Дмитро Гелевера: Острів Вельзевула – Блоги на OBOZ.UA

Назва / автор: Володар мух / Вільям Ґолдінг

Дебютна режисерська робота Івана Шарана "Володар мух" - високотехнологічний біопанк про виживання дітей на умовно безлюдному острові. На сцені Дикого театру моделюється суспільний регрес: від цивілізації з атомною зброєю до темних культів Вельзевула. Той випадок, коли експеримент ставиться і над героями вистави, і над глядачами одночасно.

Якщо Третя світова війна відбуватиметься з використанням ядерної зброї, то в наступному конфлікті людство знову повернеться до кам'яних списів.

Альберт Эйнштейн — выдающийся физик-теоретик, известный своими революционными открытиями в области науки.

Видавець порадив Вільяму Ґолдінгу відкинути першу главу дебютного роману "Володар мух". У ній описувалась евакуація школярів-хористів з літака, що падає над океаном через електромагнітний імпульс від атомного вибуху. Видавець вважав, що наявність атомної війни в романі прирече "Володаря мух" опинитися на полиці фантастики, де навряд чи роман знайде поціновувачів. Ґолдінг - який вже отримав понад двадцять відмов від публікації - не сперечався. А через тридцять років став лауреатом Нобелівської премії з літератури.

Дебютна вистава режисера Івана Шарана стартує з відео, що нагадує атмосферу постапокаліптичної гри Fallout: світові лідери не змогли дійти згоди, і в мегаполісах розцвітають ядерні гриби, покриті парасольками. Постановка "Володаря мух" у Дикому театрі не боїться виглядати як фантастика, а продюсерка проєкту Ярослава Кравченко перед початком вистави навіть охарактеризувала жанр як "кіберпанк".

Незважаючи на поширеність технологічних рішень, мушу засмучувати шанувальників цього жанру. Кіберпанк - це історія про суспільство, яке невпинно з’єднане з центральною мережею. У такому світі люди взаємодіють, працюють та здійснюють покупки у віртуальному просторі. Усі відмінності між реальним життям і світом кіберпанку полягають хіба що в тому, що наразі ми підключаємо до електромережі окремі пристрої, а не імплантати, які вбудовані в людське тіло.

Технології, представлені у виставі Шарана, формують частину ізольованої екосистеми. Безмежні дисплеї, незвичайні ембріональні колби, засоби захисту від хімічних речовин – це ендемічні елементи для закритого острова, поряд з високими пальмами, товстими свинями та буйним духом. Технологічні досягнення вже адаптувались до цього середовища, і тепер настала черга хлопчиків-хористів. Чи зможе ця самодостатня техно-біологічна екосистема прийняти людей?

Біопанк - менш відомий брат кіберпанка. В кінематографічному світі він представлений хіба що "Екзистенцією" Кроненберга. А ось у літературі представників цього жанру значно більше. Для тих, хто бажає нових натуралістичних сюжетів в дусі Кроненберга, - зверніть увагу на збірку "Рибофанк" Пола Ді Філіппо чи монументальну "Механічну" Паоло Бачигалупі. Те, що команда творців вистави вийшла на поки незаїжджену естетику біопанку, - викликає лише позитивні емоції.

Я не випадково зазначив, що перед нами колективна праця. Кожен може самостійно визначити, чи це недолік, чи перевага, чи, можливо, щось інше. Однак головною метою Шарана не було створення образу культу, що виникає в ізольованому середовищі острова, як планував Ґолдінг. Завдання Шарана – представити акторський курс і залишити відбиток завдяки дебютній виставі. Насправді, це є дипломною роботою цього курсу. Ідеї, які виникли в результаті спільної роботи, пізніше добирав режисер Шаран, а реалізації їх займалася сценографка Рая Ідрісова. Завдяки колективному підходу може скластися враження, що деякі елементи запозичені акторами з інших постановок, у яких вони брали участь. Як сам режисер чесно визнає, він вирішив адаптувати Ґолдінга, спираючись на свій попередній акторський досвід у "Володарі мух" під керівництвом Давида Петросяна.

Відмовлятися від постановки в контексті глибини чи послідовності – це заперечувати ті принади, які закладені в оригінальному творі Ґолдінга. Крок за кроком, автор, наче дослідник, вивчає, як формується релігійний культ серед підлітків. Щоб задобрити демонічного Звіра, колишні хористи приносять йому дари та вотиви. На жертовні свинячі нутрощі та голови злітаються рої мух. Так, на майже безлюдному острові, відновлюється шанування Володаря мух, чиє ім’я в давньоєврейській традиції звучало як Вельзевул. Прийде час, і пробуджений бог вже не буде задовольнятися свинячою кров'ю; він зажадає людської. І його юні адепти не зможуть відмовити цьому кровожерливому демону.

Структура дослідження виявляється збереженою і на сцені Дикого театру. Вся вистава поділена на глави-спринти, де кожна маленька історія має свою власну зав'язку, кульмінацію та розв'язку. Кожен епізод відрізняється унікальним ритмом та набором художніх рішень. Саме завдяки постійно напруженій драматургії сценок - коли глядач усвідомлює, що події не приведуть до нічого доброго - вдається зберегти єдину атмосферу. Однак такий підхід не викликає відчуття плавності. Проте спостерігати за цими епізодами так само цікаво, як і за кіберпанковою "Аніматріцею", що також складається з окремих анімаційних творів.

