, вічна тема: кохання, стосунки, почуття. По-друге, справжність. У нас справжнє реаліті, ми дуже відверті з глядачами. У нас немає других дублів, ми не перезнімаємо, не дознімаємо. Як іде, так і показуємо, і все як у житті.

По-третє, в нас люди розбираються в коханні, у футболі, в політиці, в театрі. Тут усі експерти: як будувати, цілувати, що дарувати, що сказати. І люди, звичайно, співпереживають, і наші улюблені глядачі з повагою, але вони дають експертні поради. Ми даємо простір для експертності.

По-перше, проєкт вже має певну репутацію та впізнаваність, його з нетерпінням чекають, він став стабільним елементом українського телебачення. Однак найважливіше – це чесність по відношенню до глядачів. Якби ми почали вигадувати сценарії, діалоги або вводити акторів з ролями, наш проєкт втратив би автентичність і став би схожим на дешевий серіал. Натомість ми зосереджуємося на справжніх емоціях і розвитку почуттів, коли герої дійсно закохуються. Незалежно від намірів тих, хто приходить на проєкт, неможливо залишитися байдужим.

Тепер у нашому проекті рішення приймає не лише холостяк, а й дівчата можуть висловлювати свої думки. Я вельми щасливий, що ми досягли такого розвитку. Адже вічна тема кохання завжди залишається актуальною.

- А ти можеш дати холостяку пораду, наприклад, у стосунках з дівчатами? Чи ти більш відсторонений?

Я надаю загальні рекомендації та підтримку. В останніх сезонах моє завдання – бути помічником і, в найкращому сенсі, порадником. Адже у стосунках давати поради завжди є досить складним і ризикованим. Я виступаю в ролі консультанта для обох сторін.

Я надихаю дівчат та активно працюю над тим, щоб героїні проявляли більше ініціативи. У нашій культурі існує стереотип, що дівчина повинна лише чекати, в той час як на проєкті дочекатися свого побачення може бути складно. Я щиро ділюся своїми думками про те, як можуть розвиватися події в житті наших героїнь. Аналізуючи всю інформацію, я також вигадую різноманітні ігри. Дівчата часто відчувають тривогу, коли я навідуюсь до них, адже я завжди приношу щось цікаве.

Проте остаточний вибір завжди залишається за персонажами. Я можу лише висловити свої міркування, спираючись на власний досвід — як у родині, так і в телебаченні, а також поділитися цікавою історією.

Ще дуже важливе правило: якщо є якісь секрети між нами та холостяком чи дівчатами, вони повинні або самі їх розкрити одне одному, або ми будемо мовчати. Наприклад, якщо я знаю, що якась дівчина вже цілувалася з холостяком, я приходжу до будинку дівчат і запитую, чи було щось на вашому побаченні. Якщо дівчина відмовляється і сама не заявляє, то я не маю права влізти в ці стосунки. Сама героїня повинна зізнатись.

Який сезон, на твою думку, був найбільш успішним, а який, навпаки, виявився найменш вдалим? Тобто, назви два різні сезони.

Важко висловити свою думку, бо для мене вони немов діти. Всіх їх любиш. Після активних і насичених етапів завжди наступають менш яскраві періоди. Я не прагну цими словами образити когось із учасників. Оцінка глядачів не завжди відображає справжній потенціал наших учасників, і було б нечесно, якщо б вони це сприйняли на свій рахунок, адже я підтримую хороші стосунки з усіма.

Я не переживаю за можливість втратити ці позитивні стосунки, якщо я не до вподоби. Є учасниці, які виходять і висловлюють свою думку про мене в не зовсім доброму світлі, але, напевно, це ті, хто на початку вирішує покинути проєкт. Я точно не відповідаю за їхній вибір.

