Гевко аналізує давню традицію українців скаржитися на своє життя та відчувати жаль до себе | Еспресо

На мою думку, ситуація з публікацією Каті Чілі є відмінним прикладом того, як українці вміють займатися самопожалістю.

Культури безліч, символів безліч, книжок безліч, музики безліч, кембрійський вибух культурного українського продукту. Ніхто навіть близько не стоїть культурно у публічному просторі поруч українського, росіянське ховається по кутках, всюди колядки-зірки, аж до Києва й далі, а не як звикли раніше - до Тернополя максимум. Такого як зараз -- мабуть, взагалі ніколи не було.

А що, тепер ми можемо радіти та насолоджуватися розквітом української культури, яка нарешті отримала свободу? Ні, давайте краще перейматися вигаданими проблемами, що українське не має переваги, адже Катя поділилася своїми думками, і ось вам менора/ханукія.

Ми звикли до скарг, адже протягом століть нас пригнічували, тому, напевно, нічого не змінилося.

Читайте також: Про ханукію на Майдані

Культура, якщо відверто, взагалі одна з небагатьох сфер українського життя, яка себе доволі непогано почуває. На відміну від багатьох решти.

Давайте вже не вмикати завчену гіпертривожність і синдром жертви й учитись насолоджуватись тим, що нарешті отримали.

Джерело можна перефразувати як "витік" або "початок". Якщо у вас є конкретний контекст або додаткова інформація, я можу допомогти створити більш унікальний варіант.

Автор: Володимир Гевко, спеціаліст у сфері маркетингу та блогер.