Донеччина могла б стати домівкою для заводу з 125-річною історією: як загинула одна з найдавніших промислових установ України.

На рубежі тисячоліть: миттєвість, коли історія зупинилася.

Уявіть собі підприємство, яке почало працювати ще за часів царської Росії, пережило революції, дві світові війни, радянську індустріалізацію -- і раптом зупинилося назавжди. Костянтинівський завод скляних та майолікових виробів на Донеччині працював 124 роки, але не зміг впоратися з економічними реаліями незалежної України. У 2000 році його закрили, і сьогодні від легендарного виробництва лишилися лише спогади та поодинокі вироби в колекціях поціновувачів старовини.

Причини, чому один з найдавніших заводів країни не зміг зберегти свою діяльність, незважаючи на те, що в радянські часи його продукція виставлялася на всесоюзних виставках і користувалася попитом по всьому СРСР, висвітлює "Телеграф".

У період існування Радянського Союзу на території України функціонувало близько 40 заводів, що спеціалізувалися на виробництві порцеляни, фаянсу, майоліки та кераміки. Серед них були Полонський, Баранівський та Городницький порцелянові заводи, Будянський фаянсовий та Опішнянський завод художньої кераміки. Кожне з цих підприємств вирізнялося власним асортиментом продукції та стилем. Вироби українських майстрів прикрашали оселі по всьому Союзу, а їх творці здобували визнання на різноманітних виставках.

Багато з цих компаній зазнали невтішної долі після розпаду Радянського Союзу. Тернопільський порцеляновий завод, Сумський та Харківський фаянсовий — всі вони поступово закривалися або виживали на межі. Проте історія Костянтинівського заводу вирізняється, адже це підприємство має свої витоки ще з XIX століття.

Майолікний завод у Костянтинівці був заснований у період між 1876 та 1878 роками. Це свідчить про те, що підприємство функціонувало в епоху Російської імперії, коли Олександр ІІ лише впроваджував свої реформи. Завод витримав випробування часом, переживши революцію 1917 року, громадянську війну, індустріалізацію 1930-х років, Другу світову війну та відновлення у післявоєнний період.

У 1956 році на підприємстві був заснований цех з виробництва майоліки, а вже в 1960-му відбулася важлива зміна. Завод майоліки об'єднався з фабрикою дзеркал, в результаті чого виникло нове підприємство — Костянтинівський завод скляних та майолікових виробів. Таким чином, під одним дахом на вулиці Островського, 432, зібралися три абсолютно різні виробництва: майолікове, дзеркальне та цех для виготовлення ялинкових іграшок.

У 1967 році на заводі запустили виготовлення художніх виробів. Майстри використовували традиційну техніку -- лили вироби в гіпсових формах з гончарної глини, розписували їх вручну і випалювали. Асортимент був солідний: вази для квітів, набори для напоїв, глечики всіляких форм, чайники, повні сервізи, цукерниці, попільнички.

На початку 1980-х років на майоліковій дільниці працювало 110 людей. Серед найкращих майстрів розпису виділялися Марія Булава, Людмила Воронова та Віра Полєтаєва -- їхні руки створювали унікальні візерунки на кожному виробі. Скульптор-художник Віктор Примак розробляв форми для статуеток, а ливарники Ніна Суботіна та Надія Покотилова втілювали його задуми в життя. Завод випускав скульптури "Сетер на полюванні", "Чапля", "Школярка", "Півень", "Індик", "Лисиця", "Червона Шапочка" -- цілу галерею персонажів.

У 1982 році підприємство випустило продукції на 268 тисяч рублів. За радянськими мірками це були пристойні гроші, хоча й не космічні суми. Завод брав участь у республіканських та всесоюзних виставках, отримав диплом ВДНГ УРСР. Продукція розходилася, робітники мали зарплату, виробництво працювало.

Дзеркальне виробництво спеціалізувалося на виготовленні настінних дзеркал та настільних трельяжів — ці предмети були невід’ємною частиною радянського інтер'єру. Однак окремої уваги заслуговує цех, де створювали ялинкові іграшки. З 1953 року основна діяльність з виробництва новорічних прикрас була зосереджена в спеціалізованому цеху.

Майстри-склодуви працювали зі скляними трубочками над газовими горілками. Простим і формовочним дуттям вони створювали близько 30 найменувань ялинкових іграшок: кулі, бурульки, дзиґи, зірки, казкових персонажів. Були тематичні набори "Казка" та "Чиполліно", а також великі іграшки для міських ялинок.

У 1970-х роках виробництво частково автоматизували. У 1974-му запустили склодувний автомат для виготовлення іграшки "Ялинка", а через рік з'явилися вакуумні машини для зовнішнього покриття. Для маленьких штучних ялинок розробили комплекти мініатюрних іграшок "Малютка" та "Святковий". Найкращими склодувами вважалися Ніна Белюченко, Валентина Нікодимова та Надія Орищенко, а художником-оформлювачем працював Василь Мась.

Костянтинівський завод, що спеціалізувався на виготовленні скла та майоліки, закінчив свою діяльність у 2000 році. Це підприємство, яке розпочало свою історію ще за часів монархії, не дожило до свого 125-річного ювілею всього на кілька років. Економічні виклики перехідного періоду виявилися значно жорсткішими, ніж усі труднощі, з якими стикався завод у минулому столітті.

Завод закрили, обладнання або продали, або списали, а працівники пішли. Сьогодні на території колишнього підприємства на вулиці Островського в Костянтинівці не залишилося жодних слідів минулої діяльності, коли тут виготовляли унікальні вироби. Безперервні обстріли з боку Росії фактично перетворюють місто на руїну.

Творіння майстрів з Костянтина часом можна зустріти на блошиних ринках чи в приватних колекціях — з унікальними клеймами, що варіюються протягом років, починаючи з 1950-х і завершуючи 1990-ми.

Історія Костянтинівського заводу відображає долі багатьох інших українських підприємств, які не змогли впоратися з новими економічними умовами. Ці підприємства витримали війни та революції, але не вистояли в умовах 1990-х років.

Нагадаємо, що раніше "Телеграф" повідомляв про ракетний удар Росії по Тернополю, спрямований на знищення заводу. Кремль витратив величезні кошти, щоб зруйнувати об'єкт, який не функціонував протягом багатьох років.