Деколонізація: чи має сенс цей процес?

Суть в тому, щоб не зосереджуватися на назвах місцевостей, а поступово рухатися вперед.

115 українських та іноземних діячів культури написали спільний лист до керівництва ЮНЕСКО. Просили припинити деколонізацію Одеси. Принаймні до кінця війни.

На переконання підписантів, практично весь історичний центр міста сформувався за період Російської імперії. Таким чином, і пам'ятники, що його прикрашають, також мають таке ж походження. Вони входять до складу об'єктів, що охороняються ЮНЕСКО, тому, на думку авторів звернення, їх знищення є неприпустимим.

Проте якраз пам'ятників і не руйнували, обурення авторів викликало перейменування низки географічних назв в одеському середмісті. Вони стверджують, що Іван Бунін, Костянтин Паустовський, Олександр Пушкін, Ісак Бабель та багато інших є символами Одеси. А вулиці з їхніми іменами чомусь перейменували. Не залишилися осторонь і новомодні тези про "культурну травму", якої неодмінно зазнають жителі міста через деколонізацію.

Одеса не є першою, хто зазнав масових перейменувань. Подібні процеси викликали хвилю обурення і в Харкові, Дніпрі та інших населених пунктах.

Декілька моїх знайомих також висловлюють своє невдоволення. Вони вважають, що нам потрібно обережно ставитися до культурно-історичних особистостей, які не повинні піддаватися змінам. Адже ці фігури мають історичні зв'язки з певними містами, і культура повинна залишатися поза політичними іграми. Інші ж наполягають на тому, що потрібно повністю знищити все, що хоч якось асоціюється з Росією, навіть якщо це відбувається опосередковано.

Що таке деколонізація і в яких масштабах її слід реалізувати?

Деколонізацію в Україні часто ототожнюють із дерусифікацією та антиімперіалізмом. Хоча ці поняття мають спільні риси, вони все ж таки є принципово різними. Деколонізація - це комплексний процес, що охоплює шлях від здобуття незалежності колишньою колонією до повного звільнення від впливу метрополії на всіх рівнях. В Україні даний процес включає звільнення від імперської спадщини, котра залишилася від Російської імперії та Радянського Союзу.

Фактично, те, що відбувається нині в Україні, є другою стадією деколонізації. Перша - декомунізація - загалом пройшла успішно. Вона передбачала знищення символів, пам'ятників, топоніміки, пов'язаних із СРСР та КПРС. Кажу "загалом", бо декомунізація мала свої, не завжди адекватні, пересмикування, про що йтиметься нижче.

Другий етап деколонізації, який ми спостерігаємо сьогодні, - це процес дерусифікації. Цей термін слід використовувати саме в такому контексті. Якщо розглядати українську історію до радянського часу як колоніальну, то всі країни, до складу яких входили українські території, можна вважати метрополіями. Проте жодна з них - ні Польща, ні Угорщина, а тим більше Литва чи Туреччина - не залишила в українській спадщині, культурі, політиці та ментальності такого впливу, як Росія. Тому акцент саме на дерусифікації. В Україні цей термін традиційно пов'язують з мовним питанням, що означає прагнення українців повернутися до рідної мови, відмовившись від російської як основної мови спілкування. Проте дерусифікація охоплює набагато більше аспектів.

У випадку з Одесою, Дніпром, Харковом та іншими культурними осередками це передбачає першочергове усунення колоніальних символів, які залишила після себе Росія. В певному сенсі ці маркери є якорями, що вказують на те, що Росія має тут постійне присутність. І в основному, їх досить просто ідентифікувати.

У випадку з Одесою історія про заснування міста росіянами, Катериною ІІ, наскрізь фальшива. Адже місто засновано значно раніше. Воно існувало й за часів Османської імперії, і ­Русько-Литовської держави. Тож розміщення в середмісті таких культурних маркерів є ознакою колоніалізму. І зрозуміло, їх треба прибрати. Це зовсім не те саме, що цивільна архітектура - адже архітектура будь-якого періоду служить насамперед жителям міста незалежно від ідеологічних чи націо­нальних переконань. Тому будівля міської ради з імперського періоду не є ознакою колоніалізму, а от пам'ятник Пушкіну є.

Як на мене, є три основні пункти, за якими більшою чи меншою мірою відбувається процес деколонізації як в Україні, так і в інших постколоніальних країнах. По-перше, це повернення заборонених представників колонізованої держави, які народилися, жили або працювали в тому місці, де відбувається деколонізація. У випадку Одеси - Іван та Юрій Липи. І сотні інших заборонених, репресованих, вигнаних, убитих українців-­одеситів, про існування яких місцеві часто навіть не підозрюють. Завданням деколонізації є не лише повернути імена цих людей або подій, назвати на їхню честь вулиці, спорудити пам'ятники тощо, а й провести адекватну кампанію ознайомлення з цією спадщиною. Адже часто саме видатні особистості з конкретного міста викликають найбільший опір проросійських активістів та великої частини місцевого населення. Бо вони цілковито ламають усталений образ такого міста чи території. Отже, боротьба за Пушкіна неодмінно йде в парі з війною проти видатних українців-земляків. Яскравий приклад з останніх - намагання надати одній вулиці Харкова ім'я Міська Барбари, вокаліста гурту "Мертвий Півень". Останні понад 20 років життя він прожив у Харкові, проте місцева влада категорично відмовляється його вшановувати. Її представники радше погодяться на Бандеру та Шухевича, ніж на пошанівок до місцевих українців. Бо загальні постаті можна сприймати за ідеологію, а коли йдеться про людей із твого міста - це вже вкоріненість. І саме тому боротьба русофілів проти них така запекла.

