Громадський активіст Кендзьор поділився інформацією про те, яким чином Росія завдавала шкоди українській діаспорі.

У програмі "Власні назви" ми обговорюємо "Об'єднання українців Росії", а також згадуємо, як українців зустрічали на Червоній площі в Москві. Говоримо про те, як Російська Федерація знищувала українську діаспору, спілкуючись з відомим громадським діячем і народним депутатом шостого скликання Ярославом Кендзьором.

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" представляє собою цикл бесід з українськими та західними мислителями, літераторами, художниками та правозахисниками. У цих розмовах обговорюються сучасні події та соціальні явища, а також їхній історичний контекст, що вплинув на їх формування. Цей проєкт реалізується спільно Українським ПЕН та телеканалом "Еспресо".

Сьогодні ми разом ознайомимося з архівними історичними матеріалами, які мають тридцятирічну давність. Це записи першого з'їзду конгресу українців у Російській Федерації, що відбувся в 1993 році. Деякі з цих кадрів будуть показані вперше за останні 32 роки з моменту цієї події. Чому важливо їх продемонструвати? Вони яскраво ілюструють, як за три десятиліття Росія фактично знищила ідентичність багатомільйонної української громади на своїй території.

У жовтні 1993 року в Москві проходить значний конгрес, на якому присутня вражаюча делегація, що складається з представників уряду та парламенту. Серед учасників є віце-прем'єр, а також народні депутати, включаючи дисидентів радянської епохи, таких як В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горень. Також на заході присутні Ви, Михайло Косів — відомий літературознавець і активіст, Володимир Яворівський та Микола Жулинський. Усе разом це формує справді представницьку команду. Я хочу розпочати нашу бесіду з особливо важливих моментів. Ви фіксуєте на своїй камері цікаві епізоди. Наприклад, з Михайлом Косівим, відомим українським літературознавцем, який також є громадським діячем і депутатом України, ви виходите на Червону площу, де зустрічаєте українців. У нас є це відео.

Бесіда з відеозапису:

- А коли ви приїхали сюди?

Ну, ми вже майже готові до від'їзду. Залишилося всього чотири дні на двотижневу подорож.

- Підождьте, ви працюєте так вже два тижні... А, ви використовуєте вахтовий метод? Як на нафтових платформах, так? Потім два тижні вдома, і знову на роботу. А як у вас відбувається розрахунок за відпрацьовані дні?

Отже, ми відпрацювали два тижні. Пора розраховуватися і вирушати додому.

- Ви їдете додому. Ну, а ми тут були, як ви, мабуть, чули, на першому конгресі українців Росії, утворюється така організація.

- А ми зразу впізнали, вроді Косів, кажу.

Ви знаєте, що це відео для мене має особливе значення, і саме тому я вирішила почати з цих кадрів. Вони відображають, що українців у Росії, зокрема в Москві, було дуже багато. Незалежно від того, що це переважно трудові мігранти. Офіційно в Росії проживає близько 5 мільйонів українців, але насправді їх значно більше. Це відео показує, що навіть не виходячи на Красну площу, можна зустріти своїх співвітчизників. Тож моє питання: які почуття та думки вас супроводжували, коли ви були на цій площі? Чи дійсно ви вірите в можливість підтримки українців у Росії?

Шановна пані Мирославо, на початку діяльності нашого комітету Верховної Ради, коли ми лише починали активно працювати, ми отримали інформацію та запрошення про те, що українці, які були розсіяні по всьому необсяжному Радянському Союзу, планують нарешті об'єднатися в одну потужну організацію. Звичайно, ми вирішили сформувати урядово-парламентську делегацію, про яку ви вже згадували, і до неї увійшли представники значної кількості людей.

Ми вирушали в дорогу з певними сподіваннями, адже 1993 рік уже залишив позаду всі ті події, пов’язані з гекачепістами. Тодішній президент Росії Борис Єльцин робив дуже прогресивні та обнадійливі заяви. Я пам’ятаю, як у листопаді 1991 року, коли Єльцин відвідав Київ, він щиро переконував киян, що нові, незалежні держави – Україна та Російська Федерація – будуть жити в дружбі та гармонії. На Майдані перед Верховною Радою зібралися сотні людей, і він говорив про спільне майбутнє, наповнене любов’ю та співпрацею.

Всі ті злочини, які мали місце раніше, більше не повторяться. Він згадував про злочини, скоєні комуністичним режимом Радянського Союзу. Чітко окреслюючи різницю, він зазначав: тоді існувала імперія, але сьогодні немає навіть натяку на подібне. Люди на вулицях просили його частіше приходити до України, аплодували йому.

Впевнені в російській демократії.

