"Подаруйте нам бариню замість баранців": в Опішні вшанували пам'ять відомого гончаря Василя Омеляненка.

У знаменитій Опішні на Полтавщині, яку називають гончарною столицею України, з'явилася ще одна цікава локація для туристів -- музей-садиба гончаря Василя Омеляненка. Її відкрили 5 серпня, присвятивши 100-річчю патріарха українського гончарства. До свого поважного ювілею заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Данила Щербаківського, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Онуфрійович Омеляненко не дожив чотири з лишком роки.

На оновленій садибі, в якій довго мешкав майстер і де народжувались глиняні шедеври, учні Василя Омеляненка, які у своїй творчості використовують його елементи стилю, встановили п'ять футуристичних керамічних скульптур. А в невеликій хатині представлена унікальна колекція з понад тисячі витворів Василя Онуфрійовича.

Перед століттям свого музею пан Василь почав формувати колекцію гончарних виробів ще за свого життя. У спеціально відведеній кімнаті він облаштував стелажі для сушіння нових творів, а коли до нього завітали гості, із задоволенням показував їм свою майбутню експозицію.

Я мала можливість спостерігати, як створювався цей музей. П’ять років тому я завітала до Опішні, щоб зустрітися з Василем Онуфрійовичем напередодні його 95-річного ювілею.

— Пиши, що я не просто найстаріший, а найстаріший гончар України, — промовив господар, зустрічаючи мене з доброю усмішкою. — Коли стукне сто років, тоді вже можна буде називати мене старим.

Ми провели чимало часу в його майстерні. Він був зосереджений на своєму безперервному гончарному колі, а я сидів на стільці навпроти. Він працював над черговим проектом — формував гриву для нового лева.

Спостерігати за тим, як Василь Онуфрійович "наповнює" гриви своїм баранам, левам та іншим міфічним істотам, можна безкінечно, і все ж залишитися в невіданні. Він майстерно змінював у своїх руках інструменти, виготовлені з підручних матеріалів, призначені для декорування. Проводячи ними по вологій глині, він притискав її, і з маленьких отворів починали з'являтися глиняні крапельки. Деякі з них він подовжував, інші ж обережно припліскував. Результат вражав уяву...

Майстер знань скаржився, що тепер на виготовлення одного лева йому потрібно близько трьох тижнів, оскільки він змушений частіше робити перерви.

За гончарним кругом і поруч з глиною Василь Онуфрійович провів майже дев'ять десятків років. Все своє життя він працював на ногах, хоча традиційно гончарі сидять. Це сталося через травму правої ноги в дитинстві, через яку суглоб залишився нерухомим. У положенні сидячи він міг обертати гончарний круг лише за допомогою п'яти, тоді як стоячи – всією стопою.

Останнім часом, після зимового падіння та перенесеної операції, він зміг обертати круг лише за допомогою рук. Повільно, але вперто, він продовжував займатися глиною. "Інакше я починаю відчувати тягар", - пояснював він.

Гончар неодноразово згадував, що саме глина є тим, що вкорінює його на землі.

— Погляньте на мої пальці, — з гордістю сказав Василь Онуфрійович. — Вони такі ж гнучкі, як у досвідченого піаніста. Це все завдяки моїй роботі з глиною. Вона справді корисна для здоров'я. Коли відчуваєте біль у суглобах, просто візьміть чисту глину, зволожте її, нанесіть на уражену ділянку та оберніть. Так кістки зігріються, і запалення зникне.

Василь Омеляненко вперше взяв до рук гончарну глину у віці дев'яти років. Його дядько Максим, який прийняв їхню родину у свою квартиру через їхнє важке матеріальне становище, розповів йому про можливість ліплення свищиків з цього матеріалу. Дядько надав притулок Василькові, його мамі та молодшому братові Петру в кімнаті, де стояли стелажі з посудом, що висихав. В іншій частині квартири він сам займався гончарством. Таким чином, Омеляненки опинилися серед виробів з кераміки.

