Чому Київ у часи СРСР нагадував Буенос-Айрес, а не Прагу - розмова з експертом з історії міст.

Кожен будинок у Києві несе в собі унікальну історію, яку варто дослідити. Чому Михайлівський собор десятиліттями залишався закритим для відвідувачів, як Золоті Ворота перетворилися на популярне місце зустрічей, і чому досі не відновлено будинок Сікорського та інші значущі пам'ятки столиці? Про це в інтерв'ю РБК-Україна розповідає історик та архітектор Єгор Кравець.

Основное:

15 років тому краєзнавець і дослідник з громадської організації "Україна Інкогніта" Єгор Кравець почав досліджувати історію та архітектуру Києва і України. Спершу просто фотографував цікаві місця для медіа. З часом помітив, що щоразу йому хотілося дізнатися про ці місця більше, і його це затягнуло.

"Кожного разу, коли мені здається, що вже немає нічого цікавого і я бачив усе безліч разів, мене вражає, що все ж таки завжди можна натрапити на щось нове і захоплююче," - ділиться Єгор.

Разом з дослідником РБК-Україна прогулялося частиною центру столиці й дізналося, які історії приховують дворики будівель, як розвивалися райони столиці і чому Київ більше нагадує не європейські міста, а тяжіє до Азії.

Ми в даний момент знаходимося в самому серці Києва, поруч із Михайлівською площею. Які ж історичні події відбувалися в цих околицях?

Київ — це як багатошаровий торт, де кожен шар приховує свою історію. Кожна будівля тут може розповісти захоплюючу оповідь. Зараз ми знаходимося в самому серці — в місті Ізяслава, заснованому Ярославом Мудрим. Це сплетіння минулого та сучасного життя. Поруч з Михайлівським ми бачимо стіну пам'яті, присвячену нашим героям. Прогулюючись цими місцями, ми згадуємо, як під час Майдану вперше за 800 років у Михайлівському пролунали дзвони, закликаючи всіх до дії.

До цього первісний собор знесли більшовики, потім його відбудували, і Клінтон виступав на цій площі. Тут також була резиденція греко-католицького єпископа, а ще до того собор якимось чином вистояв під час татарських і монгольських набігів.

Сучасні події невід'ємно переплітаються з давньою історією Києва (Віталій Носач/РБК-Україна)

Ще раніше його будував онук Ярослава Мудрого, який тікав в Європу і сина якого коронував Папа Римський, а до нього самого звертався "король Русі". А також тут були знайдені залишки різноманітних садиб, зокрема давньоруського митця. І все це - практично в одному місці.

У самому серці Києва, де не глянь, майже всюди можна натрапити на сліди давньоруського міста. Наприклад, на Подолі в 1980-х роках під час будівництва метро, на місці нинішньої Контрактової площі, були знайдені дерев'яні будинки 10-11 століття. Їх викопали і відправили до музею Пирогово, але так і не відновили. Ці стародавні колоди досі просто лежать там, хоча з них могли б створити унікальні експонати для відвідувачів.

Під час будівництва метро на Подолі за СРСР виявили дерев'яні хати 10-11 століття (Віталій Носач/РБК-Україна)

Які незвичайні та маловідомі туристам локації можна знайти на території Михайлівського собору?

- На території Михайлівського є трапезна церква, в якої дерев'яний дах. Це був колись стандарт для Києва. А сама споруда збереглася з часів Гетьманщини. Це бароко початку 18 століття. В 1990-і роки їй лише відновили ґонтові верхи. Якщо не звертати увагу на баню, то легко уявити, як заможні кияни за часів Хмельницького, Мазепи і потім - в часи Розумовських жили у схожої архітектури будинках.

Поруч розташований старовинний льох, що налічує близько ста метрів коридорів. У минулі часи монастирська братія використовувала його для зберігання різноманітного начиння та продуктів. Цікаво, що й у сучасному світі монахи також продовжують зберігати там картоплю.

На сьогоднішній день заповідник "Стародавній Київ" має намір організовувати екскурсії. Під керівництвом нашого колеги Романа Маленкова ми почали ретельно досліджувати документи та отримали доступ до ряду раніше недоступних локацій, які він має намір відкрити для відвідувачів.

Єдина будівля, що дійшла до нашого часу з епохи Гетьманщини, розташована на території Михайлівського. Саме так виглядали оселі заможних киян тих часів (Віталій Носач/РБК-Україна).

