Гойдалки. Як протягом року Трамп намагався налагодити мир між Україною та Росією, але не досягнув успіху.

Що президент Сполучених Штатів висловлював щодо миру і конфліктів упродовж 2025 року?

"Детектор медіа" підбиває підсумки 2025 року. Про те, як змінилася російська пропагандистська риторика за цей рік, читайте в матеріалі "Америка більше не ворог: як пропаганда демонізує Європу замість США". В цьому тексті ми дослідили зміну риторики Дональда Трампа протягом року щодо війни Росії проти України.

Одна з обіцянок Трампа під час виборчої кампанії полягала в тому, що він зможе завершити конфлікт між Росією та Україною всього за 24 години після свого обрання. Він сподівався, що зможе зателефонувати Володимиру Путіну і Володимиру Зеленському, щоб досягти мирної угоди до своєї інавгурації в січні 2025 року. Коли він робив ці заяви, чи вірив він, що все затягнеться на щонайменше рік?

У своїй книзі "The Art of the Deal" Дональд Трамп розкриває принципи успішних угод. Він вважає, що в переговорах слід ставити амбітні цілі та рішуче відстоювати свої умови. Хоча протягом року активної дипломатії Трамп не зміг припинити конфлікт в Україні, йому вдалося значно зменшити політичну прірву між Вашингтоном і Москвою, перетворюючи процес мирних переговорів на низку індивідуальних торгів і постійного тиску на Київ.

З самого початку у Трампа виникли труднощі з термінами, що призвело до його поступового згортання позицій. У перші тижні свого другого терміну в Білому домі президент сподівався, що війна завершиться найближчим часом. Проте згодом він переніс дату укладання миру на Великдень, хоча в квітні Росія так і не погодилася ані на святкове перемир'я, ані на мирну угоду. Пізніше він знову відтермінував мирні переговори на кілька місяців, а в липні дав Путіну 50 днів для зменшення військових дій, лише згодом скоротивши цей термін до 12 днів. Трамп часто користувався обнадійливими, але розмитими висловлюваннями про те, що мирна угода вже близька, що в переговорах спостерігається прогрес, і що втрати з обох сторін є надмірними, тому кровопролиття повинно припинитися. Він також регулярно підкреслював, що це "війна Байдена" і що, якби він залишався президентом, війни б не відбулося. У певні моменти Трамп прямо висловлював незадоволення тим, що процес затягується, викликаючи побоювання серед європейських лідерів, що його нетерплячість може призвести до виходу з мирних переговорів.

У 2025 році Трамп викликав у українців значну емоційну напругу. Він то називав Зеленського "диктатором", то спішно спростовував свої попередні висловлювання, то стверджував, що відновлення контролю Києва над усіма територіями є неможливим, а потім знову заявляв, що кордони 1991 року цілком реально відвоювати. Протягом року він регулярно проводив "прекрасні бесіди" з Путіним, після яких Москва демонстративно атакувала Україну, зокрема завдаючи ударів по цивільних об'єктах.

Ми провели детальний аналіз основних змін у риториці Дональда Трампа, вивчаючи його важливі офіційні висловлювання щодо миру в Україні, які він публікував на платформі Truth Social, а також у інтерв'ю та коментарях протягом 2025 року.

Січень у риториці Дональда Трампа стосовно війни в Україні можна охарактеризувати як "активний режим" та акцент на персоналізації процесу мирних переговорів. Конфлікт представлено як виключно адміністративну задачу, яку можна швидко вирішити за умови наявності "правильних" навичок ведення переговорів. Це, безумовно, пояснює символічний термін у 100 днів, озвучений спецпредставником Кітом Келлогом, а також постійні заяви Трампа про те, що війна "ніколи б не розпочалася", якби він залишався на посаді президента.

Ключове в заявах Трампа в цей період -- різке знецінення структурних причин війни й ролі інституцій. Трамп каже, що готовий до особистої зустрічі з Путіним і представляє російського президента як сторону, відкриту до домовленостей. Війна постає "кривавим хаосом", який можна припинити швидкою угодою, якщо "домовитися зараз".