Плавних, авторсько-режисерських вистав на столичних сценах достатньо. "Володар мух" - інший; хоч і не ідеальний - але, безсумнівно, цікавий та свіжий.

Неможливо не звернути увагу на технологічні елементи вистави, які надають їй кіберпанковий відтінок. Інтенсивне використання стробоскопічного освітлення, відеозйомка, проведена в Голосіївському лісі та підземеллях Довженко-центру, вставки боїв з гри Mortal Kombat, а також декорації та костюми, натхненні відеогрою Death Stranding, справляють потужне враження. Хоча це й запам'ятовується, таке оформлення може відволікати від акторської гри. З перспективи розвитку акторської майстерності це може бути недоліком, але з точки зору глядача - навпаки, це перевага. Адже для глядачів важливо, щоб виставка викликала емоції, незалежно від того, чи це від таланту акторів, чи від вражаючих художніх та технічних рішень.

У цьому підході в спектаклі залишаються лише два яскравих акторських персонажі, які можуть змагатися з технічними ефектами за увагу публіки. Перший із них - Звір. Він з’являється на сцені ще до початку вистави. Актор, одягнений у костюм жертовного агнця на ходилицях, майже не бере участі в розгортанні сюжету, проте його присутність є лякаючою. За створення цього безликого і мовчазного образу, а також за тривале перебування в костюмі-екзоскелеті Артем Лещук заслуговує на щирі оплески.

Другий яскравий образ - сам Володар мух, дух острова. Акторська робота Вікторії Щегель додає в історію присмак технологічної містики, якою славився легендарний серіал Lost. Її героїня провокує героїв, заражає вірусом первісного безумства. Образ Вельзевула, що спілкується з головними героями через відрубану свинячу голову, - основна підказка для розгадки таємниці острова.

Головний акторський склад - Ральф (Ян Корнєв "Велелюбний"), Роха (Святослав Жмурко), Джек (Марія Шуліка), Саймон (Артур Кулик), Роджер (Давід Димченко) - теж справно відігрує задані ролі. Але таємниці привертають увагу сильніше, ніж розгублені школярі. Містичність історії витісняє закладеним Ґолдингом психологізм.

В інтерпретації Шарана ми точно знаємо про наслідки атомної війни, тому завершення твору викликає особливий інтерес. Адже знайома учням цивілізація перетворилася на руїни. Тому немає сенсу очікувати "бога з машини", який би всіх врятував і примирив. Як наслідок, немає і надії на порятунок для колишнього лідера Ральфа, на якого полюють його одноплемінники. У фіналі дика гонитва мисливців занурюється в темряву. Це може бути як неминуча загибель головного героя, так і відкритий фінал, у якому залишається невелика іскра надії на спасіння для всіх.

Відомо, що фінал без чіткої розв'язки свідчить про те, що всі важливі моменти вже були висвітлені раніше. Дійсно, у виставі є чимало натяків, які дозволяють скласти цілісну картину сюжету. Карантинні дезінфектори, таємничий дух лісу, що підбурює молодих героїв, і катакомби, в яких електричні дроти нагадують товсті ліани, - усе це вказує на штучність створеного світу.

Розгадка острова стала мені зрозуміла після перегляду інтерв'ю з Шараном. Перед нами відкривається простір для досліджень, що нагадує методи психолога Філіпа Зімбардо, відомого за Стенфордським тюремним експериментом. Якщо цей штучний світ дійсно виконує роль свого роду чистилища, то його фінал можна було б представити менш неоднозначно. Припустимо, що це місце є експериментальним полігоном, який обробляється карантинною командою після кожної групи учасників, тоді вся історія складається в логічну та цілісну картину.

"Володар мух" Івана Шарана страждає від класичної хвороби дебютантів — непереборного прагнення справити враження і залишитися в пам'яті глядачів. У перших роботах зазвичай концентрується весь накопичений життєвий досвід, все, що було побачено чи зіграно раніше. Емоційні акценти в цій виставі доведені до крайнощів. Зал часом не встигає осмислити безперервний потік алюзій, алегорій, світлових або відеорішень, які команда створювала, вимірювала та обдумувала протягом року.

Отже, під час перегляду вистави за мотивами роману від Дикого театру варто зберігати в пам’яті основний сюжет першоджерела. Це допоможе уникнути зайвих роздумів про те, що щойно прозвучало, і зосередитися на тому, як саме це було представлене. У даному випадку художні рішення переважають над самим наративом.

"Володар мух" Шарана вражає своєю естетикою, стилістичною подачею та щільністю впливових елементів. Це яскравий приклад біопанку, де поєднуються живе і технічне як у наративі, так і на сцені. Хоча акцент тут зміщено з психологічної тематики у містично-фантастичну сферу, вистава піднімає важливе питання, яке вже було порушене Нобелівським лауреатом: що ж стримує нас від прояву нашого внутрішнього Володаря мух?