Дмитро Вівчарюк: поки я живу, стільки й триватиме цькування всього керівництва оперети - Афіша bigmir)net.

Актор з України Дмитро Вівчарюк.

Актор з України Дмитро Вівчарюк., відомий за ролями у фільмі "Довбуш", серіалами "Встигнути до 30" та "Козаки. Абсолютно брехлива історія" сьогодні більшість часу приділяє волонтерству. Та поміж цим реалізовує творчі плани та приділяє увагу своїм рідним, з якими бачиться раз на кілька місяців. Як йому вдається підтримувати романтику з дружиною на відстані? Над яким масштабним проєктом сьогодні працює Дмитро? Та чому різкими висловлюваннями критикує очільника столичної оперети? Про це ексклюзивно артист поділився з нами у відвертій розмові.

Як змінилися ви за останні три роки? Які переосмислення та трансформації сталися у вашому житті?

Посивів. Можливо, став мудрішим. Все більше розчаровуюсь у людях. Закохуюсь у них менше, але з більшою ясністю. Звісно, відсутність родини суттєво впливає на ці зміни. Раніше я був батьком двох чудових дітей, чоловіком дивовижної дружини і мав успішну кар'єру — знімався в кіно і брав участь у численних театральних виставах. Але справжні трансформації почалися з 2013 року, з часів Майдану. З 2014 по 2016 мій батько брав участь у війні, а потім зосередився на допомозі мені у волонтерській діяльності. Саме в цей період стали помітні зміни в усіх сферах: фізичній, ментальній, психологічній, моральній та фінансовій.

Чим для вас стало волонтерство?

Волонтерство стало невід’ємною частиною мого життя, немов повітря, без якого важко дихати, це справжнє джерело адреналіну. Кожного ранку, прокидаючись, я запитую себе: "Як же так? Сьогодні немає жодних відправок, жодних домовленостей?" Зараз темпи вже не ті, як на початку, коли була величезна підтримка та активність людей. Я віддав усі сили ще в перші дні, і фізичне виснаження призвело до появи язви, яка проявилася на другому місяці війни. Це був справжній виклик. Але бажання допомагати іншим стало одним із основних сенсів мого існування. Я завжди любив віддавати, це було в мені ще до війни. Мені приносить задоволення дарувати щось іншим. А війна лише підкреслила і розширила ці почуття.

Ваш друг актор, театральний митець Євген Олійник, підтверджував, що на волонтерство ви віддавали все. Бажання допомагати виникло одразу 24 лютого?

Бажання допомагати виникло ще з Майданів, з Революції Гідності. Я й до цього допомагав людям, ніколи не був жадібним на гроші. Гроші - це просто ресурс, який може подарувати людям життя, яке ти ні за які гроші не купиш, і здоров'я. Ну так, я в моменті віддав все, все і навіть більше, заліз у кредити. Потім потихеньку - десь на другий рік - почалися зйомки, реклами, я почав потихеньку все закривати, тому що в мене ж є двоє діток і жінка, вони нині за кордоном. Дякуючи підтримці родичів, родина не мала потреб. Мій батько зі мною волонтерить, двоє братів із перших днів у ДФТГ, зараз вони теж допомагають без зупину. Женя Олійник так само на початку дуже мене підтримував. Якось він дізнався, що я все віддав на допомогу, і подзвонив, каже: "Братику, номер картки скинь мені. Чим допомогти, куди і що необхідно?" Він дуже багато робить добра і зараз зі своїм театром "1984" багато чого роблять. Насправді, дуже круто, що вони можуть такими об'ємами допомагати різним підрозділам і підтримувати, і мотивувати. Це супер. Женчик-красавчик. Він під час повномасштабної війни припинив акторську діяльність, створив власний театр та кіношколу, в якій я деколи проводжу акторські майстер-класи.

Які жертви доводилося приносити заради інших?

Усім. Найважливішими є час і здоров'я. Проте, коли інші жертвують своїм життям заради тебе, значення твого часу і здоров'я втрачає частину своєї ваги в порівнянні з їхніми жертвами. Найбільше мене турбує те, що я не можу бути поряд із сім'єю. Але якщо я прагну змінити ситуацію в цій країні та позбутися тих, хто руйнує нашу культуру та націю, то мушу робити хоча б невеличкі кроки. Якщо кожен із нас візьметься за це, то крапля за краплею ми зможемо створити величезний океан змін.