Одночасно розвивається наратив про відповідальність України за затягування війни. Хоча Трамп визнає диспропорцію сил ("він (Зеленський, - ДМ) боровся з набагато більшою силою"), він стверджує, що Зеленський "не повинен був цього робити", оскільки "можливо було укласти угоду". Таким чином, опір України у війні подається не як необхідна реакція на російську агресію, а як невірний вибір конкретного політичного лідера.

У січні риторика Трампа залишається обережною в особистих характеристиках Путіна, без явної делегітимації Зеленського. Проте вже відзначається установка на майбутній тиск: мир може бути досягнутий швидко, переговори — прості, а затягування конфлікту є результатом помилок певних учасників, а не самої російської агресії.

Лютий відзначається суттєвим загостренням та водночас радикалізацією заяв Трампа стосовно війни в Україні. Якщо в січні обговорювалися можливості "швидкого миру", то в лютому це питання набуває конкретики — і ця конкретика дедалі більше формується на умовах, які не вигідні Україні. Риторика змінюється від загальних обіцянок до відкритого визначення "реалістичних" меж можливого компромісу.

Ключовим моментом стає відкрите зниження статусу України в контексті переговорного процесу. Трамп не раз висловлювався проти визнання Києва як рівноправного учасника, стверджуючи, що Зеленський "не має великого значення" для діалогу, і допускаючи можливість ведення переговорів без участі української сторони. Зустріч між США та РФ у Саудівській Аравії без представників України стає не винятком, а свідченням нової логіки: конфлікт сприймається як питання, яке повинні вирішувати лише "великі гравці".

Паралельно посилюється тиск на українську внутрішню легітимність. Тема виборів, "4% рейтингу" Зеленського та звинувачення у "диктатурі" стають інструментом делегітимації українського керівництва. Вибори подаються не як суверенне рішення країни у стані війни, а як умова допуску до переговорів. Це зсуває фокус із російської агресії на нібито "вади" української демократії.

Ще один ключовий складник – нормалізація територіальних компромісів. Президент Трамп, його спеціальний представник з питань України Кіт Келлог та американський міністр оборони Піт Гегсет одностайно підкреслюють, що кордони 1991 або навіть 2014 року є нереалістичними. Хоча формально вони зазначають, що фіксація втрат не означає їхнього юридичного визнання, проте це закладає основу для прийняття де-факто змін як бази для майбутньої угоди.

Про Путіна президент США говорить зовсім інакше: Трамп уникає слова "диктатор", говорить про його бажання закінчити війну, допускає економічні "великі угоди" після врегулювання і навіть запевняє, що Кремль не проти європейських миротворців. Водночас Зеленський зображується як лідер, що "хоче воювати".

Лютий являє собою етап, коли риторика посередництва переходить до асиметричного "миротворення". У цьому контексті США намагаються виступити в ролі "посередника", але насправді чинять тиск на Україну, послаблюючи її незалежність та відкриваючи нові можливості для компромісів, які можуть бути прийнятними для Росії.

У березні Трамп змінює курс з декларативного "миротворення" на відкрито конфронтаційну, хоча й суперечливу, модель тиску. Його риторика стає більш агресивною, емоційною та фрагментарною: він погрожує масштабними санкціями, які запровадить, якщо Росія не зупинить війну, і висуває "дедлайни" для термінового початку переговорів. У той же час він демонструє певну поблажливість до Кремля, стверджуючи, що з ним "легше мати справу", і вдається до все більш відвертого шантажу України, зокрема, погрожуючи припиненням постачання зброї.

На початку місяця Трамп ще більше зменшує вагу російської загрози, відкрито ставлячи "переживання через Путіна" на другий план, поступаючись місцем внутрішнім проблемам США, таким як міграція та злочинність. Цей підхід робить війну в Україні другорядною, майже на периферії, де вона вже не сприймається як екзистенційний виклик для Заходу. Трамп прямо пов'язує припинення американської допомоги з небажанням Києва вирішити конфлікт, що свідчить про якісний перехід від риторичного тиску до практичних засобів примусу.

