Чому радянські мозаїки стали символом опору та як їхня доля складається сьогодні?

Як невимушені мозаїки радянської України перетворили звичайні зупинки та фасади на неповторні художні твори.

Незважаючи на те, що в Україні не існує офіційного державного реєстру, країна безперечно займає провідні позиції за кількістю мозаїк на території пострадянських країн. Існує кілька версій стосовно виникнення цього мистецького явища, з яких найпоширенішою є та, що пов'язує його з проведенням Олімпійських ігор у 1980 році.

Проте насправді історія цих мозаїк виявляється значно більш глибокою та багатогранною. Радянська влада застосовувала їх як ефективний засіб для культурної уніфікації — кожне село повинно було отримати свою "дозу пропаганди" та стати частиною загальносоюзного наративу. Однак, парадокс полягає в тому, що ці мозаїки перетворилися на нещо більше, аніж просто інструмент пропаганди.

Архітектурна реформа середини 1950-х років, особливо масова забудова дешевих споруд, сприяла розквіту мозаїчного мистецтва. Ці твори перетворили звичайні міські простори на справжні галереї просто неба, втілюючи дух свого часу.

Сьогодні мозаїки зустрічаються в найрізноманітніших куточках міста - від зупинок громадського транспорту та житлових комплексів до стін ресторанів, кав'ярень і магазинів. Кожна з цих мозаїк є унікальним витвором мистецтва, що розповідає свою власну, неповторну історію.

Попри те, що багато мозаїк були створені під впливом державної ідеології, вони зберегли унікальну естетичну самобутність. Для художників того часу мозаїки стали свого роду стратегією виживання в жорстко контрольованій мистецькій системі. На відміну від живопису, який піддавався жорсткій цензурі, мозаїки були менш контрольованими, даючи митцям більше простору для творчості.

Спадщина радянського мистецтва продовжує бути предметом активних обговорень у українському суспільстві. Про це зазначили відомі експерти у сфері мистецтва Євгенія Моляр та Антон Проненко.

Закон про декомунізацію, прийнятий у 2015 році, визначив новий етап у сприйнятті радянської культурної спадщини. Хоча він не охоплює безпосередньо мистецькі твори, його ухвалення спровокувало безліч дискусій і непорозумінь.

Протягом років, поки діє закон, було втрачено безліч неповторних мистецьких творів. Серед найбільш значних втрат виділяються скульптура "Дніпровські хвилі" Ернеста Коткова та мозаїка "Ленін і наука" Сергія Світлорусова. Особливо болісною є втрата композицій "Дерево життя" та "Боривітер" Алли Горської, які були знищені в ході російської окупації Маріуполя.

Експертні думки щодо цієї теми різняться. Євгенія Моляр підкреслює значущість збереження та осмислення радянського мистецтва. Вона вважає, що державні установи ухиляються від цієї проблематики, внаслідок чого основна діяльність здійснюється через ініціативи на місцевому рівні.

Антон Проненко, на противагу, вважає, що захист радянських мозаїк є надмірним і навіть може завдати шкоди. Він пропонує підходити до оцінки кожного твору з критичної перспективи, використовуючи два основні критерії: відповідність ідеології та художню цінність.

Раніше "Телеграф" ділився інформацією про те, з якої споруди розпочалася ера українського модерну, а також продемонстрував, як вона виглядає в наш час.