Ваша підтримка є не лише фінансовою, але й емоційною. Ви стали взірцем для батьків, які виховують дітей з особливими потребами. Що спонукало вас відкрито обговорювати питання, пов'язані з такими дітьми?

Захарчик, наш маленький син разом з Олічкою, має розлади аутистичного спектру. Ми пройшли через багато викликів, про які, на жаль, у суспільстві не прийнято говорити. Ця тема досі залишається маловідомою. Під час подорожей, зустрічаючи дітей з подібними особливостями в невеликих містах та соціально вразливих родинах, я зрозумів, що потрібно піднімати цю проблему і змінювати ставлення до дітей з особливими соціальними та освітніми потребами. Багато батьків вважають своїх дітей хворими або нездатними, кажучи: "Сиди в кімнаті і не лякай інших". Це свідчить про недостатню обізнаність з того, що їхня дитина унікальна і потребує додаткової уваги та ресурсів для розвитку. З таких дітей виростають справжні таланти, адже їх багато в світі. Суспільство повинно адаптуватися до них і знаходитися в одному часовому контексті. Вони просто діють і сприймають світ інакше, ніж прийнято. Їхні норми та уявлення відрізняються, вони мають гіперемоції та підвищену чутливість до ситуацій і предметів, які для нас є звичними.

Мій син тепер живе в Німеччині, де також є чудові викладачі. Раніше, протягом двох років, моя дружина працювала індивідуальним асистентом вчителя у школі нашого сина. Тепер Захар навчається в іншій школі, де в нього новий тьютор, з яким він проводить час як на заняттях, так і в групі продовженого дня. Її звуть Лаура, і вона вже налагодила з ним тісний контакт, навіть почала вивчати українську мову онлайн.

Які заняття наразі проводите з синочком? Можливо в нього є нові захоплення?

Захарчик з величезним захопленням малює кумедні малюнки різних тварин, міньйонів та персонажів з "Короля Лева". Йому подобається відтворювати улюблених героїв мультфільмів та звіряток. На маленькому аркуші зошита він може створити 10-15 кумедних малюнків чи портретів. Я вважаю, що він дуже красивий разом з Олькою, і це зовсім не перебільшення. Моя мрія на майбутнє — організувати щось подібне до модельного агентства для таких дітей, щоб вони мали можливість реалізувати свій творчий потенціал. Це допоможе їм відчувати свою значимість у цьому непростому світі.

Ви тривалий час знаходилися далеко від своїх близьких – коханої та дітей. Які способи допомогли вам зберегти зв'язок?

Розмови та поцілунки. Коли я декілька разів виїжджав за допомогою, зустрічався з ними. Також виїжджав із виставами, і теж була можливість на трошки побачитися з ними. Звичайно, я сумую. Але відчувати, що вони поруч, допомагають взаємно відправлені фотографії, відео, кружечки - це дає відчуття присутності в їхньому житті. Також намагаюся робити для коханої всілякі романтичні речі. Неважко ж подзвонити, замовити жінці квіти десь там за кордоном. Кур'єр привіз - їй вже приємно, от тобі й увага. Прекрасне - в дрібницях.

Як часто вдається бачитись?

Раз в три-чотири місяці намагаємося бачитись. Скоро, до речі, вони мають приїхати в Україну на пару тижнів. І це буде вперше за три роки війни.

Чому для вас надважливо бути в Україні наразі?

Як і 24 лютого 2022 року, сьогодні я, Дмитро Анатолійович Вівчарюк, усвідомлюю, що для збереження культури мого народу в моїй країні, для того, щоб в цій землі, яку я обожнюю, де я виріс і яка мене надихає, де повітря наповнене життям, ліси вражають своєю красою, моря запрошують до купання, а зорі викликають захоплення, мої діти могли б жити щасливо, я маю докладати всіх зусиль і працювати, щоб моя батьківщина залишалася такою, якою я її люблю.

Що спонукало вас до відновлення студентської вистави "Матінка Кураж"? Які враження отримуєте від глядачів?