Березнева риторика яскраво ілюструє дисбаланс в вимогах. Україні постійно надходять попередження — їй ставлять ультиматуми про те, що вона "не зможе вижити", "зіткнеться з серйозними труднощами". У той же час, стосовно Росії Трамп проявляє обережну критику, поєднану з відкритим розумінням. Він неодноразово підкреслює, що йому "легше взаємодіяти" з Москвою, зазначаючи, що Путін "бажає миру", а США повинні розглядати РФ як "цінний актив". Навіть коли Кремль відкидає пропозицію про мир, Трамп публічно висловлює, що йому "сподобалась" бесіда з Путіним.

Водночас у березні чи не вперше з'являється мотив особистого роздратування Кремлем. Трамп визнає, що був "дуже злий" через заяви Путіна про нелегітимність української влади, і допускає запровадження вторинних тарифів на російську нафту -- але щоразу зі застереженням: якщо він вирішить, що винна саме Росія. Ця умовність підкреслює головну рису березневої риторики -- постійне залишення простору для маневру.

Окремий важливий зсув -- дедалі відвертіше обговорення питань, які раніше перебували поза публічним дискурсом: українські території, АЕС, ресурси, "психологічні дедлайни". Мир в заявах Трампа дедалі більше постає як комплексна угода про перерозподіл контролю та власності, а не лише припинення вогню.

Березень став свідком переходу до стратегії "мир шляхом тиску", в рамках якої Україна стає головним об'єктом примусу, в той час як Росія сприймається як складний, але раціональний співрозмовник, з яким необхідно вести переговори.

У квітні Трамп відкрито демонструє роздратування перебігом війни й поведінкою Росії. Але відповідальність за війну він і далі розподіляє між Москвою, Києвом і попередньою адміністрацією США.

Трамп вперше дає системну відповідь на російські атаки на цивільних, характеризуючи бомбардування як "жахливі" та висловлюючи своє неприйняття таких дій. Він закликає Росію "діяти", проте його критика залишається обмеженою і пом'якшеною. Наприклад, після російського удару по Сумах 13 квітня, внаслідок якого загинуло 35 людей, американський президент називає це "помилкою", фактично знімаючи з Путіна політичну відповідальність. Його обурення завжди супроводжується нагадуванням, що це "війна Байдена", а не його власна.

В цей період спостерігається значний зсув у поглядах, який полягає в перекладанні вини за війну на Україну та її лідерів. У заявах Трампа Зеленський вже не просто "перешкоджає мирному процесу" — він стає одним із тих, хто несе відповідальність за конфлікт. Ідея про те, що Україна "дозволила" початок війни, звучить в різних варіантах. Це, по суті, є спотворенням відповідальності, де агресія Росії сприймається як реакція, а не як первинна причина.

У своїх заявах у квітні Трамп остаточно закріплює ідею про нормалізацію територіальних втрат України як умову для ведення переговорів. Крим у його висловлюваннях перестає бути предметом обговорення: він "втратився багато років тому", "залишиться під контролем Росії", а сам факт, що Київ порушує це питання, подається як перешкода для миру. Також, його заява про те, що Росія "зробила значний крок назад", погодившись не захоплювати всю Україну, фактично виступає як винагорода агресору за стримування власних амбіцій.

Одночасно Трамп проявляє суперечливість: він оголошує крайній термін для досягнення миру, але потім відразу ж це заперечує; говорить про значний тиск на Росію, але відмовляється впроваджувати нові санкції; висловлює недовіру до чесності Путіна, водночас стверджуючи, що той нібито "бажав би завершити війну".

Квітень можна охарактеризувати як місяць емоційного напруження без суттєвих стратегічних змін. Риторика стає все більш жорсткою у своїй формі, проте зміст її набуває проросійських нот: мир розглядається як можливий тільки при умовах, що передбачають поступки з боку України. Росія сприймається як сторона, яку слід "переконати", а не змусити до дій.