Тому я не прив'язував би рейтинги до успішності чи провальності саме наших героїв, адже тут і відповідальність команди. Ми не знімаємо з себе цю відповідальність. Загалом ми дуже успішні, найпопулярніші, найобговорюваніші. Є великий запит аудиторії на продовження нашого проєкту. Останній сезон із Цимбалюком був просто вибуховим, і я сподіваюся, наступний із В'ячеславом Кравцовим буде не менш вибуховим.

Обговорюючи Тараса Цимбалюка, ти зазначав, що намагаєтеся обрати персонажа, який зможе підтримувати бесіду з дівчиною під час побачення, проявляти емпатію та мати широкий кругозір, аби бути обізнаним у різних питаннях. Проте Тарас виявився досить стриманим персонажем, без яскравого емоційного діапазону. Мене цікавить, як ви врешті-решт вирішили, що Тарас Цимбалюк має бути холостяком, адже, на мій суб'єктивний погляд, він не відповідав зазначеним критеріям.

- Для нас це теж виклики кожного разу. Хочеться, щоб герої були різні, не хочеться завжди обирати за одним шаблоном. Колись у нас був заморський принц. Зараз глядач потребує людини, яка проживає ті самі обставини, нізвідки не виїжджає, а живе, і їй також болить за Україну. Ми хочемо бути в контексті, знімаємо реалії в реаліті. Раніше просто принц на білому коні прискакав.

Я обожнюю Френсіса Метью. Потім і Андрій Скорнєв був, і той самий Сергій Мельник, він грав у Білорусі, приїхав, знімався в Україні. Тобто не всі проживали тут. Макс Чмерковський перший жив у Штатах, знявся в нас і повернувся до Сполучених Штатів. Був такий запит, були інші обставини.

Зараз холостяк має тут жити. Тарас прекрасний хлопець, подобається, фактурний, творчий, з таким голосом, менш емоційний. Для когось, може, і емоційний, а якісь дівчата мріють про те, щоб чоловік просто мовчав. Тому дуже багато хто закохався в Тараса.

Схоже, ми надали йому поштовх, до якого він, можливо, навіть не готовий був спочатку, але життя іноді ставить перед нами несподівані випробування. Дівчата всі закохалися, а потім кожен, хто залишив проєкт, пережив певні розчарування. Сезон виявився дуже вдалим. Вибір на користь Тараса виправдав себе, і наші продюсери разом з експертами не помилилися, довіривши йому роль головного героя.

Цікаво, що Тарас не приховував отримання гонорару за участь у проєкті. Це, безумовно, вигідна комерційна угода, особливо для каналу. В чому ж можна говорити про щирість, якщо все ґрунтується на фінансових інтересах?

Фінансові кошти надаються як знак вдячності головному герою за те, що він присвячує три місяці своєму життю нашому проєкту. Для деяких холостяків гонорар є лише символічним виявом нашої вдячності, адже вони працюють безперервно, беручи участь у зйомках. Іноді вони втрачають до 7-8 кілограмів, оскільки постійно відвідують побачення, що є неабияким викликом.

Крім того, ми усвідомлюємо, що у людей є робота, і їм потрібно зробити паузу, отже, це певна форма компенсації. Я не можу згадати жодного випадку, коли холостяк приходив на проєкт лише з метою отримання грошей, адже це не було основним стимулом. У своїх бесідах з головними героями я жодного разу не торкався теми фінансів. Це зовсім не про це.

Проте ми усвідомлюємо, що якщо людина присвячує три місяці свого життя, а у нас є безліч спонсорів і партнерів, а також комерційні інтереси, то чесно буде віддячити цій особі. Проте це жодним чином не заважає виникненню почуттів.

Можливо, у когось виникне враження, що Тарас, будучи актором, просто грає роль у цьому проєкті. Але ті емоції, відчуття, розчарування та радість після фіналу — це все було по-справжньому. Я спостерігав за розвитком його стосунків із фіналісткою, і можу запевнити, що почуття були щирими. Такі емоції не можна втілити навіть за великі гроші.

