Довженко: спокуса через любов

Цей документальний фільм про Олександра Довженка не став першим у моєму перегляді. Оскільки Олександр Петрович — це, як би сказати, величезний світ, кожного разу виникають питання: "Чому про це не згадали?", "Чому це залишили поза увагою?" Проте нова прем'єра від Суспільного "О. Довженко. Великий компроміс" авторства Ігоря Іванька та Сергія Тримбача відразу ж окреслює ключовий конфлікт, як навчили нас класики, і навіть вносить його в назву.

Отже, чому видатний митець, як вже зазначалося, пішов на компроміс із владою та власним сумлінням? Відповідь виявляється гірко простою: він піддався спокусі. Це стосується не лише його особисто, а й усіх, хто уникнув страшної долі тридцятих років і продовжив творити в умовах "золотої клітки". Останнім часом ми звикли акцентувати увагу на самій клітці, забуваючи, що вона була золотою. Це важливо: адже за шикарними посадами та комфортними умовами життя ховалися страждання більшості, яка голодувала та жила в жахливих умовах. Не можна також забувати про мідні труби: невеличкий епізод з фільму багато чого пояснює. Зйомка офіційного святкування 60-річчя Олександра Петровича в Москві — це сцена з одного з московських театрів, де на сцені, з цифрою "60" на фоні, президія, квіти, промови... І раптом, прямо на сцену, верхи на коні, виїжджає актор, який зіграв Щорса у відомій пропагандистській стрічці Довженка, і зачитує відповідну промову. Не дивно, що спокуситися на такий світло-сонячний образ було досить легко, адже альтернативою могла стати важка праця на лісоповалі в місцях, де колись знімали культовий "Аэроград".

Згадка про страх стосується кожного українця тих часів, незалежно від його становища — будь то переслідуваний чи успішний. Тичина відчував тривогу, Рильський також, Бажан і Лятошинський не були винятком. У зв'язку з цим виникає закономірне питання: Олександр Петрович, як виявляється, короткий час служив добровольцем в армії УНР. Тобто, під час війни він не боявся йти під кулі, але через десять років, коли партійний діяч Дем'ян Бєдний надрукував у "Ізвєстіях" віршований фейлетон про "Землю", він раптом впав у депресію? Чи дійсно люди, які прославляли героїчні вчинки легендарних героїв, могли втратити свідомість від рецензії в московському виданні? Це надто спрощене пояснення.

Безумовно, страх за власну безпеку був звичним фоном для всіх сучасників, і це не викликало сумнівів. Проте для деяких людей набагато серйознішою загрозою стало не лише втрачання свободи чи соціального статусу, а й втрата можливості реалізувати себе та активно впливати на державну політику, причому на передовій. Не кожен зможе отримати особисту вказівку від недосяжного лідера щодо формулювання пропагандистського наративу у художніх образах. Не кожен має змогу бути прийнятим у кабінеті за першою вимогою та насолоджуватися філософськими бесідами наодинці. Проте Сталін, до певного моменту, цінував Довженка саме як особистого конфідента та інтелектуального супротивника.

Спокуса зайнятися улюбленим мистецтвом, в якому він не знав собі рівних, була настільки сильною, що її важко було подолати. Але існувала й інша мотивація: відчуття своєї важливості у національному проєкті. Дійсно, діячі українського відродження — у лапках чи без — щиро і завзято переконані, що комуністичний варіант цього проєкту був єдиним можливим на той момент. Безсумнівно, що всі ці представники нечисленної національної інтелігенції були щирими патріотами, для яких майбутнє України мало вагу. Хоча спроба Визвольних змагань зазнала невдачі, з’явився новий шанс, який виглядав цілком реалістично і за умови зусиль над собою — привабливо. Що ж поганого в прогресі, розвитку та соціальній справедливості? Індустріалізація сприймалася як шлях до процвітання, а колективізація — як відхід від застарілих традицій; ентузіазм і солідарність стали характеристиками міжвоєнного модерну, який в різних країнах втілювався в правих або лівих диктатурах. Це була мелодія часу, дитяча хвороба Європи. Те, що українська червона перспектива вимагала жертв — як у людських, так і в культурних вимірах, втрачаючи основні складові ідентичності, могло видатися тодішнім національним елітам неминучим компромісом. Ось про який компроміс йдеться у творах Довженка, ось про який компроміс свідчить цей фільм.