Травень відзначає піковий момент індивідуалізованої моделі мирного врегулювання, в якій мир в Україні в значній мірі асоціюється з особистістю Дональда Трампа та його взаєминами з Путіним. Американський політик перебуває в постійному коливанні між оптимізмом, розчаруванням і загрозами "вийти з гри". Це підсилює враження, що сам процес мирного врегулювання залежить не від інституційних механізмів, а від настроїв одного-єдиного лідера.

Виникає новий рівень публічного песимізму: Трамп висловлює припущення, що укладення мирної угоди може виявитися неможливим через "глибоку ненависть" між сторонами. Проте, вже незабаром він повертається до звичної аргументації — вважає, що Путін стає більш "миролюбним" унаслідок зниження цін на нафту, отже, економічний тиск, а не військові злочини чи порушення міжнародних норм, знову стає основним фактором для досягнення угод.

Трамп також не звертає уваги на те, що Росія продовжує відмовлятися від припинення вогню, одночасно чинячи тиск на Україну. Відмова Кремля від 30-денного перемир'я залишається без реакції, тоді як Київ під тиском отримує вимогу "негайно" погодитися на переговори в запропонованому Путіним форматі. Це означає, що Україні потрібно погодитися на пропозицію Москви про початок прямих переговорів у Стамбулі. Ініціативи Росії отримують автоматичну легітимність, тоді як позиція України розглядається як перешкода для мирного процесу.

У травні посилюється теза, що "нічого не відбудеться" без особистої зустрічі Трампа з Путіним. Мир подається як результат прямої домовленості двох лідерів, а всі інші актори -- включно з Україною -- відсуваються на другий план. Телефонні розмови з Путіним описуються в теплих, майже компліментарних тонах, навіть коли результатів немає.

У той же час наприкінці місяця риторика зазнає кардинальних змін. Після серії масованих атак Трамп заявляє, що Путін "збожеволів", "грубає з вогнем" і прагне "захопити всю Україну". З'являється відкритий ультиматум щодо можливого краху Росії та введення нових санкцій. Проте навіть у цій стадії він продовжує критикувати Зеленського, звинувачуючи його в "створенні проблем" і пояснюючи відмову від санкцій бажанням "не зірвати угоду". Кінець травня стає часом кризи довіри: Трамп визнає, що Путін може його обдурити, але надає ще "півтора-два тижні" для вирішення ситуації.

Травень показує, що персоналізація, толерантність до агресора та тиск на жертву більше не забезпечують навіть примарної надії на швидке встановлення миру. Проте Трамп поки що не готовий відмовитися від своєї попередньої стратегії.

У червні мова Трампа зазнає тривожного повороту від толерантності до фактичного визнання російських атак. Головна тема місяця полягає у виправданні та осмисленні насильства через призму логіки "приводу" та "реакції", де Україна все частіше виступає не як жертва, а як каталізатор ескалації.

Ключовим аспектом стає висловлювання президента США щодо атак українських безпілотників на російські аеродроми. Трамп відкрито заявляє, що Україна "надала Путіну підставу для масштабних бомбардувань", тим самим фактично піддаючи сумніву українську логіку захисту. Він не проводить чіткої межі між українськими військовими операціями проти військових цілей і масованими ударами Росії по українських цивільних об'єктах. Російська реакція представлена як зрозуміла та практично неминуча.

Цей підхід також відображається в описах зустрічей із Путіним. Війна порівнюється з "дитячою бійкою в парку" — метафора, яка зводить до мінімуму всю складність повномасштабної агресії, геноцидних дій та системних воєнних злочинів, зводячи їх до простого непорозуміння між двома сторонами, які просто "не можуть знайти спільну мову". Така спрощена інтерпретація дозволяє Трампу залишатися зовнішнім арбітром, ігноруючи нерівність у відповідальності.