Це важко пережити, адже грати в такі емоції — справжнє випробування. Розставання після шоу, коли всі мовчать і не спілкуються, створює відчуття розчарування. Тому ми вирішили висловити вдячність нашій команді за те, що людина готова присвятити три місяці свого життя цьому процесу. Є холостяки, які кажуть: "Григорію, ми готові заплатити за все, лише б ви мене взяли, я сам все організую, скільки б не потрібно". Якби ми погодилися на це, у нас би все зламалося. У нас немає жодних табу.

Раніше ви регулярно організовували зйомки закордоном. Нині, усвідомлюючи реалії, зрозуміло, що не кожен член команди може поїхати за кордон. Тоді були розкішні зустрічі, які справляли враження своєю витонченістю та дорожнечею. Натомість тепер, на мою думку, зустрічі стали більш економними.

Це сукупність різних чинників. По-перше, ми прагнемо залишатися близькими до реальності. Нам важливо, щоб кожен глядач міг уявити це побачення і зрозуміти, що для справжніх почуттів не потрібно мати великі ресурси. Звісно, добре, коли такі можливості є і вони чесно здобуті, коли чоловік може дозволити своїй партнерці, або ж жінка - своєму партнеру втілити свої мрії. Саме тому ми намагаємося адаптуватися до потреб аудиторії.

По-друге, існують різноманітні можливості, по-третє, слід враховувати обставини, включаючи технічні та моральні аспекти. Ми намагаємося все це враховувати. Проєкт "Холостячка" ми розпочали знімати в Україні ще до війни і зрозуміли, що вибір локацій має велике значення, але найважливіше – те, що відбувається в середині. В Україні є безліч чудових місць для реалізації нашої ідеї.

Наша чудова команда постійно прагне обирати локації, які надихають. Іноді хтось організовує екскурсії; я сам колись проводив тури місцями з шоу "Холостяк". Це справді приємно, коли люди впізнають ресторан. Тому ми враховуємо всі деталі та намагаємося залишатися в контексті, демонструючи, що ми тут і зараз.

Ми не прилетіли з космосу, ми так само живемо під ракетами, так само ділимо цей біль. У нас є учасники-ветерани, як Олександр Терен, і люди з інвалідністю. Ми в абсолютному контексті.

В останній час з’явилася традиція, що деякі блогери та інсайдери публікують інформацію про учасниць ще до офіційного анонсу сезону, навіть розкриваючи ім’я переможниці. Іноді це відбувається ще до того, як ми самі дізнаємося деталі. Чи є в цьому правда, покаже час. Яка твоє ставлення до таких витоків інформації? Як на це реагує ваша команда?

Якщо дивитися на ситуацію з початку, то це виглядає як непорядність і нечесність. Наша команда налічує 250 осіб, всі вони активно працюють над проектом для нашого телеглядача. Ми вкладаємо значні ресурси, і наші партнери також роблять інвестиції. Варто зазначити, що ми не користуємося державними коштами. І тут з’являється якась особа, яка почула щось і вирішує висловитися, хоча сама нічого не створює у своєму житті. Вона просто поширює чутки, коментує та пише безглузді речі, а потім намагається спростувати свої ж слова. Її хтось підтримує, і вона прагне підвищити свої рейтинги в очах громадськості.

Спершу виникає спонтанна реакція, часом навіть з'являється бажання висловити всі свої думки: спочатку слід створити щось, а потім вже обговорювати і критикувати. Але в рамках проєкту "Холостяк" розвиваються нові кар'єри, стартують YouTube-канали з аналізами, з'являються блогери та критики, утворюється ціла екосистема. Це лише сприяє нашому успіху. Дякуємо за високі рейтинги та жваві дискусії, адже вони підвищують нашу популярність і привертають до нас увагу. Тож не вагайтеся, пишіть що завгодно!