"Матінка Кураж" - моя дипломна вистава в університеті. Це надкрута вистава, драма по Бертольду Брехту, її поставив Олексій Скляренко. Він наразі служить, займався евакуацією наших воїнів, саме його ідея відновити виставу, тому що це дуже актуально. Століття проходять, а нічого не змінюється. Зараз важливо це показувати, щоб не замилювалися очі, щоб не змирилися з війною - буцімто все воно там на фронті одне, тут інше... Щоб не було, як 2014 року. Зараз актуальний як ніколи час нарешті поставити крапку на усіх тих перипетіях, які відбувалися між росією і Україною. Ця вистава якраз про людські цінності. Що не гроші важливі! Що нічого важливішого за життя людське немає. Відгуки неймовірно круті. Можливо, з Євгеном Олійником ми візьмемось разом за її розвиток. Спочатку повозимо її по Україні, а оскільки там немає тексту і не прив'язано до ліпсінгу, то можна поїздити і по Європі і показати цю виставу. Тим паче, що це Брехт, це величезна школа, за якою працюють багато театрів. Тому мені здається її мають побачити всі. І я думаю, що вони це побачать.

Які завдання та амбіції ви ставите перед собою у світі театру?

У театральному житті, чесно кажучи, я не маю причин для скарг. На свої 35 років я встиг зіграти багато різноманітних ролей: від класичних творів до сучасних постановок — від Буратіно до Моцарта. Мені приємно, що маю можливість гастролювати з антрепризами. Мрію подорожувати театрами світу, особливо хочу потрапити на Бродвей, відвідати мюзикл, завітати до "Ла Скала" на оперне шоу, заглянути в Роял-театр у Великій Британії та Гранд-Оперу. Мене надихає бажання бачити нові вистави та розвиватися в професії. Завжди є можливість вдосконалюватися, ставити нові цілі та досягати їх.

У попередніх інтерв'ю ви розповідали про Богдана Струтинського, як він кинув колектив 2022 року, а пізніше повернувся й отримав медаль... Чи є якісь зрушення в цій справі? Чи, можливо, говорили/зустрічались із Богданом?

По-перше, я не хочу з ним говорити й зустрічатися. Якби людина мала совість і трошки яєць, вона б особисто хоч раз вийшла до колективу і сказала: "Отак от сталося, тому що...". Мені просто важливо дізнатися причину. Якби він це зробив, я б досі працював в Театрі оперети. Я б все зрозумів, навіть коли б він сказав, що я злякався, і визнав свою провину. Коли людина нічого не робила... А ще - мало того, що кинув театральний колектив... Він студентів кинув. Мені його студенти писали про те, що він кинув усіх, знаючи про те, що в них там вчиться дівчинка, батьки якої в Енергодарі Запорізької області. Струтинський просто зник, приїхав через чотири місяці та отримав медальку, підписану Залужним за допомогу Збройним Силам і активну волонтерську діяльність, і мене просто тоді, вибачте на слові, роздовбало. Я не можу морально дозволити собі працювати з людиною, яка кинула колектив у важкі часи, яка до цього цькувала всіх за українську мову. Театр - місце, де має нестися культура. Це щось більше, ніж гроші. Має розповідатись якась мораль людська, по яким доріжкам люди мають якимось чином існувати, жити. Це такі світлі маяки мають бути. А по суті говоримо одне, робимо зовсім інше. Мене більше не він стурбував, мене більше стурбувала байдужість моїх колег, які просто змовчали, кажучи мені: "Дімка, в мене сім'я, робота, я не конкурентоспроможний".

Слухайте, в пекельних глибинах найжорстокіші куточки призначені для тих, хто залишався байдужим. Адже можна зрозуміти ворога — він діє відповідно до своїх інтересів... Можна прийняти і того, хто підтримує вас. Але ті, хто прагнуть сидіти на двох стільцях одночасно, роблять помилку, і це ніколи не призводило до великих досягнень.

Кожен із нас може вплинути на зміни, повірте. Це під силу кожному, але не всі наважуються. Багато хто керується страхом. І саме Струтинський є маніпулятором цього страху. Особисто мені байдуже – поки я живу, я буду виступати проти всього керівництва та особисто проти Богдана Дмитровича Струтинського, адже він зрадник. Люди на кшталт нього не повинні обіймати жодні керівні посади.