У червні відбувається відмова від використання структурних механізмів тиску. Трамп відкрито визнає, що не ознайомлений із законопроєктом, що передбачає жорсткі санкції проти Росії, незважаючи на майже одностайну підтримку цього документа в Сенаті. Санкції знову отримують умовний характер: їх застосування можливе тільки "за необхідності" і лише у випадку, якщо він сам вирішить, що Росія "не прагне припинити насильство". Таким чином, питання санкцій перетворюється з інституційного на особистісне.

Водночас у риториці з'являється мотив втрати контролю. Ситуація в Україні, за словами Трампа, "вийшла з-під контролю". Лідер США, втім, продовжує вірити у можливість особистої домовленості з Путіним, дивуючись, що вона досі не відбулася.

У червні Трамп також повертається до старих ревізіоністських тез: війни не було б, якби Росію не вигнали з G8; повномасштабне вторгнення не сталося б, якби він переміг у 2020 році. В обох випадках відповідальність знову знімається з Москви й перекладається на Захід або американську внутрішню політику.

Червень завершується неоднозначним сигналом: Трамп не виключає передачу Україні системи протиповітряної оборони Patriot. Однак це не виглядає як стратегічний поворот, а скоріше як тактична адаптація у відповідь на усвідомлення того, що ситуація погіршується швидше, ніж його заяви.

Липень можна назвати місяцем вербального перелому, який, утім, не увінчується цілковитою зміною політичного курсу. Риторика Дональда Трампа щодо Росії різко жорсткішає, але її внутрішня логіка залишається суперечливою: засудження поєднується з обмеженнями для України, а погрози Москві -- з постійним відкладанням рішень.

На старті місяця Трамп продовжує прагнути підтримати динаміку персоналізованої дипломатії: оголошує про нові телефонні розмови з Путіним, визнає, що прогрес у досягненні припинення вогню відсутній, але при цьому не робить різких рухів. Водночас він підтверджує постачання зброї Україні, що скоріше виглядає не як виняток, а як необхідний крок.

Зміни стають очевидними з 5 по 8 липня. Трамп відкрито висловлює думку, що Путін, ймовірно, не прагне до миру, а "бажає продовжувати вбивства". Він характеризує російського президента як особу, що говорить "ввічливу нісенітницю", і підкреслює, що ситуація залишається без змін.

У цей момент Трамп оголошує про "перелом" у політиці — Сполучені Штати почнуть надавати Україні більше озброєння, головним чином оборонного характеру. Аргументація вражає: замість стратегії стримування Росії акцент робиться на гуманітарних аспектах, зокрема на "дуже сильних ударах" і "хаосі". Проте в цьому контексті Україна скоріше виглядає як об'єкт співчуття, а не як суб'єкт, що має право на перемогу.

Липень яскраво вказує на межі цього умовного повороту. Трамп висловлює заперечення щодо атак України на Москву та інші глибокі території Росії, забороняючи передачу далекобійних озброєнь. Таким чином, підтримка України може надаватися лише в тих межах, які не викликають у Кремля відчуття стратегічної загрози. Це означає, що Росія має можливість вчиняти удари без жодних обмежень, тоді як Україна може діяти лише в межах самооборони.

У другій половині місяця ситуація характеризується дедлайнами та погрозами санкцій з боку Росії. Спочатку мова йде про 50 днів, а потім про 10-12. Трамп заявляє про "дуже жорсткі тарифи" і вторинні санкції, але водночас визнає, що сумнівається в їхній дієвості. Навіть коли він називає дії Росії "негідними" та "невтішними", санкції сприймаються не як засіб тиску, а скоріше як символічний жест.

Трамп визнає, що Путін його підводить, але "ще не все втрачено". Мир все ще виглядає можливим результатом особистої бесіди, незважаючи на весь негативний досвід її безрезультатності.

У липні риторика стає більш напруженою, а підтримка України – більш відчутною. Проте основна стратегія стримування України з метою "не провокувати" Росію залишається без змін.