Проте для нашої цільової аудиторії, зокрема для моєї мами, яка завжди просить: "Синочку, не розкривай, хто переміг, я хочу дізнатися сама", та для всіх глядачів, як показують наші огляди, навіть якщо хтось, навіть президент, оголосить, хто став переможцем у "Холостяку", усі все одно чекатимуть на фінал. Адже, можливо, нас цікавить не стільки результат, скільки саме шлях, яким ми йдемо.

Це історія про зародження почуттів і емоцій. Хочеться спостерігати за тією дівчиною, яка покидає проєкт. Тому всі ці витоки інформації іноді бувають неприємними, але як з цим боротися? Піддавати судовим розглядам? Закривати у в'язницю? Нехай пишуть, хай їм щастить у житті. Люди іноді можуть бути не надто чесними. Проте це ніяк не впливає на нашу аудиторію, і ми сприймаємо це з філософським підходом.

Яка основна проблема утримувати загадку про переможницю до листопада чи грудня?

- Зараз ми вже дознімаємо цей сезон, а в ефірі він з'явиться через пів року. Вибір робиться зараз, потім ми стартуємо, потім ще три місяці переглядів. Тобто переможницю глядачі дізнаються через пів року, і цим людям треба десь переховуватися. А вони хочуть побудувати стосунки. Звідси перуки, переховування, життя в різних містах.

Френсіс та Олена мешкали в одній квартирі. Він орендував трикімнатну квартиру на Оболоні, і я добре пам'ятаю, як ми там зустрічалися з командою. Вони виходили по черзі на прогулянки, надягали перуки, але сусіди все помічали. Постійні обговорення ускладнювали збереження цієї таємниці. Проте величезна повага нашій команді, яка вміє тримати язик за зубами, і жодних витоків не було.

Можливо, поодинокі, я не хочу ідеалізувати. А та дівчина, яка не отримала троянду, залишаючи проєкт, хоче вилити душу будь-якому блогеру й починає розводити маніпуляції. Це великий виклик, але 15 років ми з цим живемо, думаю, проживемо і далі.

- Ти спілкувався з Алексом Топольським? Він зник з медіапростору. Можливо, ти знаєш щось про це, чому?

- Взагалі не знаю. Він переїхав на Балі, почав писати, заплутався в мовах: українська, російська, загубився у світосприйнятті, у світогляді. Я його загубив. Я нічого поганого про нього не можу сказати, дякую йому за все, нормальний був хлопець.

Я нещодавно Катерину Лозовицьку бачив, питаю, вона каже: "Теж не знаю". Якщо ви знайдете Алекса, напишіть нам. Де знайти Алекса Топольського? Загубився хлопець. Може, це був елемент відірваності: він приїхав з Америки, може, повернувся, не знаю. Нічого поганого про нього не хочу сказати. Він класний, талановитий, харизматичний хлопець, але просто зник.

Ти створив та успішно захистив дисертацію на тему "Холостяка". Чи можеш поділитися, чому зупинився саме на цій темі? Які основні аспекти твоєї роботи, і яку роль вона відіграє у твоєму житті?

- Це дослідження проєкту "Холостяк", бо "Холостяк" уже як соціально-культурне явище в Україні. Ми його почали знімати 15 років тому. Розпочалася війна, повномасштабне вторгнення, змінювались президенти, політичні події, а ми продовжуємо знімати "Холостяка". Це щось стале, стабільне, і я вирішив дослідити.

Ба більше - дівчата, які народилися під час першого сезону, скоро прийдуть до нас на проєкт, як учасниці. Вони змалечку дивились на мене, і в останніх сезонах учасниці все частіше звертаються на "ви": "Григорій Іванович до нас прийшов".

Хоча це може звучати кумедно, я вже близько восьми років працюю викладачем у своєму рідному інституті. Мій вступ до аспірантури також відбувся давно, і настав час втілити свої наукові амбіції. Я займався написанням дисертації і хотів залишатися на зв'язку з реальністю, працюючи в тій галузі, де маю досвід. Я пройшов цей шлях, і всі були дуже здивовані — як і телеканал, так і глядачі — коли стало зрозуміло, що моя дисертація заслуговує на захист.

