Нехай Господь допоможе Донецьку якомога швидше повернутися на рідну землю!

Дозвольте поділитися спогадами про довоєнний Донецьк – про те, яким він поставав у своїй красі, і яким я його вперше побачила в останньому довоєнному році.

Які ж підсумки 2024 року? Як сказав один із персонажів Григора Тютюнника: "Головне – це життя..." (с) (Ці слова з оповідання "Устим і Оляна", де зворушливо описується повернення додому демобілізованого солдата. Сьогодні, спостерігаючи за нашими визволеними бійцями, я вирішила взяти в руки книгу Тютюнника, перечитати її – і не змогла стримати сліз...)

Якщо хтось бажає трохи поплакати на порозі нового року, я розповім про Донецьк до війни – яким він був і як я вперше побачила його в останній мирний рік. Це есе було написане тоді ж, а нещодавно я його озвучила для проєкту Радіо Культура "Міста сили". Адже наші міста, як і люди, які досі перебувають у полоні, залишаються нашими "містами сили". І Донецьк серед них – на першому місці, тож сподіваюся, що він швидше повернеться додому!

ОБРИСИ "АМЕРИКАНСЬКОЇ МРІЇ ПО-УКРАЇНСЬКИ"

Донецьк: зимовий пейзаж, 2012 рік

Перше враження від міста, яке відкривається з висоти пташиного польоту (з вікна літака, що наближається до посадки), нагадує миттєвий погляд на незнайомця: о, ось який ти! Безмежна рівнина, що простягається на всі боки, суворий чорно-сірий степ, з чіткими графічними контрастами, часом вкритий порошком; тут і там розкидані залишки радянських багатоповерхівок та промислових зон. Дими, що зависли в повітрі, нагадують клапті вовни, а в різних місцях, ніби прорізані величезні горби невідомої підземної енергії, височіють монументальні чорні зіккурати, які чітко окреслюють обриси, неначе обмазані сніговим шаром. Це найяскравіша риса міського ландшафту: гори?.. чи, можливо, таємничі архітектурні споруди?

- Терикони, - впевнено каже Ростик: як і я, Донецьк він бачить уперше, але художнику легше відрізнити природне від сотвореного людськими руками. А мені згадується розповідь американської режисерки Вірляни Ткач про алтайського шамана, якось привезеного нею до Нью-Йорка для участи в виставі, - поблукавши в бетонних каньйонах хмарочосів, анітрішки не вражений огромом спорудженого людиною, дід "продіагностував" був столицю Нового Світу в спосіб геть несподіваний для людей постіндустріальної доби:

- У вас є величезна сила, - звернувся він до американців, - але ви її приховали під важким каменем...

У донецькому степу "сили" – в тому, "шаманському" розумінні – безмежні. Відчути це можна не лише з висоти пташиного польоту, а й безпосередньо на землі, якщо проїхати на північ від Донецька приблизно сто кілометрів. За межами безперервної, гнітючої "промзони" з її депресивними, напівпорожніми "супутниковими містами" – сумним свідченням радянської епохи – з’являються на горизонті яри, видолинки та вапнякові кряжі, які, зітхаючи, піднімаються і опускаються, формуючи не підкорене людською рукою Дике Поле, що на середньовічних картах називалося "Тартарією". Уявляється, як з-за пагорбів раптово виринають групи вершників (татар, козаків, махновців) і мимоволі звучить в голові рядок з Сосюри: "Як передати, Донбас, твою красу і силу...". Легко зрозуміти те покоління, яке в 1920-ті роки щиро вірило, що бурхливий розвиток промисловості в поєднанні з природною потугою цієї землі призведе до створення нової естетики, величної та грандіозної. І перші контури цієї "американської мрії по-українськи", як начерки олівцем на гігантському ландшафтному полотні, досі вражають своїм масштабом. Кубістичний "Термінатор" – творчість Кавалерідзе в Артемівську, схожий на велетенського білого троля, що вийшов із надр Лисої Гори, – постає над Дінцем навпроти хрещатих чубків козацького барокового храму. Це саме те місце, де відьма Одарка рятувалася від "закоханого чорта" у монастирській келії, і де тепер, подібно до чорних гайворонів, сновигають хмурі московські ченці, підозріло зиркаючи. Це видовище, безсумнівно, варте подорожі з усіх куточків країни! Якби у нас була нормальна держава (знову мрію), цей краєвид міг би стати "візитною карткою" регіону, приваблюючи не тільки жадібних ченців, а й заможних туристів. Пам’ятник Кавалерідзе унікальний тим, що, на відміну від більшості шедеврів модерної монументалістики Старого та Нового Світу (швидко перебираючи в пам'яті, відкладемо Генрі Мура, Фернандо Ботеро та мексиканців, про яких я знаю менше...), цей витвір досі живе в прямому діалозі з природою. Чи варто людині індустріальної епохи так голосно намагатися "перекричати" навколишній світ, – це питання, але в щирості пориву сумніватися не можна.

