Фронтовик Іван Гончар: усиновлення Петра, тисячі зібраних творів та репресії КДБ.

За пошук і збереження старожитностей митця звинувачували у шпигунстві, а його скульптури нищили

Виставка "Іванів ковчег. Простір свободи" є однією з багатьох значущих подій у Києві, що триває на фоні щоденних ворожих атак на столицю. Вона відкрилася в час, коли минуло чотири з половиною роки з початку повномасштабної російсько-української війни, і відзначається саме в день 35-річчя відновлення незалежності України. Ця експозиція, розташована в Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара", має особливе значення, оскільки повертає нас до епохи, коли радянська влада під московським контролем упродовж десятиліть "союзу" маніпулятивно намагалася приписати українським старожитностям статус "пропаганди української самобутності".

Життя та творчість скульптора, художника та колекціонера Івана Гончара, від дня його народження якого минуло 115 років, яскраво ілюструють процеси формування української ідентичності в умовах тоталітарного режиму СРСР, незважаючи на безперервні, але безрезультатні спроби її знищення. Протягом своїх 82 років життя Гончар зустрічався з такими видатними особистостями, як Олена Пчілка і Василь Стус; його невістка, дружина усиновленого сина Петра, стала відомою співачкою Ніною Матвієнко. Також, враження від відвідування музею, створеного Іваном Гончаром, залишила в своєму відгуку, будучи ще школяркою, нині знана письменниця Оксана Забужко.

Діяльність цього видатного українця, який став жертвою переслідувань КДБ, охоплює всю країну: в численних населених пунктах Іван Гончар шукав мистецькі твори та старовинні артефакти — живопис, ікони, вишиванки, різьблення, гончарні вироби. Окрім цього, він залишив значний творчий спадок. Серед його робіт — скульптура художниці Катерини Білокур, яка вітає гостей біля її будинку в Богданівці на Київщині.

Генеральний директор Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара" Петро Гончар поділився інформацією про митця під час виставки, що проходить в Укрінформі.

Як Іван Гончар став частиною спілки Олени Пчілки та Климента Квітки.

Іван Гончар з'явився на світ у численній родині на Черкащині 27 січня 1911 року. У їхній сім'ї росло шестеро братів і дві сестри. Батько, Макар Антонович Гончар, на той час вже мав досвід участі у Першій світовій війні. Мати, Агафія Вакулівна, у дівоцтві носила прізвище Зозуля. В околицях панували українські традиції та символіка, які значно впливали на формування світогляду родини. Наприклад, хрещеною матір'ю Івана стала Марфа Барвінок.

З раннього дитинства хлопець, згадуючи про свої захоплення, розповідав, що "ліпив, малював, вирізав з паперу, буряків, картоплі...". У рідному селі Лип'янка він завершив парафіяльну школу, де на видному місці серед ікон висів портрет його шанованого земляка – Тараса Шевченка. Саме в 1845 році поет написав відомі всім рядки: "...Вставайте, // Кайдани порвіте // І вражою злою кров'ю // Волю окропіте".

Серед тисяч старожитностей, які Іван Гончар зібрав за життя, як реліквія зберігається портрет автора "Кобзаря", створений 1906 року Фотієм Красицьким - внучатим небожем Тараса Шевченка по лінії його сестри Катерини.

У свої молоді роки Іван Гончар мав нагоду знайомитися з видатними особистостями, такими як музикознавець і фольклорист Климент Квітка, що був чоловіком Лесі Українки, а також її матір'ю, відомою письменницею та редактором Ольгою Петрівною Косач, більшості відомою під псевдонімом Олена Пчілка. Цій зустрічі передувало те, що талановитого підлітка з Лип'янки помітив Максим Коросташ, музикознавець і збирач фольклору, який колись навчався в Державному музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка за часів УНР. Саме він переконав батьків Івана відправити його в 1927 році до Київської художньо-індустріальної школи і запропонував йому жити у своїй квартирі в столиці. Таким чином, молодий Гончар увійшов у коло української інтелігенції.