Звісно, психологи підтримують цю ідею, оскільки в нашій темі є величезна глибина. Я досліджував, як шоу "Холостяк" впливає на світ, його еволюційні зміни, а також як змінюється свідомість людей під впливом емансипації та вибору між чоловіком і жінкою. Це досить об’ємна робота, і я щасливий, що отримав безліч позитивних відгуків, адже вона є актуальною і тісно пов'язаною з реальністю. Я справді пережив цей процес написання дисертації, а не просто отримав інформацію з чужих слів чи візуальних джерел.

Викладання в університеті. Що для тебе означає ця діяльність? Це точно не лише про фінансову винагороду, на мою думку, а скоріше про завершення незавершених справ.

Безсумнівно. Я займаюся проведенням тренінгів, майстер-класів та публічних виступів, а також працюю індивідуально з клієнтами, навчаючи їх, як впоратися зі страхом публічності. У мене є різноманітні кейси: від бізнесменів до співачок. Наприклад, 15 років тому я працював з Златою Огнєвич, коли вона готувалася до роботи на радіо. Це було цікаве досвід, і ми нещодавно згадували про це.

У інституті я обіймав посаду старости групи, а згодом став відомим і успішним. Моя історія є прикладом для наслідування, адже я не лише теоретик, а й практик. Коли мені запропонували викладати в інституті, я відчув бажання ділитися своїми знаннями зі студентами, підтримувати їх і допомагати влаштуватися на практику.

Багато пишуть, зараз не так багато опцій, але я знімаюся і в їхніх дипломних роботах. Словом, як колись допомагали мені мої викладачі та вірили в мене, так я зараз хочу допомагати дітям і залишити щось після себе, жити не лише для себе, а й для цих людей. Вони дивляться, бачать мене, можливо, мій шлях їх мотивує, і для мене це дуже важливо.

- Ти багатодітний батько, велика класна родина, рольова модель сім'ї в українському шоубізнесі. Чи було доводилося тобі від чогось відмовлятися заради сім'ї, наприклад, у кар'єрі? Така самопожертва тобі притаманна?

Я ніколи не ставив сім'ю на терези, адже для мене вона є основою і джерелом щастя. Проте я також прагну до професійного розвитку. Це має велике значення для мене, і, сподіваюся, для моїх близьких також. У цей період, поки мої діти ще маленькі, мені доводиться віддавати пріоритет сім'ї, іноді відмовляючись від проектів, відряджень та інших можливостей, які могли б стимулювати мій кар'єрний ріст.

Але я розумію, що зараз потрібен більше дітям і сім'ї, тож просто розставляю плюси та виділяю пріоритети. Щоправда, я багато працюю, але для мене це кайф. Сьогодні я о сьомій ранку прокинувся, завіз дітей до школи, потім готувався до інтерв'ю, приїхав на інтерв'ю, ввечері заберу дітей. Вчора до 23-ї робили домашні завдання.

Я цілковито занурююсь у виховання дітей, оскільки не хочу пропустити той момент, коли згадаю: "Діти виросли, а я цього не помітив". Це для мене дуже важко, тому я активно залучений у цей процес. Проте головна увага все ж на моїй коханій дружині Христині. Вона має повну інформацію про всі гуртки, вчителів, репетиторів та навчальні заклади, тоді як я, можливо, знаю менше, але все ж таки повністю включений у сімейне життя.

Щодо роботи: хтось жертвує цінностями, принципами, будує кар'єрне зростання на непорядних речах і непорядно ставиться до рідних, близьких, жертвує родиною. Я вже мовчу про дружину, яка чекає, про дітей. Для мене це дуже боляче, це ні до чого доброго не приводить. Не хочу засуджувати людей, так склалися обставини, треба дуже довго аналізувати.

Я сімейна людина, і найголовніше, що це придумано не для Instagram. Я один з перших почав заявляти, що я одружений. Продюсери, до речі, спочатку хвилювались із цього приводу, мовляв, чого я так рано одружився?