Лише досягнувши підніжжя "українського Термінатора" і побачивши напис на постаменті, ми не змогли стримати сміху - магія моменту зникла, коли ми прочитали цитату Артьома-Сєргєєва: "Зрелище неорганизованных масс для меня невыносимо". Виявляється, він був класичним представником, за Фройдом, анального садиста. І така філософія, якщо піднести її до рангу основного принципу, не здатна створити нічого "красивого і сильного": вона вбиває красу і використовує силу. Саме це сталося за останні 80 років із цим трагічним регіоном.

І з усіма нами, якщо вже так сталося.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Якщо комусь коли-небудь прийде в голову створити антологію, присвячену Донбасу в українській літературі, одразу стане очевидним, куди йшла та сила і як вона марнувалася. І ця сила продовжувала існувати навіть у найглухіші брежнєвські роки, коли все здавалося "запечатаним у асфальті", чи, як казав той шаман, "під каменем" - рівно, за порядком, як це люблять анальні садисти, з газонами, по яких "не ступати!", і бордюрами, на яких "не сидіти!". Але ця сила все ще боролася, немов донецький степовий пейзаж: квіти українського дисидентства 1960-70-х років, саме його ядро, найстійкіший інтелектуальний каркас - звідси, з Донбасу. Іван і Надія Світличні, Раїса Мороз-Левтерова, Іван Дзюба, Василь Стус - всі вони залишили спогади або про своє важке сталінське дитинство серед шахт і териконів, або про той історично ближчий період, який вже вважався "ситим" - і звучав у бадьорих рекламних текстах (шахти потребували нової робочої сили!) на кшталт "Шахтарі донецькі - хлопці молодецькі". Саме тут, у Донецьку, голова місцевого КҐБ кричав на Надію Світличну, яка тоді допомагала Аллі Горській у створенні мозаїк для 5-ї школи: "Мало вас перестреляли в своєму часі!", - а вона раділа, що пошкодила праву руку, і навмисно не лікувала, адже це був привід не підписувати протоколи допиту (який чудовий фільм міг би вийти: Світлична, що йде по проспекту Леніна з перев'язаною рукою, на яку з острахом дивляться перехожі, деякі з них зупиняються, щоб дати співчутливі поради: виробнича травма - тут це звичайна справа, всі це пережили, - а за кадром звучить життєствердний хор Вєрьовки: "Шахта-арочка, молоде-есенька..."). Не можна забувати і про Григіра Тютюнника - хлопчик, що пройшов пів-Донбасу, гнаний голодом, десь під Дебальцевим отримав свій перший урок виживання серед людей в нелюдських умовах (кілька запечених картоплин, тоді безцінних, і заповідь скромної гордості: "Ти, сину, не бійтеся просити..."). "В Донбас на шахти" їхали люди, які вже не мали чого втрачати, і цей "неприродний добір" за кілька поколінь мусив сформувати свій етичний кодекс, де немає місця для гордості: це занадто велика розкіш! Натомість підтримка "своїх" стає головним імперативом: сьогодні я допоможу тобі вибратися з-під завалів, завтра ти мені - так і живемо. Тютюнник написав пронизливий автобіографічний роман "Климко", а потім, вже будучи відомим автором, приїжджав до Донецька і Горлівки, сам спускався в шахти і залишив нам ще кілька найкращих і найщиріших (наскільки це було можливо в тих цензурних умовах) нарисів про шахтарську працю: сплатив Донбасу свій борг вдячності. І окремим розділом має стояти найславетніша постать в історії культури 20-го століття, після Анатолія Солов'яненка, уродженка Донецька - Емма Андієвська: їй взагалі слід було б відкрити окремий музей, куди люди могли б приїжджати, як у Колумбію, в Меделін - відвідати музей Ботеро... Але це я знову мрію, бо наразі в Донецьку навіть дім батька міста, Джона Х'юза, виглядає занедбаним з побитими фасадами - і ніхто не думає про його реставрацію.