Також біля собору можна побачити купол, під яким знаходяться залишки надбрамної церкви монастиря кінця 12 століття. І в Києві це єдине місце, де стародавні стіни з плінфи відкриті на понад 80 сантиметрів заввишки. Зараз в павільйоні тривають роботи археологів, але невдовзі тут теж буде музей.

Важко повірити, що радянська влада могла ухвалити рішення знести величний Золотоверхий собор та його старшу сусідку — дев'ятисотлітню Трьохсвятительську церкву, плануючи натомість звести сталінський урядовий комплекс з грандіозним пам’ятником Леніну в центрі. На щастя, вдалося завершити лише будівництво нинішнього Міністерства закордонних справ.

Читайте також: Чверть Подолу в Києві - це занедбані напівзруйновані будівлі, - інтерв'ю з краєзнавцем

Яким чином загалом трансформувалося обличчя Києва після встановлення більшовицької влади?

Українська культура становила для них загрозу, і тому вони прагнули її знищити. З документованих даних відомо, що в Києві було зруйновано понад 60 храмів. Але це лише орієнтовні цифри. Хто може сказати, скільки дерев'яних козацьких церков, що розташовувалися в віддалених районах, було знищено за часів Російської імперії?

Я наразі займаюся наповненням сайту "Українське барокко" і виявив, що об'єктів цього стилю було не декілька десятків, а справжні сотні. На жаль, багато з них були знищені ще за часів правління Романових. Зокрема, після появи указу на початку 19 століття, що забороняв зведення храмів у "малоросійському" стилі. Від дерев'яної барокової спадщини залишилися лише поодинокі фрагменти. Величезна частина цього культурного надбання втрачена назавжди.

Більшовики планували перетворити центр Києва, зводячи величні урядові споруди, проте реалізували лише одну з їхніх задумів — будівлю, в якій нині розташоване Міністерство закордонних справ (Віталій Носач/РБК-Україна).

Перший пам'ятник княгині Ользі був відкритий на Михайлівській площі у 1911 році. Скульптуру створив Іван Кавалерідзе, використавши бетон для її виготовлення. Однак цей монумент міг і не з'явитися на цьому місці. Спочатку українська громада планувала встановити тут пам'ятник Тарасові Шевченку, який став би першим у місті.

Проте російські діячі в Києві почали чинити опір. Тому наша славетна княгиня постала в ролі своєрідного "анти-Шевченка". Для підвищення впливовості до неї додали не лише Ольгу, а й апостола Андрія, а також творців слов’янської абетки — Кирила та Мефодія. Це компанія легендарних постатей з різних історичних епох. Проте, варто відзначити, що в 1996 році весь цей ансамбль було відновлено, і навіть в мармуровому виконанні.

Якщо повернути з Михайлівської площі у двір, розташований за Дипломатичною академією, неподалік ресторану "Княжий Град", ми потрапимо в історичне місто Володимира, яке стало початком для Києва. Ця місцевість колись слугувала фактично адміністративним центром під час правління наступників Хрестителя. Деякі з князів могли залишатися при владі лише на короткий термін, після чого їх скинули суперники-рідні.

Ті, хто протягом хоча б десяти років обіймав київський престол, зазвичай залишали по собі архітектурні шедеври. Наприклад, праправнук Володимира Великого, князь Мстислав, заклав Федорівський монастир на цьому місці. Він отримав християнське ім'я Федір, що й стало причиною назви монастиря. Десятинна церква вважається найдавнішою у Києві, тоді як Федорівський монастир з'явився приблизно на століття пізніше.

У дворику за рогом від ресторану "Княжий Град" стояв Федорівський монастир, один з найдавніших в Києві (Віталій Носач/РБК-Україна)

У липні 1651 року литовська армія на чолі з Янушем Радзивілом тимчасово зайняла Київ під час конфлікту між Річчю Посполитою та козацькими силами Богдана Хмельницького. Разом із Радзивілом у місті перебував його придворний художник, нідерландець Абрахам ван Вестерфельд. Вважається, що він зафіксував руїни Федорівського собору у своїх картинах, відобразивши їх у такому вигляді, в якому застав.

