Дмитро Лінартович: Іноді у мене було по три-чотири виступи щодня. Я повертався виснаженим, але саме ці виступи допомагали мені справлятися з моїм ПТСР.

Дмитро Лінартович — актор, поет та офіцер десантно-штурмових військ Збройних сил України, який надає голос голлівудським персонажам в українському дубляжі. Після отриманого поранення в Соледарі він знайшов шлях до відновлення через мистецтво, поезію та музику. У своєму інтерв'ю для "Детектора медіа" він поділився думками про "фронтову хімію", гіперсприйняття реальності, ПТСР, а також про важливість присутності в українському кіно людей з "глибоким" поглядом.

-- Дмитре, можете розповісти, як саме ви дістали поранення?

-- Це сталося під час боїв у Соледарі. Спочатку був Херсонський напрямок, потім Бахмут, а далі -- Соледар. Там нас взяли в кільце. Дуже щільно працювали ворожі снайпери. У наш панцирник прилетіло збоку, потім ми підірвалися на міні -- нас підкинуло, все посікло... Уламки залетіли через оглядове вікно, коли я відстрілювався.

Усе це відбувалося на фоні неймовірного стресу. Пізніше я в своїх "словоспівах" багато з цих біографічних моментів виклав у поетичній формі. В інтернеті можна знайти мій твір, який носить назву "Поранення". Це про ті переживання, після яких ти повертаєшся до звичайного життя, залишивши шпиталь, катетери і крапельниці позаду. Ти відчуваєш себе, як поранений вовк, з цим "хлоп'ячим" духом. Розумієш, що вже нічого не змінити, і єдине, що залишається — це терпіння, яке стане твоїм вірним супутником.

Але вібрації все одно "випирали". Я пам'ятаю, як адаптувався, коли почав з'являтися "на паркеті" по службі. Мені доводилося буквально зациклювати себе на спокої, бо кров вирує. Будь-яка конфліктна асоціація, побутова суперечка чи навіть випадкова обмовка -- і в тобі одразу закипає активність, просинається гостре почуття справедливості. Тобі здається, що все навколо не так, а треба інакше. Хоча насправді це просто спокійна розмова, а я все сприймав гіпертрофовано, у перебільшених формах. Реакція була такою, ніби ти одночасно тримаєш сім-вісім об'єктів уваги, як у бою.

Якою була ваша боротьба не лише з фізичним відновленням після поранення, але й з адаптацією до мирного життя? Які аспекти вразили вас найбільше після повернення з фронту?

Суть у тому, що під час бойових дій ти постійно перебуваєш на межі своїх можливостей. Це хронічна нестача сну, недостатнє харчування та холод. Ти переживаєш неймовірні стреси — бачиш кров і смерті, і в тобі активізується так звана "фронтова хімія". Коли ти тривалий час живеш у такому напруженому ритмі, твій організм звикає до цих умов. І коли ти повертаєшся до мирного життя, твоє тіло, за звичкою, вимагає: "Давай, підтримуй цей же темп, як раніше!"

Однак у звичайному житті, навіть якщо ти перебуваєш в тилу, таких відчуттів не існує. Навіть коли виходиш на сцену театру, той сплеск адреналіну вже не відчувається. Що таке ПТСР, про який так багато говорять? Це образи з фронту, які постійно крутяться в голові. Наприклад, коли ти проходиш повз молодого українського солдата, який молодший за тебе, поранений і стікає кров'ю, дивлячись у небо... А ти не можеш зупинитися, адже потрібно продовжувати наступ. Ти йдеш далі, залишаючи його на самоті. Багато таких моментів залишаються в пам'яті назавжди.

У цивільному житті зовсім інші вібрації, темпи й ритми. Дух побратимства там надзвичайно сильний, бо від твого "оплічника" залежить твоє життя. У міських циклах такого способу існування просто немає, це неможливо. Тому доводилося адаптуватися, буквально стишувати себе.

Яким чином ви змогли досягти балансу та інтегруватися в реабілітаційний рух?

Мені пощастило знайти своє місце у світі творчості. Зараз я одночасно служу офіцером у Збройних Силах України, займаюся акторською діяльністю та є членом спілок кінематографістів і письменників. Взявши гітару, я вирушив у світ: відвідував курсантів у військових навчальних закладах, зустрічався з побратимами, волонтерами та небайдужими громадянами, яким не байдуже майбутнє України. Я почав організовувати творчі заходи, де не лише співав, але й спілкувався з людьми, обговорюючи наші глибокі питання: хто ми є, яка наша національна ідентичність.

Через пісні та вірші я сповідував усе: воєнний цикл, соціально-побутовий, філософський, іронічний. Коли ти працюєш на глядача, ти віддаєш себе і свою енергію сповна. У якийсь момент я був на таких швидкостях, що мав по три-чотири виступи на день. Я повертався знеструмлений, але саме це "притинало" мій ПТСР. Умовно кажучи, я ніби освячував свою кров самостійно.