Серпень, без сумніву, досягає вершини трампової концепції "мир через особисту угоду". Вся дискусія зосереджується на саміті, що відбудеться на Алясці, а конфлікт в Україні фактично зводиться до оцінки результативності чи невдачі зустрічі двох політичних лідерів.

Місяць розпочинається з явного демонстративного жесту сили — розгортання атомних підводних човнів у відповідь на ядерні загрози, висловлені Медведєвим. Однак цей крок подається не як засіб стримування Росії у її агресії проти України, а як реакція на потенційну загрозу з боку США. Таким чином, Україна знову залишаєтьсся на задньому плані.

В серпні Трамп остаточно підкріплює ідею, що мирні переговори можуть проходити без участі України. Він чітко вказує, що Зеленський не буде присутній на переговорах в Алясці, а можливість тристоронньої зустрічі можливе лише "якщо все відбудеться успішно". Таким чином, Україна перетворюється з активного учасника на змінну, яку можна включати або виключати в залежності від розвитку діалогу з Кремлем.

Риторика напередодні саміту поєднує як погрози, так і сподівання: "дуже серйозні наслідки" співіснують із впевненістю, що Путін "приїде для укладення угоди". Навіть концепція "обміну територіями" висвітлюється як ключова умова, незважаючи на визнання, що Україна може її не підтримати. Зустріч також суттєво відрізняється від попередніх зустрічей Трампа та Зеленського: червоні доріжки, почесті, рукостискання - Трамп бачить Путіна як рівноправного партнера, тоді як Зеленський зазнає публічної критики та докорів за свій зовнішній вигляд.

Після завершення саміту ми спостерігаємо типовий перелом: незважаючи на те, що зустріч проголошується "результативною", реальних досягнень немає. Санкції залишаються в невизначеності, а риторика знову зосереджується на очікуванні "значного прогресу". Трамп відразу ж заявляє про необхідність укладення мирної угоди, відкидаючи ідею про перемир'я як тимчасовий етап. Інакше кажучи, він намагається обговорювати остаточні умови на тлі активних бойових дій.

Серпень також показує розмитість позиції щодо гарантій безпеки: НАТО відкидається, американські війська -- виключаються, а можливість "повітряної підтримки" і "довгострокової роботи" залишається туманною.

Серпень — це період, коли ризики значно зростають, проте чіткі стратегічні плани відсутні. Знову в центрі уваги опиняється віра в особисті угоди з Путіним.

У вересні спостерігається, мабуть, найбільш значущий зрушення за весь час: Дональд Трамп вперше відмовляється від висловлювань на кшталт "винні обидві сторони".

Хоча місяць розпочинається з традиційних висловлювань про невдоволення та неясних обіцянок "вжити заходів", ситуація поступово змінюється. Трамп все частіше акцентує увагу на енергетичних доходах Росії, вважаючи їх вирішальними для війни, активно закликає Європу переглянути свої закупівлі нафти та навіть відкрито розглядає можливість введення санкцій проти Китаю як засобу впливу.

Кульмінаційним моментом є те, що він нарешті визнає Росію агресором. Це висловлювання різко відрізняється від його попередніх заяв і, по суті, руйнує концепцію "конфлікту двох рівноправних сторін". Уперше втрати Росії трактуються не через абстрактні військові принципи, а в контексті її агресивного статусу.

Водночас суперечності не зникають. Трамп одночасно закликає Зеленського "йти на угоду" і висловлює захоплення його хоробрістю, говорить про недовіру до Путіна, але не готовий чітко сказати, чи довіряє йому взагалі. Питання гарантій безпеки знову відкладається.

Цікаво, що в останній час з'явився обережний оптимізм стосовно можливостей України відновити свої території — ще кілька місяців тому такі висловлювання здавалося неможливими. Порівняння Росії з "паперовим тигром" підриває міф про непереможну силу, який сам автор неодноразово підтримував раніше.

У вересні ілюзії Трампа щодо Росії не зникли, втім, він починає визнавати структурні причини війни -- замість виключно персональних факторів.