У готелі нам передають туристичний буклет, що містить список місцевих пам'яток. На першому місці вказана Донбас-Арена. Серед інших згадуються "парк кованих скульптур", загадкова набережна та кілька малозрозумілих парків, які обіцяють "мільйон червоних троянд" та інші скромні задоволення, очевидно, мрії укладачів цього списку, що сформувалися в умовах скромного радянського дитинства. Відсутня інформація про мозаїки Горської, а також немає жодних згадок про те, що в цьому місті виріс і навчався один із найвизначніших слов'янських поетів століття. Схоже, що звання "найвідоміших донеччан" протягом усієї культурної історії міста безперечно належить живим, здоровим особам, які, судячи з їхніх розкішних мерседесів та блискучих офісів, мають чималенькі статки. Це не дивно, адже подібні процеси відбуваються й в інших містах України, але в тих, де історія має більш глибокі корені, вона здатна "опиратися" і спростовувати нових претендентів: перед величчю тисячолітніх храмів і стародавніх замків важко стверджувати, що в цьому місці "нічого не було" (саме тому Сталін так послідовно знищував старі міські ландшафти!). Донецьк же в цьому контексті виявляється беззахисним, немов немовля; навіть ставши "міліонником", він лишився тим, чим був завжди — шахтарським селищем, "поселком" серед Дикого Поля. А Дике Поле не вміє говорити за себе.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Колись я також спускалася в шахту - давно, ще за СРСР, і не в Донбасі, а в Кузбасі: сама напросилася. Але українські вугледобувні технології звідтоді, кажуть, не змінилися - а це значить, що з таким самим (хіба ще розстроєнішим, ще іржавішим...) скреготом сунеться кліть униз по стволу, і так само хлюпає вода під чобітьми вздовж вузькоколійки... До забоїв я не дійшла, запросилася назад: з мене було досить. І вдруге в шахту також не полізу, - ні, дякую.

Я не знаю, чим можна скомпенсувати людям, які працюють там роками - та що роками, поколіннями! - відняте в них денне світло. Але я знаю, що ми всі перед ними винні - всі, хто кожну мить, підвівши очі, може вгледіти над собою небо.

Вирісши серед тих людей - у посьолкових бараках і саманних халупах (прямих аналогах латиноамериканських "фавел"), - можна винести для себе той, на ввесь вік, сенсобуттєвий урок, який виніс Стус: що "жити - тяжко" (цитата з листа до сина), і кожен, хто твердить, ніби має бути легко, - бреше. Люди, які сьогодні парадують в ролі господарів Донбасу, теж тут виросли - але з дитинства затямили одне: головне - це будь-якою, підкреслюю, БУДЬ-ЯКОЮ ціною не потрапити в шахту.

