Чому важливо виявити любов до іншого Кобзаря?

У середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із "непосвячених" ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав.

Наприклад, "Слова впали, немов дощ... І це не дощ, і не слова..." Люди згадували Вінграновського та ще когось, а найосвіченіші вгадували, що це Еліот або Сен-Жон Перс... І як приємно було розкривати їм, що насправді це - Шевченко! І що "Ми восени все ж трохи нагадуємо образ Божий" або, скажімо, "Готово! Парус розкрили..." - це теж слова Шевченка.

Ми захоплювалися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: "І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся". Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко є одночасно модерним і актуальним, адже його постійно зображували лише як селянського романтика і критику панів, знижуючи образ національного генія до фігури бідного кобзаря, що сумно брав на струни кобзи або бандури.

Іншими словами: "Поглинайте 'Наймичку' та 'Тополю', а 'Мертвим і живим' залиште в минулому", — іронічно зазначив один з сучасних поетів.

Тарас Шевченко і українська мова

"Зніміть з Шевченка капелюха та той недоладний кожух."

Проблема полягає в тому, що в багатьох шкільних та студентських аудиторіях досі домінує саме такий стереотип про Шевченка – як про кріпака та селянського поета-мученика.

"Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха..." - закликав Драч і багато інших поетів упродовж сторіччя.

Проте наша українська культура й надалі залишається зосередженою на міфі мученика, що затушовує справжній образ Шевченка як поета. Його "Кобзар" — особливо в часи, коли ми були без держави — досі виконує роль найвищої Конституції нашого Національного Духу. Багато поетів пережили страждання і навіть загинули, але лише одиниці змогли подарувати цілу націю втіху у своїх словах.

Не дивно, що в ці складні часи хоробрий представник давнього вірменського народу, Сергій Нігоян, віддає своє життя в центрі Києва за ідеали гідності, промовляючи слова Шевченка: "Борітеся - поборете!".

Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на яничарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: "Во Іудеї, во дні они, во врем'я Ірода-царя... романські п'яні легіони паскудились".

Справжня глибина Шевченкових думок вражає, немов потужний рок, що залишає слід у серці.

Я мрію дожити до моменту, коли в школах більше не будуть зі сльозами на очах розповідати дітям про нещасного кріпака, який був безправним слугою у панів. Натомість, сподіваюся, що програму навчання змінять і почнуть вчити про неймовірного хлопчика, що випромінював талант, який, попри відсутність батьків і мізерні шанси на успіх, зумів здобути своє місце у світі.

І всі бачили його сяйво: навіть той безладний п'яний дячок, з яким юний Тарас читає псалтир над померлими — він читає найкраще серед своїх ровесників. І навіть примхливий Павло Енгельгардт, до якого хлопець звертається за дозволом навчитися у маляра з Хлипнівки, адже з дитинства захоплюється малюванням вояків і коней — це його найбільша пристрасть, і він наполегливо шукає вчителя.

Енгельгардт миттєво усвідомив, що в його руках опинився справжній дорогоцінний камінь. Тарас виявився найрозумнішим і найвправнішим, він виконує всі завдання з легкістю і майстерністю. Кращого за нього просто не знайти! Тож спочатку він запрошує хлопця до Вільно, а згодом і до столиці.

А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої суперечності. У кожного суспільного стану - своя морока. І, попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували:

Не завидуй багатому:

Заможний не обізнаний.

Ні приязні, ні любові -

Він усе це орендує...

Практичний спадкоємець швейцарської родини має свої наміри щодо обдарованого молодика, тому відправляє його на чотирирічне навчання до живописця Ширяєва, адже мріє про власного художника. Проте пан ніколи б не погодився на це, якби хлопець не виявляв такої шаленої пристрасті до мистецтва, якби не прагнув до навчання з усією душею…

Уявіть собі, який вражаючий та яскравий талант мав цей чоловік, якщо навколо його визволення з кріпацтва та вступу до Академії зібралися такі видатні особистості, як Жуковський, Брюллов та інші. Це справжня казка! Безсумнівно, це історія про тріумф. Проте, потрібно відзначити: якщо б більшість з цих людей знали, що допомагають передусім поетові, а не художнику, навряд чи це все сталося б.

Приклад Шевченка повинен надихати, а не занурювати в відчай.

І дітям, і студентам слід підкреслювати, що потужна і реалістична мрія може відкрити будь-які двері, навіть у найскладніших умовах. Проте для цього необхідно наполегливо і самовіддано працювати. Таким чином, приклад Шевченка має надихати їх, а не занурювати в відчай.

Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, - це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя - він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства - адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує...

Але виявляється, що це його внутрішнє світло — зовсім не звичайне сяйво, а справжнє полум'я істини. Він постійно пам'ятає про свої корені та про ту кривду, яка панує в його рідних краях.

Шевченко демонструє мужність, відмовляючись приєднатися до лав тих, хто прославляє російського царя. Хоча він і мав певну причетність до його звільнення з неволі, поет не піддається спокусі. Для генія істина завжди стоїть на першому місці.

Шевченко втілює свою істину в поетичних рядках, і його слова сплітаються в надзвичайній гармонії, що, з'єднуючись, дарують нам безсмертну, невичерпну енергію української душі.

Шевченко усвідомлює, яким чином ця істина може вплинути на його життя; він знає, що відбувається з тими, хто виступає проти - як словом, так і вчинками, подібно до страченого Рилєєва. До речі, саме його ім'я варто було б увічнити на наших вулицях. Лише звернімо увагу на здебільшого українські назви творів Рилєєва – "Войнаровський", "Мазепа", "Наливайко", "Богдан Хмельницький". Серед російських письменників навряд чи знайдеться хтось більш відданий українській справі, а, можливо, й не буде. Проте Шевченко не вміє і не бажає приховувати свої почуття, в яких палає праведний гнів та мрія про досконалу, майже казкову Україну.

І ось його землякам уже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов'янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798-му (Міцкевич), а в Україні - 1814-го року - про нас не забуто, ми теж присутні у Великому Божому задумі.

Без української мови в нас буде вічний путін

Кажуть, що мовний закон може завдати шкоди, але це не так. Насправді, шкоду завдає його відсутність. Пригадайте, скільки дивовижних сучасних українських пісень ми змогли відкрити для себе після впровадження закону про музичні квоти.

Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про "перевертнів у бузині", він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: "та соловейко не за тих". І справді, соловейко не за них.

Адже відомо, що мова - найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: "Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу - се найгірший знак підданства...".

Під час Другої світової війни, коли Черчілль мав зустріч з представниками свого уряду, вони запропонували зменшити фінансування культури на користь військових потреб. Черчілль, обурений цим, запитав: "А що ж ми тоді намагатимемося захистити?"

Можливо, я утопіст, але таку думку висловлюють у нашому інформаційному просторі все частіше: якщо тут буде українська мова, то у нас буде лад, а якщо ні - тут буде вічний путін, як би він не називався.

Адже згідно з відомим висловом: на початку було Слово, яке, як відомо, визначає наше сприйняття реальності. Завдяки цьому слову ми обов'язково знайдемо шлях до власної сутності і, нарешті, повноцінно заявимо про себе на культурній арені світу.

...Буде бито

Царями розсіяне зерно!

Люди виростуть. І, зрештою, покинуть цей світ.

Ще ненароджені принци...

І на оновленій землі

Не буде ворога, не буде супостата.

А буде син, і буде мати,

І на планеті будуть існувати люди...

Іван МАЛКОВИЧ can be rephrased as: Іван, що носить прізвище МАЛКОВИЧ.