Після завершення навчання Іван Гончар протягом року викладав у селі Василькове, розташованому в Шполянському районі Черкаської області. Потім він ухвалив рішення отримати ще одну освіту: вступив до Інституту агрохімії та ґрунтознавства, паралельно працюючи в київських скульптурно-монументальних майстернях. У 1936 році, отримавши другий диплом, він зосередився на творчості. Безсумнівно, на його рішення вплинули горе та трагедії українського села, які радянська влада завдала через штучно створений Голодомор, колгоспи та обмеження свободи пересування.

Молох сталінського терору незабаром торкнувся близької людини Івана Гончара - у 1938 році за сфабрикованими обвинуваченнями репресували його земляка та наставника Максима Коросташа, який активно долучався до численних експедицій з метою збору та фіксації українських пісень.

ЯК ШУКАЛИ КАРТИНУ З КОЗАКОМ МАМАЄМ, ЯКУ "ЗДАВАЛИ" РАДЯНСЬКИМ ПРАВООХОРОНЦЯМ

Іван Гончар, видатний скульптор, вперше з'явився в публічному мистецькому просторі в 1937 році. Його роботи, разом із творами інших художників, були представлені на всеукраїнській виставці з промовистою назвою "Квiтуча соцiалiстична Україна". Зрозуміло, що детальні записи про той період в його житті не збереглися. Проте існує київське фото 1939 року, на якому він позує зі своєю матір'ю в традиційній вишитій сорочці. Один із найяскравіших прикладів його проукраїнського духу – скульптура "Тарас-водоноша", створена в 1938 році, яка стала частиною колекції Шевченківського національного заповідника в Каневі. Також авторська копія цієї роботи експонується в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

Особлива сторінка в житті Івана Гончара - фронтова. Другу світову війну він завершив у Берліні командиром взводу зв'язку у званні старшого лейтенанта. Нагороджений орденом і медалями. За ті роки митець створив понад 200 акварелей і графічних робіт, зокрема серію "Солдати мого взводу". Їх представляли на персональній виставці в перші роки відновленої незалежності у Музеї історії України у Другій світовій війні, а 2011-го - у НЦНК "Музей Івана Гончара".

Іванові Гончару у 1945-му випало попрацювати пів року у Віденській академії мистецтв, де готували виставку про бойові епізоди війни у творах художників-фронтовиків. У ній експонували дві скульптурні композиції митця - "Гранатометник" та "З поля бою". Безперечно, це був період, коли митцю доводилося діяти за правилами радянської системи. Проте невдовзі він довів, що головною для нього залишалася українська культура.

Після закінчення Другої світової війни Іван Гончар активно розпочав збір українських старожитностей. У 1957 році він здійснив свою першу організовану експедицію до Чернігова, яка мала характер польової дослідницької поїздки. До кінця 1960-х років його колекція налічувала близько 7 тисяч предметів, датованих XVII - серединою XX століття. Серед них найбільше було вишиванок, рушників, килимів та верхнього одягу – приблизно 2500 одиниць. Гончар також збирав кераміку, живопис, ікони та книжки. У Миколаєві він придбав частину унікальної бібліотеки історика Феодосія Камінського (1888-1978), товариша Миколи Аркаса (1853-1909).

На Полтавщині, в селі Остап'є, ще наприкінці 1950-х вдалося знайти три картини "Козак-Мамай". Вони свідчили про пам'ять українців про козацьке минуле. У спогадах Іван Гончар вказав ціну однієї з них: "вражаюче неждана - п'ятнадцять карбованців".

У маленькому містечку Кобеляки, що на Полтавщині, до 1965 року в одній зі старих клунь зберігалася картина Козака Мамая, яка належала Івану Бугрименку. Цю картину він подарував відомому майстру гончарства Івану Гончару. Раніше, коли Бугрименко намагався пожертвувати витвір мистецтва місцевому музею, йому було наказано знищити його, звинувативши в націоналізмі і погрожуючи покаранням за ностальгію за козацтвом.

У кожному населеному пункті, куди Іван Гончар вирушав у пошуках народних скарбів, він старанно збирав відомості про місцевих ремісників та художників, а також про традиційні методи та техніки. Подібні подорожі не обходилися без курйозів. Митець згадував, що в 1961 році під час візиту до Зіньківців (село поблизу Кам'янця-Подільського) його заарештували міліціонери. Звільнили його лише після того, як він заявив, що особисто знайомий з Микитою Хрущовим. А через три роки в селі Мухівці (на Вінниччині) місцева мешканка також "злила" його міліції, запідозривши у шпигунстві.