Коли дядько Максим вирушив до Полтави на ринок, глиняні півники слугували йому розмінною монетою: він використовував їх для видачі решти покупцям. Васько і Петрик, спостерігаючи за його діяльністю, так і не наважилися підійти і попросити про навчання.

— Пам'ятаю, як до нас завітала знайома тітка, взяла глину в руки, скатала кульку і з неї зліпила мисочку, — розповідав мій співбесідник про своє далеке дитинство, яке стало стартом його захоплення гончарством. — Потім вона злегка стиснула її пальцями і мовила: "Ось так, починають робити свистунця". Ми з братом почали повторювати її рухи, намагалися зробити те ж саме. Наші перші півники, звісно, вийшли дещо кривуватими і не видавали жодного звуку. Ми ж не знали, що їх потрібно проколювати тонкою паличкою, щоб вони могли свистіти. От ми з братом наліпили цілу купу півників, але всі вони виявилися невдалими. Тож ми кинули цю справу. Пройшов тиждень, коли глина більше не торкалася нашими руками, але ж це заняття тягне... Ми знову сіли і наліпили цілу сотню свищиків. А тоді гончарна артіль в Опішні купувала їх у сирому вигляді за одну копійку за штуку. Так ми з Петром заробили свої перші трудові гроші. Але ви б знали, як ми відчували себе багатими! Це був 1934 рік. Ми лише-но вийшли з голоду. Наша родина переживала важкі часи. У голодному тридцять третьому ми харчувалися молочаєм, акацією та конюшиною... Смажили акацію, сушили її, а з конюшини робили борошно. Вичавлювали гіркий сік з молочаю і їли листя. Слава Богу, що в колгоспі давали затірку — суп із дрібними борошняними крупинками. Напевно, завдяки йому ми й змогли вижити.

-- Тарілки, глечики й чашки -- то для лінивих, -- був переконаний Василь Омеляненко. -- Мені ніколи не було цікаво ними займатися. Мене з дитинства тягнуло до чогось незвичайного. На початку тридцятих років майстри у нас в Опішні робили глиняні свищики лише у вигляді півників. А ми з братом Петром вирішили, що це несправедливо по відношенню до іншої живності. І почали ліпити рибок, зайчиків, білочок, собачок... Покупці саме їх розбирали в першу чергу.

Згодом брати Омеляненки навчилися ліпити баранців, коників, білочок.

Читайте також: "Мої роботи часто нагадують людям їхнє щасливе дитинство", -- художниця-керамістка Лара Антонова

-- А фарби я тоді вже навчився робити сам, -- пригадував майстер. -- Заварював рівномірно крохмаль, щоб був без грудочок, додавав туди порошок для фарбування яєць і розмішував. За день ми з братом виготовляли по дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили й по пів тисячі, але їхня продукція була неякісною. Я ж завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене була перш за все. Щоб випалити роботи, потрібні були дрова, тож доводилося ходити з лантухами у ліс за хмизом. А от яким голосом "співатиме" свистунець, ніколи наперед ніхто не скаже. Ще з малих літ засвоїв одне: чим менша порожнина, тим тоншим буде свист. На них можна грати, як по нотах.

Коли після семирічки Василь прийшов працювати у художню артіль, учитель йому не був потрібен. Посадили його ліпити декоративних баранців. Норма за зміну -- чотири штуки. Спочатку він, правда, ледве одного встигав зліпити, та досить швидко освоїв норму і став у вільний час робити щось для душі. То левів, то козликів...

-- Дивлячись на завершений витвір, я міркував: що б ще можна було б внести, аби він став більш вражаючим? -- згадував майстер. -- Тоді я почав створювати різних тварин. Я їх всіх обожнюю, і вони немов посміхаються мені... Зазвичай я намагаюся відобразити в глині усе, що викликає в мені цікавість. І ніколи не створюю ескізів для своїх майбутніх робіт, вони народжуються самі по собі.