Вони досягли успіху. Їхнє відверте, фізичне задоволення з цього приводу є основною ідеєю "донецького кітчу". У місці, де залишилася дрібна риба після того, як велика пішла "на великі води", це особливо помітно: вони прибувають до ресторанів на розкішних джипах, одягнені в шкіряні куртки та кросівки, сидять за столами з серйозним виглядом, немов військові на цивільному, і цілий вечір замовляють у музикантів пісні про "троянди" різних кольорів і відтінків. Донецьк Стуса, безумовно, не відповідає цій картині. Щоб знайти Стусів Донецьк, слід шукати в іншому місці.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Час визнавати: коли я вирушала до Донецька, моя мета полягала в тому, щоб побачити зовсім іншу Лису Гору, ніж ту, на якій розташований Кавалерідзевський "Термінатор". Я уявляла її розташованою десь у місті, і ще в юності, коли вперше почула про цю гору, вона захопила мене духом. Це відчуття повертається знову і знову, щойно я подумки "проговорюю" ці рядки:

На Лисій Горі згасає вогонь нічного багаття,

Осіннє листя на Лисій Горі повільно зникає.

А я вже забув, де та Лиса Гора, і не знаю,

Чи Лиса Гора упізнала б мене.

Середина жовтня — час твоїх вечірніх моментів.

Час сумнівів, довіри та осіннього подиху вітру...

Щоб зрозуміти поета, за словами Ґьоте, потрібно відвідати його рідні краї. Я можу підтвердити, що цей вірш Стуса вражає своєю "донецькою" сутністю. Написаний в Києві, він просякнутий гіркою ностальгією за залишеним позаду містом і любов’ю. У ньому звучить глибокий резонанс місцевого простору, своєрідний фон для міських переживань. Цей вірш немов несе в собі тривожне виття степового вітру, яке супроводжує кожен крок: від виходу з шахти до куточків бараків і териконів — від нього не втечеш і не сховаєшся. Усюди лунають ті магічні, сумні мелодії, які навіть роблять розлуку між закоханими "тонкогорлою". Середина жовтня стає часом "тонкогорлих розлук", адже коли настають холодні дні, закохані опиняються у безвихідному становищі — жодне вогнище вже не зігріє, а в бараках немає місця для особистого простору. Я довго запитувала організаторів, куди, окрім як відразу додому, може піти пара в Донецьку ввечері: адже в місті немає затишних кав'ярень, і поняття "центру" в європейському сенсі тут відсутнє. Вулиці прокладені вздовж колишніх "ліній", а шахта Засядька стоїть просто на розі, немов станція метро в Києві, хоча метро так і не збудували. Єдине місце, куди можна було б піти, це кінотеатр, де ми, студенти, ховалися від бідності. А ще на зупинку! Автобусні та тролейбусні зупинки зазвичай криті, захищені від дощу і вітру, тому молоді пари годинами сидять там, і мало що змінилося з часів юних захоплень Стуса.

У цьому саундтреку є ще один звук, який не завжди помічаєш одразу, адже він постійний і невід’ємний: Донецьк гуде. Як трансформатор, вдень і вночі (насправді, вночі, у готелі, ми нарешті почули цей звук окремо від міського шуму — я навіть встала з ліжка, щоб поглянути у вікно. Внизу панувала непроглядна темрява, без жодного вогника, а ця темрява гуділа — утробним, підземним рокотанням). Тож "донецький ерос" має зовсім іншу фонетику, ніж традиційно-українське "водяне" лепетання. Це, власне, вгризання в плоть землі та жінки: сухість, пил, пульсація крові в аортах, глухе гудіння відбійного молотка в темряві земних надр та людських тіл. Звідси й те хрипке гарчання горлового "р", що пронизує всю мелодику Стусового любовного прощання: "і Лиса Гора проліта схарапудженим птахом..." Схарапудити гору — це, безперечно, вражаюче, порівняно з возведенням бетонного ґнома-Артьома. Але для такого звершення потрібна не просто ненависть до "неорганізованих мас", а справжня любов: нехай навіть лише до однієї жінки...