Раніше існував стереотип, що ведучий повинен бути молодим і мати певний образ, аби привертати увагу глядачок і завойовувати їх симпатії. У ті часи багато телеведучих не наважувалися відкривати, що у них є сім'я та діти. Це свідчить про еволюцію телебачення. Вони змушені були жити, маючи два обличчя і виконуючи дві ролі, іноді всупереч власному бажанню.

Три сини, кожен з яких має свій вік і інтереси, вимагають індивідуального підходу. Чи виникають у них ревнощі та конкуренція за любов батьків?

Ми стараємося робити все можливе, щоб уникнути неприємностей. Наше ставлення до всіх трьох дітей однакове: ми і сваримо, і хвалимо їх. Це нагадує три пальці на руці: коли один з них страждає, відчуває біль вся рука. Сучасні діти мають більше можливостей, ніж ми мали в своєму дитинстві, але при цьому часто їм бракує справжнього прагнення. Вони прагнуть до самореалізації, але їхні основні потреби вже задоволені.

Сьогодні вранці я віз дітей на автомобілі, а сам пересувався пішки, користувався громадським транспортом або вночі біг, щоб встигнути. Ми доклали багато зусиль, щоб створити можливості для наших дітей. Ми прагнемо забезпечити їм краще майбутнє та підтримати інших дітей, не лише своїх. Вони мають стартову позицію, і тепер час їм реалізовувати свій потенціал. Окрім цього, ми активно займаємося їхнім вихованням, надаємо якісну освіту та заохочуємо їх займатися спортом.

Дмитро грає в "Динамо Київ", займається активно. Іван займається комп'ютерними технологіями. Олександр - найменший, йому п'ять років, але він уже вчиться в першому класі, ще шести немає. Він два роки вчився в підготовчому класі, він прогресивний, відповідальний хлопець.

Хочемо, щоб вони відбулися й почувались щасливими, успішними. Їм складніше, бо коли ти йдеш із татом, він постійно з кимось фотографується, їх порівнюють, уже дітей впізнають, і цей тягар відповідальності, мабуть, є, але ми максимально намагаємося його нівелювати, щоб вони розпочинали свій шлях самостійно.

Яким чином відомість торкнулася ваших стосунків з дружиною? Виглядає так, що популярність з’явилася, коли ви вже тривалий час були в шлюбі.

З моменту народження дітей, можливо, з перших обкладинок та зйомок, минуло близько 10-13 років. У нашому житті були різні етапи: ми і сварилися, і намагалися зрозуміти один одного, і стикалися з різними фінансовими труднощами.

Ми довго жили на орендованих квартирах, ще й з дітьми. Було таке, що дах тік, така напівдепресія. Я кажу, що чоловікам завжди легше втекти в такі моменти, і багато хто біжить. А ті, хто залишається, проживає це з дружиною. Потім війна, Майдан, потім повномасштабне вторгнення, і це дуже сильні емоційні виклики, які розбивають сім'ї, розривають стосунки. Але складні часи зближують.

Відкритість має своє значення, але ми все ще прагнемо зберегти близькість і підтримувати дружбу. Це приносить нам користь. Ми не намагаємося жити виключно для того, щоб сподобатися оточуючим, і не граємо на емоціях, не створюємо штучні інформаційні приводи — це не наш стиль.

Для мене надзвичайно важливо нести відповідальність за свої слова та дії, незалежно від того, хто намагається підкопатися під мене чи знизити мою гідність.

Нещодавно ви оселилися у своєму новому будинку. Ви витратили п'ять років на його зведення, вірно?

Перед початком війни ми купили земельну ділянку і протягом п'яти років займалися будівництвом. Спочатку сподівалися завершити роботи швидше, адже до війни в мене було сім проектів, потім їх стало менше, і в усіх ситуаціях усе кардинально змінилося.