Одного разу з Києва надійшла вказівка виготовити велику кількість баринь. Ми відклали роботу над баранів і всім колективом взялися за нове замовлення. Коли партія була вже завершена, отримали відміну — наказали повернутися до баранців. Проте я встиг у короткі терміни оволодіти технікою ліплення людських фігур. Створював як баринь, так і козаків...

У 1956-му, через шість років після приходу Василя Омеляненка в артіль, одну з його робіт відібрали для міжнародної виставки народної творчості в Брюсселі. Той баранець так комусь з іноземних гостей сподобався, що його купили. Авторові ж вручили премію -- 600 рублів! Відтоді Міністерство культури представляло його роботи на всіляких виставках. На його віку їх було понад 60. І ні одна з робіт уже не поверталася в Опішню. Багато з них і зараз зберігаються в музеях і приватних колекціях по всьому світу. У Польщі, Канаді, Англії, Норвегії, Японії...

Творіння Василя Омеляненка вже давно визнані класикою в світі гончарного мистецтва. Його особливий стиль у зооморфній полив'яній скульптурі є неповторним. На жаль, жоден із багатьох його учнів не зміг повторити цей унікальний підхід. В Опішні лише один гончар, Олександр Шкурпела, нещодавно розпочав практикувати в цьому напрямку і вже досяг певних успіхів.

Василь Онуфрійович був експертом у створенні мініатюрних полив'яних скульптур, що мали розміри від 30 сантиметрів до 1 метра. Протягом свого тривалого творчого шляху, він пішов на пенсію з викладацької діяльності у віці 85 років, створив безліч різноманітних іграшок та дитячого посуду. Крім того, він також майстерно виготовляв великі скульптури для парків. Однією з його значущих робіт є двоголовий лев, який символізує силу, відвагу та благородство, і який встановлено на території Національного музею-заповідника в Опішні.

Наш музей-заповідник має найбільшу в Україні колекцію творів Василя Омеляненка. Його мистецькі твори, створені на благодатній землі Опішні, засновані на традиційних місцевих гончарських канонах. У цих роботах втілені багатовікові українські традиції. Сьогодні Україна, як ніколи раніше, потребує різноманітних пам'яток, які б маркували нашу етнічну територію та підтверджували ідентичність, унікальність і самобутність української культури, -- підкреслив Олесь Пошивайло, виконуючий обов'язки генерального директора Національного музею-заповідника українського гончарства, під час відкриття музею-садиби.

Садиба Василя Омеляненка була інтегрована до складу Національного музею-заповідника.

Звичайно, під час нашої останньої зустрічі з Василем Онуфрійовичем я не могла не запитати про таємницю його тривалої творчої діяльності.

Глина для мене – це перший друг у будь-якій ситуації. Коли на душі світло, я звертаюся до глини, а коли важко – також шукаю в ній підтримку. Працюючи з цим матеріалом, я втілюю те, що відчуваю на серці. Це наче спілкування з моїми дітьми. І в такі моменти я відчуваю свою життєву енергію, – поділився найстарший діючий гончар України.

До сторічного ювілею В. О. Омеляненка Національний банк України презентував нову пам'ятну монету під назвою "Опішнянська кераміка" номіналом 5 гривень. Ця монета присвячена багатому гончарному мистецтву селища Опішня, що розташоване в Полтавській області. На лицьовій стороні монети зображена зооморфна скульптура "Лев", створена Василем Омеляненком. Зворотний бік монети прикрашений стилізованою композицією, що містить елементи традиційного орнаменту Опішні, зокрема зображення тарелів, а також написом "Опішнянська кераміка".

Опішнянська кераміка є значущим елементом української культурної спадщини. Це своєрідне мистецтво, яке зародилося в XVII столітті, у 2012 році отримало статус елемента Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

Монету, виготовлену з нейзильберу, введено в обіг 6 серпня. Її тираж -- до 75 тисяч штук.

В одному з інтерв'ю для "ФАКТІВ" художниця-керамістка Лара Антонова поділилася деталями свого захоплюючого проекту з глини, розкриваючи процес від концепції до реалізації.