Зараз під нами лежить фундамент цього храму. Моя приватна думка - це єдина давньоруська пам'ятка, яку після війни варто було б відтворити. Собор не буде впливати на загальне архітектурне середовище, а у дворику буде привабливою туристичною й освітньою локацією. Тут можна зробити атмосферну обстановку давньоруського подвір'я, бо в Києві наразі такого немає місця, де можна собі уявити княжу добу.

Якщо вийти з дворику в протилежному напрямку, ми опинимося на Володимирській вулиці. Тут розташована будівля, що раніше слугувала Земельним банком, а сьогодні відома як Центральний телеграф. Її зведено в 1903 році за проектом архітектора Олександра Кобелєва. Ця споруда відзначається унікальним стилем модерн з елементами неоруської архітектури.

Архітектурний дизайн цієї споруди гармонійно поєднує унікальні риси модернізму та неоруського стилю (Віталій Носач/РБК-Україна).

На верхній частині будівлі розташовані елементи декору, що відображають стиль прикрас часів Київської Русі. Хоча можна помітити певні російські акценти, такі як кокошник над вікном, загальна атмосфера та ознаки нашої багатої історії надають споруді справжньо київського характеру.

Продовжуючи рухатися вулицею Володимирською, 7, у напрямку Андріївського узвозу, можна натрапити на будинок, в якому мешкав Іван Нечуй-Левицький. На жаль, тут відсутні будь-які інформаційні таблички, які б інформували перехожих про цю історичну особистість.

Продовжуємо нашу подорож у напрямку місця, де колись розташовувалась найстаріша церква Києва — Десятинна. Існують чутки, що питання її відновлення не є актуальним, адже немає достовірних відомостей про її справжній вигляд.

Так воно і є. Десятинна церква була зведена в період з 988 по 996 роки за розпорядженням князя Володимира Великого. Цей храм став першим кам'яним спорудженням не тільки для Києва, але й для всієї Київської Русі. Його назва походить від того, що на його утримання виділялася десята частина доходів князівської скарбниці. Через понад двісті років церква була зруйнована військами хана Батия під час штурму Києва. Під час численних археологічних розкопок навколо її фундаментів було виявлено безліч людських залишків.

Величний собор залишався в руїнах майже два століття. Лише після 1630-х років митрополит Петро Могила вирішив звести на цих руїнах маленький храм на честь святого Миколи, зображення якого ми маємо змогу побачити. Проте, справжній вигляд первісної Десятинної церкви залишається для нас лише предметом здогадок і припущень.

Десятинну церкву збудували у 988-996 роках за наказом князя Володимира Великого (Віталій Носач/РБК-Україна)

Яким було обличчя Київського Дитинця століття тому? Наприкінці 19-го століття у "верхньому місті" розпочали зведення прибуткових будівель, але що ще відбувалося в цей час?

- До початку 20 століття, тобто трохи більше ста років тому, на цих територіях ще зустрічалися садиби з городами, люди тримали сімейні господарства, кіз, корів. І не знали, які шари історії у них під ногами.

Цікаво, що на руїнах Десятинної церкви в початку 20 століття археолог Вікентій Хвойка виявив унікальний артефакт – цеглу-плінфу з печаткою Володимира Великого, на якій зображений тризуб. Ця знахідка свідчить про те, що тризуб слугував княжим і державним символом вже з 10 століття. У цьому місці колись функціонувала піч для виготовлення плінфи. Було б чудово відтворити подібну піч і виготовляти в ній сувенірну плінфу – впевнений, це могло б зацікавити багатьох.

- Далі ми з вами йдемо до району Золотих Воріт, який останнім часом дуже популярний. Чим він відомий і цікавий?

У різні етапи історії це місто стало домівкою для багатьох видатних українських особистостей. Наприклад, Леся Українка вперше жила тут зі своєю сестрою в комфортному будинку на вулиці Стрілецька, 15. Наразі на цьому місці розташоване посольство Норвегії.

У районі Золотих Воріт мешкали видатні українські культурні діячі та науковці, такі як Віталій Носач з РБК-Україна.

У розкішному прибутковому будинку, що знаходився між двома світовими війнами, жив і працював архітектор та художник Василь Кричевський. Він був одним із засновників українського архітектурного модерну і у 1930-х роках спроектував музей Тараса Шевченка в Каневі. Кричевський також розробив проекти великого та малого герба УНР, а також форму тризуба, яку ми використовуємо сьогодні. Наприклад, саме такий тризуб зображений на моїй футболці.