У жовтні риторика Дональда Трампа була вкрай обережною і стратегічною. Він вміло балансував між тиском на Кремль, виступаючи з заявами про Tomahawk, натякаючи на можливість санкцій і підкреслюючи ядерне стримування, і сигналами готовності до компромісу, демонструючи "розуміння" позиції Путіна. Центральною темою його виступів стали переговори: президент США акцентував на їхній близькості, можливості швидкого досягнення угоди та "бажанні" Путіна вести діалог, водночас визнаючи, що Кремль може затягувати процес.

Ключовим показником стало особисте визнання Орбана в якості посередника та можливого місця для переговорів з Путіним, що ще раз підкреслює індивідуалізований, а не інституційний підхід до зовнішньої політики Трампа.

У жовтневих висловлюваннях Трампа Україна постала в образі держави, що прагне активних дій, але було б доцільніше, якби вона погодилася на припинення конфлікту уздовж фронту.

У листопаді акцент змістився з публічних маневрів до тиску на Росію та Україну дедлайнами та економічними аргументами. Трамп говорив про "прогрес" у врегулюванні, водночас відмовляючись від постачання Tomahawk і підкреслюючи, що Росія зацікавлена у відновленні бізнесу зі США. Санкції почали фігурувати не як покарання, а як інструмент торгу, який може бути посилений або збережений залежно від переговорного процесу.

Кульмінаційним моментом стало рішуче ставлення до України, що проявилося в обумовленні термінів для узгодження з американським "мирним планом", а також у повторному публічному покладанні відповідальності за затягування конфлікту на Київ і попередній уряд США.

У листопаді відбувся перехід від активних заяв до створення переговорного простору, де основний акцент робився на Україні. Одночасно Трамп систематично зменшував вимоги до Росії, вважаючи "зупинку наступу" ключовою поступкою з боку Кремля.

У грудні риторика Трампа стала ще більш односторонньою та нормативною. Він відкрито говорив про сильнішу переговорну позицію Росії, необхідність виборів в Україні та, начебто, сумнівну легітимність українського керівництва в контексті мирного процесу. З'явилися твердження про те, що Москва вже нібито погодилася на американський план, тоді як Київ "не хоче" або "не читає" запропоновані умови. Трамп відтворював старі кремлівські наративи -- про неможливість членства України в НАТО, "втрачений" Крим і суспільний запит українців на угоду будь-якою ціною.

Попри декларації про готовність США долучитися до безпекових гарантій, загальний тон грудня фіксує зсув від ролі посередника до ролі арбітра, який визначає, хто є перешкодою миру. Таким чином, кінець року ознаменувався майже повною відмовою від риторичного балансу на користь російської позиції.

У 2025 році дискурс Трампа об'єднував три ключові механізми. Перший - персоналізація міжнародних відносин. Трамп представляє себе як незамінного діяча, здатного зупинити конфлікт. Він підкреслює свою нібито унікальну здатність виступати нейтральним посередником між Києвом і Москвою. Другий механізм - примус та тиск. Наприклад, загрози введення санкцій проти Росії не розглядаються як засіб стримування, а як важіль впливу, спрямований на пришвидшення укладення мирної угоди. Крім того, Трамп чинить тиск на Київ, затримуючи військову допомогу Україні, поки керівництво країни не продемонструє свою "прихильність до миру". Третій механізм - трактування мирного договору як "комерційної угоди". Оскільки Трамп все своє життя укладав угоди у бізнесі, він веде ці переговори з погляду біржової гри, а не як про війну, мир і геополітичні зміни. З його точки зору, єдиний нюанс полягає в тому, що Україна нібито не прагне укладення угоди, тоді як Росія діє з позиції сили, тобто поза межами звичних норм. Риторика Трампа щодо миру зосереджена на швидких рішеннях, які приймаються "зверху вниз", ставлячи особистий вплив вище багатосторонньої інституційної співпраці. Така стратегія робить роль Трампа і США в миротворчому процесі асиметричною, ігнорує Європу як рівноправного партнера та фактично зменшує участь України.