"Як до війни, так і після неї я не раз спостерігав, як наші краєзнавчі та історичні музеї представляли Україну в настільки бідному і убогому вигляді, особливо коли йдеться про її минуле, народну культуру, етнографію та, зокрема, народне мистецтво," - зазначав у своїх спогадах Іван Гончар.

У 1962 році він зафіксував, що в Черкаському краєзнавчому музеї "абсолютно відсутнє народне мистецтво" регіону, "зате переважає зоологія, а також чимало сучасних фотографій". Цей запис розпочинається словами: "Я там не почув рідної української мови свого народу".

Через два роки в селі Ходосівка на Київщині Іван Гончар створив малюнок триярусної церкви XVIII століття. Однак, всього через місяць цю церкву демонтовано для будівництва колгоспного... корівника.

"11 років я систематично і методично їжджу по Україні, досліджую і збираю скарби народного мистецтва, описую, реставрую, малюю, фотографую, популяризую, як через пресу, так і усно. Це стало другою моєю професією", - писав Іван Гончар у щоденнику.

МУЗЕЙ ЗБИРАВ ШІСТДЕСЯТНИКІВ І ОХОРОНЯВ АУТЕНТИЧНУ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ

У повоєнні роки Іван Гончар оселився в Києві спочатку в невеличкій квартирі на вулиці Артема, 33 (тепер відома як вулиця Січових Стрільців). Ще у 1955 році він розпочав зведення власного будинку, у якому на другому поверсі планувалася майстерня для його скульптурної діяльності. Митець, який пройшов через фронтові випробування, отримав дозвіл на будівництво за адресою Новонаводницька, 8-а. Ця місцевість в той час була ще малозаселеною, і лише через кілька десятиліть стала популярною серед мешканців Печерського району. У жовтні 1959 року Гончар завершив будівництво, а взимку прикрасив інтер'єр свого житла в українському стилі. Після цього він запросив друзів та знайомих на відкриття "Хати-музею", котра стала доступною для всіх охочих.

Ця архітектурна споруда в Києві з моменту свого відкриття стала справжнім втіленням української ідентичності. Серед тих, хто відвідував її, були видатні особистості, такі як Надія Світлична, Сергій Параджанов, Василь Стус, Алла Горська, а також восьмирічна Оксана Забужко разом із батьками та багато інших. "Мій дім став символом України, до якого приходять, як до святині, аби помолитися, відпочити душею, поділитися своїми переживаннями і виплакати сльози радості, смутку та гніву через жахливі часи", - записував художник у своєму щоденнику в 1967 році.

Приблизно в той час біля входу в будинок, який зберігся донині, з'явилася маленька табличка: "Гончар Іван Макарович. Прийом відвідувачів та екскурсій. Субота, неділя, з 17 до 19 години". Через тиск КДБ невдовзі її довелося прибрати. Мрія митця про створення офіційного музею почала здійснюватися лише з наближенням відновлення незалежності України. Експозицію в окремій будівлі відкрили вже після смерті колекціонера, який пішов із життя 18 червня 1993 року.

Органи державної безпеки УРСР, які насправді переслідували будь-які прояви українського патріотизму, не могли не звернути уваги на постать Івана Гончара. Виставковий проект "Іванів ковчег", що проходить у Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара", розпочинається з цитати з таємного документа КДБ до ЦК КПУ, датованого січнем 1965 року. У ньому йдеться про "спроби використати своє становище для пропаганди буржуазно-націоналістичних ідей і об'єднання навколо себе політично незрілого творчого молодіжного середовища". Це діяльність, яку приписували Івану Гончару.

Митець-колекціонер, який із 1948 року був членом Спілки художників УРСР, невдовзі відчув тиск тоталітарної системи, що тривав два десятиліття. "Йдуть на явну брехню, інкримінуючи мені те, що мов я передав за кордон роботу Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація"", - читаємо у щоденнику.