Василь Кричевський після Другої світової війни емігрував до США. Його молодший брат Федір, видатний живописець, намагався втекти, але радянська влада його схопила, і він помер у забутті та злиднях в 1947 році. Ймовірно, від голоду чи виснаження.

Район "Золотих" перетворився на популярне місце зборів менш ніж два десятиліття тому. Хоча навколо розташована чудова архітектура, раніше, наприклад, на вулиці Рейтарській, існувала лише піцерія "Везувіо". І, власне, це було майже все. Після цього район поступово почав відновлювати своє життя.

Зараз популярний дворик з воронами має свою історію, адже він існував і раніше, проте туристи не відвідували його. Нині ж цей район ожив, повернувши богемний дух. З'явилися нові, вже легендарні заклади, тут творять сучасні художники та різноманітні представники арт-спільноти.

Раніше в районі Золотих Воріт можна було побачити багато тимчасових торговельних точок та безладну комерцію. (Віталій Носач/РБК-Україна)

Граки у дворі на вулиці Рейтарській (Віталій Носач/РБК-Україна)

У цьому районі продовжує діяти одне з найдавніших кафе столиці України – "Ярослава", яка відкрила свої двері як їдальня ще у 1947 році. Протягом 1960-80-х років це заклад стало популярним неофіційним місцем зустрічей київської інтелігенції.

У мене є фото біля самих Золотих Воріт 2012 року. Тоді тут все було в МАФах, вони стояли буквально всюди, росли, як гриби. Зараз цього вже немає, і місце стало набагато комфортнішим. Відкриваються книгарні, громадські простори, і це дуже круто.

Ознайомтеся також: Неповторні зображення Основного Закону України: де і як зберігають цей ключовий документ нашої нації.

Яка нині доля будинку Сікорського, що розташований неподалік Золотих Воріт? Він вже багато років залишається занедбаним, і його стан постійно погіршується.

Будівля Сікорського, розташована за адресою Ярославів Вал, 15-Б, є визначним прикладом київського цегляного стилю, що виник на межі XIX і XX століть.

Ця архітектурна споруда є яскравим прикладом неоренесансу з асиметричним фасадом, що робить її особливою серед інших будівель свого періоду. Окрім своєї архітектурної значущості, ця будівля має важливе історичне значення, оскільки тут жив і працював Ігор Сікорський — піонер у створенні гелікоптерів та відомий авіаційний конструктор світового масштабу.

Міні-скульптурка "Гелікоптер Сікорського" від проекту "Шукай" (Віталій Носач/РБК-Україна)

Я знову став вивчати постать Сікорського і усвідомив, що він був справжнім генієм. У свої 19 років він вже створював неймовірні винаходи, а його компанія Sikorsky Aircraft продовжує працювати в США. Навпроти дому Сікорського в Києві розташована міні-скульптура проекту "Шукай", присвячена цій видатній особистості. На жаль, сам будинок залишається в занедбаному стані, і його реставрація досі не розпочалась. Дім Сікорського в Києві знаходиться в аварійному стані, частково зруйнований і досі не законсервований.

У 2021 році суд зобов'язав Міністерство оборони, як власника, укласти угоду про охорону та виконати роботи з протипожежної безпеки. Проте відомство подало апеляцію, яка була остаточно відхилена в 2023 році. Того ж року Міністерство культури нарешті дало згоду на передачу будівлі громаді Києва, але остаточне рішення ще залишалося за Кабінетом Міністрів.

Будівля Сікорського продовжує занепадати (Віталій Носач/РБК-Україна)

- Який на вашу думку найгірший період для архітектури Києва, який погано вплинув на те, як виглядає місто зараз?

По-перше, для мене це епоха сталінського режиму, коли безжально знищувалася наша давня історія — від руських часів до козацьких традицій та гетьманства. Також, на мою думку, це можна порівняти з кінцем 1970-х років, які стали періодом застою. Цей короткий проміжок часу негативно позначився на Києві. За цей час зникли цілі квартали історичних будівель, а зв'язки між різними районами були порушені. Містобудівельна логіка, яка хоч якось функціонувала до того, була зруйнована.