Не прагну скаржитися, проте рада, що ми вже на фінішній прямій з будівництвом. Дім — це те, що вимагає постійної уваги і вдосконалення, завжди є щось, що можна зробити. Але тепер, коли ми переїхали в наше сімейне гніздечко, я відчуваю, що цей етап завершено для мене.

Ми спочатку мешкали у власній квартирі, потім вирішили її продати і стали орендувати житло. Протягом цього часу ми переїжджали з різними варіантами, намагаючись знайти місце ближче до школи. Але мрія про власний дім завжди залишалася у наших серцях, адже це важливо для дітей. І от тепер ми живемо у своєму будинку в Україні, безперервно перебуваючи тут. Багато людей звертаються до нас з питаннями, чи плануємо ми виїжджати, але ми завжди відповідаємо, що прагнемо залишитися в цій країні.

Скільки вам коштував ваш будинок, якщо це не є таємницею?

- Ой, дуже дорого. Не хочу. Ділянка була ще до війни, потім почали будувати. Усе в порівнянні, але це великі гроші, з урахуванням зростання цін. Але в нас симпатичний, красивий будинок, і я радий, що це всі зароблені гроші. Жодної політики, жодних темних справ.

Після перегляду всіх твоїх інтерв'ю, у мене склалося враження, що ти багато часу і зусиль присвячуєш своїй родині, роботі, батькам, друзям та іншим людям. А що ти робиш для власного добробуту? Чи є у тебе якісь особисті ритуали або принципи, які ти дотримуєшся виключно для себе?

Ні, у мене немає такого. Моє щастя полягає у родині. Друзі постійно запрошують пограти у волейбол або поїхати на риболовлю. Але на даному етапі мого життя таких можливостей немає. Я або проводжу час із сім'єю, або працюю. За весь цей час лише кілька разів зміг вирватися на якусь хлоп'ячу зустріч.

Мене радує, коли моя дружина вирушає в подорожі з подругами, і всі дивуються, як я спокійно це сприймаю. Вона може скористатися можливістю полетіти за кордон на святкування дня народження подруги або просто відвідати різні куточки України. У мене теж бувають зустрічі з друзями, але я не маю чітко визначеного хобі — все обертається навколо сімейних справ.

Не можу точно сказати, чи маю на це запит, але відчуваю себе щасливою людиною і не прагну шукати хобі. Сьогодні немає ніякого особливого дня, проте я насолоджуюсь кожним моментом. Можливо, я могла б досягти ще більше, чи, можливо, моя доля склалася б інакше. У мене є великі амбіції продовжувати рухатися вперед. Але наразі немає тієї віддушини, щоб в один момент залишити все і піти на футбол. Все, що я роблю, проходить через призму сімейних обставин.

- Ти людина, яка, здається, має все. А про що мрієш?

- Я вдячний за те, що маю, і намагаюся кожного дня дякувати. Якщо про особисті мрії, то основна мрія, звичайно, щоб в Україні настав мир, перемога, щоб перестали гинути найкращі люди, і щоб кляті сусіди забралися геть. Це глобальна мрія.

Особисто я маю надію втілити в життя свої власні проєкти, в яких планую бути не лише телеведучим, а й, можливо, продюсером. Розумію, що молодість вже позаду, але прагну залишатися активним ще довгий час. Для мене важлива публічна реалізація на телебаченні, однак мрію також створювати та продюсувати нові проєкти. Досі у мене немає власного YouTube-каналу, тоді як у багатьох вже є. Причина в тому, що я поки що не відчув внутрішнього імпульсу для цього.

Можливо, причина в тому, що я займаю важливе місце в відомих телевізійних проєктах, і тут не отримую достатньої компенсації. Проте я докладаю чимало зусиль. З кожним роком мені хочеться залишити по собі щось значуще, створювати щось корисне для людей. Я вже давно надихаю інших, отримую багато позитивних відгуків. Мене прагнення ще більше реалізувати свої внутрішні ідеї для суспільства.