Після виходу зі шпиталю далі реабілітація завжди продовжується завдяки хорошим людям. І саме тому зараз я співпрацюю з організацією "Реабілітаційна сила України". Ми спілкуємося з ветеранами, показуємо кіно, проводимо творчі зустрічі -- це "зшиває" серця. Це трошки поновлює душі. Я зрозумів, що реабілітація потрібна не лише воїнам, реабілітація потрібна усьому нашому суспільству. Наші люди "розкуйовджені", пошарпані війною. У кожного хтось служить або волонтерить. Оскільки я маю "українську прошивку", я знав, що мушу вижити, щоб нести людям українське слово, щоб реабілітувати таких, як я, бо я знаю методики, я знаю, як це робити через творчість, через розмову і бесіду. Я почав цим займатись і можу сказати, що зараз я себе вже трошки "вирівняв". Я продовжую служити у війську і паралельно можу реалізувати себе і у творчому напрямку.

-- Багато акторів із початком повномасштабного вторгнення стали до лав захисників України. Зараз дехто з них уже повернувся з фронту через поранення, хвороби або з інших причин. Наскільки кіноіндустрія має бути готова залучати їх, навіть якщо вони не були зірками до війни?

Якщо актор пережив жорстокі випробування фронту, ввібрав у себе цей суворий та безжальний досвід і, незважаючи на все, знайшов у собі сили продовжувати жити та прагнути повернутися до своєї професії, його обов'язково потрібно залучити до зйомок. Чому це важливо? Бо камера зможе зафіксувати глибину його погляду. У його очах не буде порожнечі, натомість з'явиться глибока думка. Навіть якщо фільм не є військовим, а, наприклад, мелодрамою, такий актор стане значно переконливішим. Мистецтво не терпіло фальші.

Звісно, у нас часто знімають "однодневки". Подивилися, насіння полузгали й забули. Але якщо продюсери прагнуть створити щось справді видатне, тоді необхідно залучати акторів, режисерів та операторів, які мають досвід. Важливо, щоб ці професіонали були в хорошій формі, здатні до творчості — як перед камерою, так і за її межами. Вони можуть створити вражаючі твори мистецтва, які правдиво відобразять епоху, наділені глибиною. Такі фільми залишаться з нами на довгі роки і стануть спадщиною для наших нащадків.

Сьогодні багато хто слідує модним тенденціям: обирають людей без відповідної підготовки лише за принципом відповідності типажу, щоб вони були "зручними" — виконували все, що їм скажуть. Це веде до безвиході. Такий підхід створює порожні, безбарвні образи. Це не мистецтво, а його антипод. Тому я звертаюся до продюсерів і режисерів: не бійтеся залучати ветеранів. Якщо у людини є талант і бажання, з нею варто працювати. Чарівність кіно — у монтажі та планах, але справжню глибину персонажу може дати лише особистість.

Хоча я постійно підкреслюю: в кіно можна досягти успіху, спираючись на типаж, тоді як у театрі цього не вийде. На сцені театру обов'язково потрібна професійна підготовка. Це моя суб'єктивна думка: театр не вибачає недоліку майстерності.

-- Як ви зараз оцінюєте фільм "ТойХтоПройшовКрізьВогонь", який свого часу зробив вас відомим?

Це був перший крок, ми відкривали дорогу українському кіно до великих екранів. Звичайно, тепер, як художник, я помічаю моменти, які можна було б реалізувати більш точно. Але кіно — це не театральна сцена, тут неможливо повторити виставу на наступний день. Проте я щиро зізнаюся, що горджуся цією працею та співпрацею з Михайлом Іллєнком.

У стрічці "Осінні спогади" ваш персонаж постає як "український Рембо" — особа, що повертається з фронту до мирного життя, де відчуває себе чужою і непотрібною...

Це дійсно влучне порівняння. Перший "Рембо" не є звичайним бойовиком, а скоріше вражаючою драмою, що розповідає про людину, зламану війною, котру суспільство відторгає. Мій герой з фільму "Осінні спогади" має більше удачі — він знаходить людей, які приймають його. Хоча він і має насторожений вигляд, як їжачок, і не зовсім вписується в повсякденний одяг, саме завдяки цим людям він здобуває своє місце в мирному житті.

Було б неймовірно зняти продовження "Осінніх спогадів" саме в цей час. Ми вже пройшли через 2014 рік, а тепер стикаємось з новими викликами під час великої війни. Цей фільм міг би стати історією про те, як зберегти людяність у собі після всіх переживань. Подібні стрічки зараз користуються значним попитом, адже вони допомагають рідним зрозуміти досвід воїнів, а самим воїнам – знайти шлях до себе. Це кіно можна вважати своєрідною формою психологічної підтримки, і саме тому його створення в даний момент було б дуже актуальним.