Зруйновані великі приватні райони, мешканців Борщагівки, яка в той час ще була селом, виселили. Зокрема, людей переселяли до дев’ятиповерхових панельних будинків на лівому березі. Ті безладні забудови, що виникли пізніше, після 1991 року, частково є наслідком рішень, ухвалених значно раніше.

Як формувалися райони Троєщина і Борщагівка, і що існувало тут до їхнього виникнення?

У короткому викладі, в 70-80-х роках минулого століття почалася поступова реконструкція комунальних квартир. Села, які раніше займали території Борщагівки, Позняків, Святошина та інших районів, що часом нагадували середньовічні поселення, за часів Радянського Союзу почали перетворюватися на спальні райони. Для цього мешканців, які проживали там, переселяли в різні частини міста, що призводило до руйнування родинних і сусідських зв’язків.

Борщагівку і Троєщину будували як масові житлові масиви без урахування базової соціальної та культурної інфраструктури. Люди опинилися в середовищі без звичних громадських осередків - навіть за найпростішими послугами доводилося вирушати далеко.

Літні люди, які провели більшу частину свого життя в рідному домі, звикнувши до саду та городу, раптом опинилися зачиненими в квартирі на верхньому поверсі. Їхні діти мешкали далеко, на іншому кінці міста, а дорога до них, переповнена маршрутками та автобусами, займала від двох до трьох годин в один бік. Мобільних телефонів тоді не існувало, а стаціонарні були далеко не в кожному домі. В результаті люди часто залишалися без зв'язку. Під час будівництва нових районів не враховували потреби мешканців.

Будівельні роботи в Троєщині, 1980-ті роки (джерело: facebook.com/kiev.klab)

В місцині, де нині розрісся масивами, який зараз називають Троєщиною (хоча насправді це колишнє село Вигурівщина), ще за Київської Русі була княжа резиденція, а за Литви - княжий замок в Милославичах. Потім селищем володів Михайлівський монастир.

Наприкінці 1950-х років давнє село Вигурівщина злилося з сусідньою Троєщиною, яка продовжує існувати як окреме село до сьогодні. Розпочалося будівництво житлового масиву після відкриття Північного (тоді відомого як Московський) мосту в 1974 році. Вигурівщину повністю знесли, тоді як Троєщину, через економічну кризу в кінці 1980-х, не встигли знищити. Після катастрофи на Чорнобилі сюди було переселено багатьох постраждалих. Наразі на території Вигурівщина-Троєщина проживає близько трьохсот тисяч осіб.

Троєщина, Борщагівка, Оболонь та перші Позняки — це справжні оазиси для відпочинку. Навколо розташовані лісисті території, водойми та річка. Проте, коли ці райони зводилися, ніхто не задумувався про створення комфортних зон для відпочинку населення.

На Троєщині, вздовж вулиці Шухевича, озера виглядали як просто заповнені водою ями. У 80-х роках ніхто не думав про створення красивих парків чи інших зелених зон. Уявимо собі жителя того часу, який мусив долати два кілометри, щоб дістатися до Деснянського парку, хоча Дніпро був прямо через дорогу. Але шлях до нього виглядав як неприступна китайська стіна, яку не подолати без серйозних зусиль. Нині ж ситуація кардинально змінилася – тут з’явився чудовий парк, і за останні десять років було досягнуто вражаючого прогресу.

Борщагівка - це було селище, що з кінця 15 століття належало монастирям і певний час позначалося на мапах як "Борщівка". Нинішні масиви Борщагівки постали на місці стародавнього села і сусідніх луків у 1960-х-80-х роках.

Михайлівська Борщагівка? Домінік П'єр де ля Фліз, 1854 рік (uk.wikipedia.org)

Якби у вас була можливість, які зміни або покращення ви б внесли до Києва?

Хрещатик потребує реставрації – йому слід надати нове значення, оживити його, перетворивши на комфортний громадський простір. Така ж ситуація спостерігається і на Контрактовій площі: її також варто привести до належного стану. Головна проблема полягає в тому, що у Києві досі не сформовані цілісні туристичні кластери з розвиненими пішохідними зонами.

Вулиця Сагайдачного також підлягала ремонту, але війна перервала ці роботи. Необхідно завершити проект: укласти плитку та провести всі роботи якісно, щоб мешканці мали можливість комфортно прогулюватися цією вулицею.

У нас склалася ситуація, коли переважна частина важливих місць у Києві знаходиться у занепаді.