- Де ж у вас, у Донецьку, знаходиться Лиса Гора? - запитувала я, не втомлюючись настирливо ставити це питання нашим господиням, двом темноволосим Аням. Вогняний етнічний коктейль цього донбаського "плавильного казана" створює надзвичайно цікаві жіночі образи, з яскраво вираженими рисами місцевого населення. Дівчата лише знизували плечима у відповідь на мої запитання: ні, Лиса Гора єдиною і справді знаходиться на Святих Горах, а в Донецьку нічого подібного немає — тут лише рівнини... Хіба що терикони?

Мені не відразу відкрилася істина, яка виявилася вражаюче очевидною: я не змогла впізнати Лису Гору, згадану в вірші Стуса, просто тому, що він "зняв" з неї Артема, якого створив Кавалерідзе. Завдяки своїй поетичній силі він "анулював" його, повернувши гору до її первісної диких форм - місця, де закохані розводять вогнище в гаю. Для мене Лиса Гора стала лише поштовою листівкою з видом на пам'ятник. Ліричний герой Стуса не помічає жодного пам'ятника: він не турист - він місцевий. З тих "маси", які відмовилися від організації.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Декілька слів про ту "організованість", завдяки якій Донбас став символом для решти України за останнє десятиліття. Як я встиг помітити, донеччани зовсім не є "москалями" (як це уявляють налякані галичани), і не набагато більше "совки", ніж жителі інших українських регіонів. Вони – "заводські", "фабричні", незалежно від роду діяльності, і саме цей "культурний генотип" визначає їхню ментальність і психологічні особливості. Тому Донецьк варто порівнювати не з Харковом, Києвом чи Львовом, а, наприклад, з Новою Гутою або Стоком-на-Тренті: подібні "донбаси" є в багатьох індустріальних країнах, і майже завжди це – депресивні райони з неприємною репутацією. Від закриття шахт, як у шотландському графстві Мідлотієн (де досі згадують Марґарет Тетчер з гнівом за її енергетичну реформу!), криміногенна ситуація лише погіршується: "фабричні" звикли жити "по гудку", забрати в них роботу й сказати "а тепер ідіть куди хочете" – це так само, як розпустити армію й сподіватися, що вона сама знайде, чим зайнятися.

Це не просто кількапоколіннєва "звичка коритися начальству" - це насущна в тому необхідність, продиктована самою логікою промислового виробництва, котрій улягає все життя селища: ось тут - вузькоколійка, ось тут штрек, ось твоє робоче місце, - збочиш, засваволиш, не послухаєш майстра-десяцького-бригадира-директора - переламаєш руці-нозі, а то й кісточок твоїх не одриють, це тобі не прогулянка по степу... За два-три покоління виробнича дисципліна входить у плоть і кров: у громадських місцях донеччани роблять враження на диво чемних і слухняних - "зорганізованих". Навіть на автограф-сесію двісті душ вишиковуються в чергу через цілий зал по проходу вервечкою - і перемовляються стишеними голосами, гейби в церкві. У сервісі те саме: поки ми, забалакавшись у ресторані, не схаменулися, що вже пізно, до нас ніхто не підійшов, як це було б у Києві, з прозорим натяком - мовляв, вибачте, але кухню вже зачиняємо, чи ще щось будете замовляти? - очевидно, клієнт (теж же працедавець, хоч і тимчасовий!) автоматично сприймається як те саме "начальство", якого треба "слухатись"... З погляду центральноукраїнського "сам-собі-панства" це може видатися затурканістю, але насправді це класичний синдром усіх замкнених спільнот (професійних у тому числі): хто його зна, як до тебе братися, коли ти чужий, - це ми тут у себе на териконі кожну стежку знаємо... Краще помовчати, воно й надійніш буде...