Продовжувалася кампанія з дискредитації митця, супроводжувана погрозами "знищити оселю". У квітні 1972 року Івана Гончара виключили з партії через "невиконання рішень бюро Печерського райкому КП України та пропаганду антипартійних настроїв щодо національної проблематики". У той час він не отримував жодних замовлень, що в умовах СРСР було єдиним легальним способом для представників творчих професій заробляти на життя.

Однак митець не опускав рук, навідріз відмовився передавати свою безцінну колекцію радянським органам, побоюючись, що її знищать, і знайшов можливість продовжувати зберігати українську історію та культуру. В умовах ізоляції та нагляду він створив 18 великоформатних томів масштабного дослідження всіх регіонів "Україна і українці". У цій роботі поєднано скрупульозні напрацювання історика, етнографа, фольклориста, антрополога та художника. Упродовж останніх років чотири томи вийшли друком.

РОКИ ПЕРИПЕТІЙ НАВКОЛО СТВОРЕННЯ МУЗЕЮ ІВАНА ГОНЧАРА І РОДИННА ІСТОРІЯ УСИНОВЛЕННЯ

"У нього була безліч болей: розкопані могили, зруйновані собори, затоплені села (деякі з яких він встиг замалювати), зрізані верби, меліоровані річки," - так запам'ятала Івана Гончара мистецтвознавець Тетяна Марченко-Пошивайло, коли вперше зустрілася з ним у 1981 році. Його таланти в зборі старожитностей нагадували багатьом про відомого дослідника української історії Дмитра Яворницького (1855-1940).

Уже в середині 1980-х проукраїнські активісти у Києві стали почуватися вільніше - наближався вихід України з тенет тоталітарного СРСР, який свідомі люди не припиняли розхитувати у різний спосіб від моменту його утворення. У 1989 році Іванові Гончару вручили Шевченківську премію, а роком раніше відбулася його перша персональна виставка у Спілці художників України.

У 1990 році Івану Макаровичу присвоїли звання народного художника України. Цей рік розпочався з прикрої події: у одну з січневих ночей невідомі зловмисники пошкодили його скульптури, зокрема й погруддя Максима Залізняка.

Однак на рівні держави було організовано святкування 80-річчя художника. Наприкінці 1991 року перший президент відновленої України видав указ про створення Державного музею Івана Гончара. Офіційно це розпорядження було реалізовано лише у вересні 1993 року, а урочисте відкриття музею відбулося через цілих 11 років.

Леонід Кравчук запропонував митцю-колекціонеру на вибір два сусідніх приміщення, які належали на той час Міністерству оборони: будинок гарнізонної гауптвахти (нині там працює адміністрація Музею історії України у Другій світовій війні) або колишню садибу військового генерал-губернатора, яка одночасно була гуртожитком і адміністративною будівлею. Бюрократична тяганина з передачею другого приміщення біля Києво-Печерської лаври затягнулася на роки. Тільки на початку 1994-го його в жалюгідному стані передали новоствореному музею. Щоб пришвидшити процес, знадобився ще один президентський документ: 2 грудня 1999 року стараннями багатьох активістів було видано Указ "Про створення Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара"". Урочисте відкриття першої черги музейних експозиційних залів відбулося 22 серпня 2004-го.

Петро Гончар, генеральний директор Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара", живе у Києві з 1961 року. Саме тоді він почав навчання в Республіканській художній школі. Петро є біологічним сином Григорія, старшого брата Івана Гончара. На сімейній нараді вирішили, що обдарованому юнакові з Лип'янки на Черкащині слід переїхати до столиці для здобуття освіти. Було ухвалено рішення, що Іван, який у своєму короткочасному післявоєнному шлюбі не мав дітей, офіційно усиновить його.

Пан Петро зазначає, що Іван Гончар відіграв важливу роль у заснуванні Національного музею народної архітектури та побуту України, який розташований неподалік Києва в Пирогові. Цей скансен був відкритий у 1969 році.

До завершення листопада в НЦНК "Музей Івана Гончара" працює виставка під назвою "Іванів ковчег. Простір свободи". Проєкт демонструє культурні надбання України, які зберіг Іван Гончар, незважаючи на численні спроби ворогів знищити нашу ідентичність протягом багатьох століть.

Валентина Самченко, м. Київ

Зображення Володимира Тарасова та архівні фотографії, які люб'язно надали НЦНК "Музей Івана Гончара".