Київ потребує кращої інтеграції своїх околиць із центральною частиною. Необхідно створити умови для комфортного пересування, а не постійно маневрувати між автомобільними трасами. Потрібні елементарні речі, як-от тротуари та з’єднані велодоріжки, подібно до тих, що існують у багатьох європейських містах. У нас велодоріжки розкидані по місту, часто пошкоджені і ще й зайняті автомобілями.

Історичний центр міста зазнає негативного впливу, зокрема через надбудови на старовинних будівлях (Віталій Носач/РБК-Україна).

Які, на вашу думку, є найбільш проблематичні об'єкти в Києві на сьогодні?

Я вважаю, що першочергову увагу слід звернути на ті об'єкти, які знаходяться у державній власності. Державні органи, які за них відповідають, не вживають жодних заходів для їхнього збереження. Існує безліч унікальних історичних будівель, що належать Міністерству культури, Міністерству освіти, Міністерству охорони здоров'я і навіть Міністерству оборони. Часто ці споруди опиняються в жахливому стані. Міністерства не передають їх, але в той же час не здійснюють жодних дій для їхньої реставрації, в результаті чого ці об'єкти продовжують руйнуватися.

На мою думку, Київ потребує єдиного підходу до питання забудови та збереження архітектурної спадщини. Сьогодні ми стикаємося з паралічем: забудовники діють занадто агресивно. Існують очевидні випадки, коли їх дії є неправомірними. Але навіть коли проекти виглядають прийнятно, частина громади сприймає їх негативно. І виникає питання: чи це справжні громадські активісти висловлюють свою думку, чи за ними стоять інтереси інших осіб?

Пейзажна алея – це неповторний громадський простір, який зливає в собі види Старого міста з чарівним арт-простором. У 2009 році митець Костянтин Скритуцький доповнив її мозаїчними котами та зайцями. Проте, незважаючи на проведені раніше реконструкції, покриття скульптур продовжує руйнуватися.

Мій внутрішній біль викликаний облупленими стінами старовинних архітектурних ансамблів. Надбудови, які спотворюють історичні пам'ятки, також не можуть не турбувати. А ще, безумовно, є чимало незавершених проектів, які були розпочаті ще за часів Януковича. Після його втечі ці будівлі залишилися покинутими.

Скульптури на Пейзажній алеї залишаються в незадовільному стані, незважаючи на нещодавню реконструкцію цього простору (Віталій Носач/РБК-Україна).

Яким чином радянська епоха позначилася на архітектурному вигляді Києва?

Я проживаю неподалік Галицької площі. Наприклад, на Златоустівській вулиці, розташованій вище від цирку, майже не залишилося жодної старовинної будівлі. До 1980-х років ця вулиця нагадувала маленьку Прагу. Те, що сьогодні є Палацом України, а також території Нової Забудови і Еспланади, колись були частинами історичного міста.

Радянська влада мала своєрідні погляди: існував навіть план, за яким на Подолі не залишилося б жодної історичної споруди, адже всі будівлі пропонувалися для знесення з метою забудови сучасними "коробками", подібними до тих, що в спальних районах. Для них стара архітектура була чимось на зразок непотрібного баласту. Саме тому через політику містобудування в СРСР Київ не зміг стати таким же, як Прага.

- А яким тоді шляхом пішов Київ після СРСР?

Буенос-Айрес має щось подібне. Так само, як і Стамбул. Коли я вперше відвідала Стамбул, в мене виникло відчуття: "О, які ж ми схожі". "О, тут теж є свій безлад і яскравість". Можна сказати, що ми тисячоліттями запозичуємо елементи з тієї ж Візантії. І це відчуваєш дуже чітко – наскільки ми близькі до того самого Константинополя. Київ, як і Стамбул, розташований на схилах, з величезним Дніпром, що слугує нашим Басфором. Тож нині наше місто з "головняками" має певні азійські риси. Не так сильно, як у Катманду чи Каїрі, але з турецькими містами у нас справді багато спільного.

Отже, виходить, що Київ, своєю чергою, знаходиться між Європою та Азією?

- Між другим і третім світом, як би прикро це не звучало. Ми дуже близькі до європейської цивілізації, ми нею дихаємо, ми до цього прагнемо. Але в певні моменти нам не вистачає якоїсь наснаги.