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

В той час, поки Донбас оточений інформаційним "колючим дротом" і залишається лише з "локальною" ідентичністю (основні атрибути: шахти, кримінальні конфлікти, спорт), святе місце ніколи не буває порожнім. У місті продовжується власна культурна діяльність, яка відповідає архаїчним етапам розвитку закритих спільнот — міфологічній. І на карті міста ця міфологія приховує свої унікальні деталі, які не знайдеш у жодному путівнику. Тільки не забувай поспілкуватися з таксистами — вони можуть розповісти багато цікавого.

- Смотрите налево, обратите внимание ("паса'рітє") - видите? Там Ахата Брагина ранили!..

Це звучить майже з ноткою гордості, тож я навіть не наважуюсь запитати, хто ж такий Ахат Брагін (у Києві, під час ґанґстерських розборок 1990-х, також були свої "культові" постаті, але хто згадає Савлохова чи Авдишева сьогодні?..). Проте інтонація цієї похвали мені знайома - такі ж самі відтінки я чув від колумбійського таксиста, коли ми їхали з аеропорту до Медельїна крізь темряву тропічної ночі, і він, зламуючи англійську, сказав: "Ось зараз, з лівого боку, за горбом ви побачите - це вілла Пабло Ескобара, там його і застрелили..."

Нам показують супермаркет, виграний свого часу в карти (називається й сума!) одним із нинішніх українських високопосадовців, розповідають, хто з них, "донецьких", замолоду стояв за прилавком на ринку, а хто "піднявся на гоп-стопі", - на свій лад захоплюючі історії, правдива Колумбія, чи навіть "Дикий Захід" - тільки без шерифа... Власне, щось подібне оповідають у кожному українському місті - але як частину краєвої історії, економічної й політичної, з усіма приналежними оцінками, тоді як у Донецьку це якась пекельна суміш Кустуріци й Тарантіно у виконанні майстра наскельного розпису - агрегатний стан архаїчного тожсамісного міфа, що відповідає "дитинству" спільноти. Такий міф іще лежить поза межами добра і зла, його герой може бути й негідником, і навіть убивцею, - але він обов'язково має бути найдужчим і всіх перемогти... Якщо вдуматися, в істоті це теж пошук за "красою і силою". Все залежить від того, які "інструменти пошуку" є в наявності.

У творчості Жадана простежується своєрідна відлуння первісної міфології робітничих селищ — він, по суті, є значно ближчим до "донбаської" ідентичності, ніж до "харківської". Не дивно, що в Донецьку його сприймають як свого — звісно, серед тих, хто має звичку читати. Проте, покидаючи це місто, я відчуваю глибоке переконання, що йому необхідний новий геній, рівень якого можна порівняти зі Стусом, але з більшою спорідненість до Маркеса. Цей автор мав би вміти з'єднати розкидані тут уламки різноманітних міфів, перетворити на нове ціле образи рабів і бунтівників, дітей Тютюнника та їхніх нащадків-убивць із газетних хронік, людські страждання, голод, жагу до життя, та невпинні жорна копалень, які вже два століття перемелюють мільйони тіл на порох. Він повинен відтворити духи, що блукають покинутими штреками, "пухирі землі", які випирають на поверхню під тінню хмарочосів, і величні, немов кам'яні баби донецького степу, форми Андієвської, Горської та Антипа, а також вітер з Кальміуса, неприємний запах сірководню від коксохімі, Лису Гору з її унікальним вогнищем, і терикони, що димлять із надр...

І це не була б історія Донбасу - це була б історія України: її дзеркало за всю минулу сотню років, нарешті складене докупи, - те, од якого вона досі одвертається: страшно глянути, ще не час, ой ні, не зараз, не руште...

- Дивись, - штурхає мене Ростик: літак уже піднявся, взявши курс на Київ - і, заки входимо в хмару, я встигаю помітити на одному з териконів, обметаних свіжою памороззю, жевріючу на чорному жаринку, схожу згори на недотлілий вогник цигарки в пітьмі. Що це?..

- Багаття, - каже він, усміхаючись так, ніби вручає мені букет квітів. - От тобі й та "Лиса Гора", що ти шукала. Багаття палять.