Коли ти погоджуєшся миритися з необхідністю жертв -- здавалося б (тобі), необхідних на цьому історичному відрізку часу, -- ти продаєш душу дияволу, це вже відпрацьований посил. Далі в новітній гуманістичній традиції, втіленій у десятках канонічних творів, вважається майже неминучою втрата таланту. Тобто ти продаєшся, натомість Бог забирає в тебе творчий геній. Якби ж то! Найближча асоціація -- Лені Ріфеншталь. Вона не просто обслуговувала нацистів, вона робила це натхненно й послідовно. Невдовзі нацизм зі всім його моторошним спадком був засуджений і скинутий у минуле, проте мисткиня відбулася легким переляком і щасливо шукала себе у творчості аж до 101 року. Якщо хтось вірить у Божу відплату, це переконливий привід для сумніву.

Цей фільм викликає різні емоції: для одних він є бажаним переглядом, для інших – приводом для рефлексії щодо взаємозв'язку таланту і моралі. Ми, що живемо сьогодні, не маємо права засуджувати тих, хто жив раніше, за їхні моральні вибори. Як писав Хвильовий: "Ми були відданими комуністами". Це драма, але не їхня провина в тому, що вони не мали можливості ознайомитися з літературою, яка з'явилася після падіння режимів, що залишили по собі руїни. Не нам судити їх за те, що вони не усвідомили масштаби трагедії чотирьох мільйонів жертв Голодомору та ще більшої кількості людей, які постраждали психологічно від комуністичної окупації – адже час вже минув.

Ключовим аспектом фільму є детальне дослідження конфлікту між моральними принципами та естетичними цінностями. Спікери... О, які ж це спікери! Кшиштоф Зануссі! Іван Козленко! Володимир Войтенко! Вибачте, що не можу згадати всіх, адже кожен з них заслуговує на увагу і похвалу. Ці експерти відкрито та щиро обговорюють цю тему, акцентуючи увагу на суперечностях між внутрішньою художньою логікою твору та зовнішнім ідеологічним контекстом, який, врешті-решт, виявляється вирішальним. Яка різниця, якщо куркулі в "Землі" виглядають шляхетно (за словами В. Войтенка)? Або ж, навпаки, що з того, що художник перетворює своїх колишніх лідерів на карикатури в "Арсеналі"? Митець нібито має право на свою власну художню правду. Чи справді це так?!

Передивляючись фільм, ми усвідомлюємо декілька важливих речей. Наприклад: не всі з нас, будьмо відверті, продивилися від початку до кінця всю інтегральну кінематографічну спадщину Олександра Довженка, дехто задовольняється численними цитатами, які пхають у ювілейні телевізійні репортажі: Тиміш, якого кулі не беруть, з "Арсеналу", дід Семен, який мирно йде з життя під стукіт яблук, що падають (німо), в "Землі", Василь, що танцює за трактором (там само), якісь іконічні козаки ("Звенигора"), комбайн, що жне, жінка, що народжує, лани, що родять... Можна скільки завгодно іронізувати з опопсовіння вистражданих кадрів, але візуальний образ України кореневої, споконвічної задав нам саме він, Довженко, відмовитися від них уже неможливо.

Отже, образ України, якщо говорити відверто, має деяку істеричність, подібно до самого Довженка, який, без сумніву, був людиною з певною неврівноваженістю, не побоюся сказати, невротиком. Але чи не варто розглядати це також як особисту жертву митця? Адже завдяки йому ми, сучасні, освічені та скептичні, маємо можливість зрозуміти свої екзистенційні корені навіть у складних умовах міських нетрів.

Таким чином, загальна спадщина класика час від часу виявляє свою аморальність, і це можна стверджувати не лише з сучасних, а й з будь-яких раціональних позицій. Яскравим прикладом є відома пропагандистська документальна стрічка "Битва за нашу советскую Украину", яка була продемонстрована в США, Швеції, Франції та Фінляндії. Хоча йому за цю роботу "дісталося" (зокрема, за "націоналізм"), це не применшує того беззаперечного факту, що він намагався виправдати та прославити сталінську ідеологію. А що скажемо про "Івана"? Про "Мічуріна"? Про "Прощавай, Америко!"? І про "Поему про море", яка, хоч і не була знята ним, але була створена ним у контексті, де війна залишила свій жорстокий постскриптум?

Так, любити Україну — це непросте завдання. Особливо якщо твої почуття до неї переплітаються з позицією тих, хто її поневолює. Це теж частина нашої спадщини. Звісно, було б легше створити фільм про невинного генія, що страждає під гнітом тоталітаризму, як це робилося раніше. Добре, що такого фільму не зняли. Історичний момент вимагає максимальної чесності.