По-друге, деколонізація означає максимальне повернення постатей, які з тих чи тих причин перестали вважатися українцями. Грубо кажучи, всіх, кого бодай побіжно можна назвати українцями, варто лишати. Людей, які були етнічні українці, народилися, жили чи померли в Україні, незалежно від ­національності пов'язаних з Україною в будь-який спосіб. Усіх їх Україна має "привласнити". Вони мають стати органічною частиною українського світу. З цього погляду, і Микола Гоголь, і Джозеф Конрад безперечно є українцями.

Однак існує безліч особистостей як з минулого, так і з сучасності, які, маючи зв'язок з Україною, стали не лише частиною імперської культури, а й активно виступали проти українців та України. Твори Михайла Булгакова та біографічні дані Анни Ахматової не залишають жодних сумнівів щодо їхнього ставлення до України. Це робиться з однією метою: будь-який іноземець, який хоче дізнатися про "українськість" Булгакова, може просто взяти "Білу гвардію" або інші його роботи і знайти в них кілька виразних уривків. Жодних сумнівів - просто знайти і прочитати. Тому намагання "привласнити" відомих діячів, які всіма силами уникали зв'язків з українською ідентичністю, є заздалегідь безрезультатними.

Не варто виключати з культурного пантеону діячів, що мали зв'язки з радянським минулим, лише через певні моменти їхньої біографії. Це особливо стосується представників Розстріляного відродження та української культури в часи СРСР. Нещодавно в Ірпені планували назвати одну з вулиць на честь Миколи Бажана, але активісти виступили проти через його співпрацю з радянським режимом. Однак Бажан був видатним поетом і перекладачем, а його внесок у розвиток української культури важко переоцінити. Він не може бути порівняний із більшістю діячів, на честь яких вулиці все ж отримали свої назви. Щодо Одеси, то незрозумілі критерії, за якими відкидають постать Ісака Бабеля, який є фактично одеським Гоголем. Хочу підкреслити, що якщо мова йде про культурну особистість, для якої політика не є основною діяльністю, то намагання застосувати до неї принципи декомунізації чи дерусифікації виглядає необґрунтованим.

По-третє, деколонізація передбачає очищення від надмірних символів імперського минулого. Я використовую слово "надмірних", оскільки Федір Достоєвський та Антон Чехов безсумнівно є видатними російськими письменниками, і їхнє вивчення як частини світової літератури має значення для українців. Проте мова йде саме про усунення символів імперської спадщини. Сотні й тисячі культурних діячів з Росії залишили свій слід в українській топонімії — їх значно більше, ніж українських постатей. Більшість із них є знаками колоніальної присутності Росії, а не частиною світового культурного надбання. В умовах, коли Російська Федерація веде агресивну війну проти України, навіть найвагоміші російські діячі не можуть займати місце в нашій країні. Тому їхнє виключення з назв вулиць, навчальних програм чи театральних афіш абсолютно логічне та виправдане.

Часто виникає питання щодо особливостей українського досвіду. Чи є наша дерусифікація простору чимось абсолютно новим? Зовсім ні. Багато країн переживали подібні етапи в процесі формування своїх національних держав. Ознаки колоніальної влади зникали, знищувалися, перебудовувалися, переписувалися чи музеїфікувалися.

Річ у тім, що в нас саме слово "деколонізація" чи "колонія" насамперед асоціюють із країнами Африки, Азії чи Латинської Америки. Мовляв, саме там були колонії великих держав. Але більшість європейських держав теж мала подібний досвід. Надто у Східній Європі. Чехів століттями намагалися зробити німцями, болгар - турками, словаків - угорцями. І кожна з таких країн проходила свій довгий і болісний процес деколонізації. Це стосується не лише назв вулиць, пам'ятників та інших зовнішніх символів. Деколонізувати потрібно і світогляд, і звички, і мову, науку, політику, їжу, спорт, релігію, кіно, літературу, пресу, навіть транспорт - згадаймо тут не лише російську колію наших залізниць, а навіть зовнішній вигляд вагонів. Тобто це тривалий багатошаровий процес. І головне - не окошуватися на топонімії. Варто було б потроху переходити далі.

На завершення дискусії про те, як деколонізація для нас пов'язана з дерусифікацією, варто звернути увагу на сучасну ситуацію. Англійська мова стає все більш вагомою в Україні, і разом із нею поширюються англо-американські культурні норми та стиль життя. Наприклад, вивіски, меню в кав'ярнях та оголошення в додатку київського "Динамо" часто представлені англійською. У відповідь на критику, можна почути стандартну реакцію: "вчи англійську" або "хіба це не очевидно?". Це вже викликає знайомі асоціації... І коли президент з командою пропонують не перекладати фільми англійською, складається враження, що ми знову повторюємо одні й ті самі помилки.

Слід підкреслити, що деколонізація не є синонімом антиімперіалізму. Ясно, що існують потужні, культурно формуючі нації або союзи держав, які, безумовно, справляють вплив на політичні та економічні процеси в менших країнах. Проте саме ми визначаємо межі цього впливу. Ніхто не зобов'язує нас ставати колонією, щоб потім переживати складний процес дерусифікації.