Вірилося в те, що справжнє побратимство з Росією нарешті стане реальністю. І ці самі думки він висловив, стоячи на трибуні Верховної Ради. Ці записи залишилися в пам'яті. Я завжди зазначаю, що під час роботи над своєю програмою я говорив про те, як слова Єльцина можуть стати лікувальною маззю для глибоких ран – вони миттєво загояться. Саме такими були ці обнадійливі висловлювання.

Ну і десь ми все-таки знали, ті люди вже з певним досвідом політичним, що таке Росія, що змінити Росію буде дуже і дуже непросто. Але все-таки, думаю "Ну, все, українство ось вирішило об'єднатися". З трибуни лунали цифри, що в Російській Федерації одні називали цифру 15 мільйонів, навіть звучала цифра 20 мільйонів. Ну, і ми ж розуміємо, що навіть, якщо 20 мільйонів, а напевно, порахувати її ніхто не може, і не всі признавалися до свого історичного українського коріння. І тому об'єднати 20 мільйонів чи 15, чи навіть 10 мільйонів. Та скільки б там не було, але об'єднати всіх в одну громаду, і щоб вона ожила ця громада. Якби ми мали у середовищі Російської Федерації таку підтримку із боку нашої української громади, і не все собі могла би в такому випадку дозволити Кремлівська влада, бо розуміла би, що в середовищі їхньої держави є такий потужний аргумент, як українська діаспора. І ми з певною надією їхали. Хоч дуже швидко ці паростки цієї надії були абсолютно зруйновані.

Навіть я відчула це в риториці тих людей, які виступали на з'їзді і українці, які представляли різні регіони Російської Федерації. Я просто хочу ще також нагадати, що коли Ви говорите про це утворення, яке створили українці, воно називалося "Об'єднання українців Росії". І воно було створене якраз напередодні, у 92-гому році. І справді, тоді, власне, відділень цього "Об'єднання українців Росії", їх були десятки по різних країнах, областях, республіках Російської Федерації. Мене дуже зацікавив виступ Григорія Явлінського. Він вже тоді є депутатом держдуми Російської Федерації.

Лідер партії "Яблуко".

І він говорить про культурну автономію українців у Російській Федерації.

Відеопрезентація:

Моя особиста думка щодо ситуації в Україні та Росії досить пряма. Я досі не розумію, чому не вживаються перші кроки для створення українських шкіл. Мені зовсім не зрозуміло, в чому полягає складність цього питання. Можна довго дискутувати про різні нюанси, але створення школи насправді не є чимось надто складним. По-перше, це абсолютно здійсненно. По-друге, якщо школа з'явиться, знадобиться й література. Її можна привозити з України, навіть якщо в Росії є проблеми з папером. В чому ж проблема?

Далі культурні центри, де люди можуть прийти поговорити про свою батьківщину, поговорити про російські проблеми, поговорити про економіку, про політику, про що хочеш. Почитати українські газети, то тоже не проблема. Теж не проблема. Радіопередачі - можна мати раз на тиждень дві години, які віщають на українській мові і розповідають про Україну і телевізійні передачі. І то все для початку, то будуть справжні кроки. То ми будемо проводити політику культурної автономії в тому сенсі, що я зараз вам кажу. І мені здається, що то буде розумно, то буде головне, що треба робити.

Отже, це той самий Григорій Явлінський, який сьогодні фактично проводить переговори з Путіним, говорить протягом півтори години і фактично закликає до капітуляції України перед Росією. Це той самий Явлінський, який зняв свою кандидатуру на президентських виборах у Росії, щоб підтримати Путіна. Як ви вважаєте, що сталося з цією людиною? Які у вас спогади про той конгрес? Чи спілкувалися ви з ним, і які ваші враження про Явлінського, якого ви пам'ятаєте з 1993 року?

Це, зрештою, може слугувати прикладом того, як реалії Москви здатні змінювати людей, особливо якщо ти постійно перебуваєш у цій атмосфері або маєш якісь зв’язки з владою, наприклад, через депутатство чи чиновницькі позиції. Життя в Московії так вплине на тебе, що навіть якщо ти спочатку був адекватною особистістю, з часом можеш перетворитися на когось зовсім іншого, як це сталося з Явлінським.

Для мене, насправді, процес формування особистості, який проходить людина під впливом тиску, пропаганди та асиміляції, ілюструється історією Кубані та Кубанського хору. На першому конгресі українців у Російській Федерації виступає Микола Тарнавський, лідер української громади в Кубані. Він ділиться вражаючими спостереженнями.

Відеопрезентація:

До революції на Кубані була українська гімназія, був театр український, була просвіта. Прийшла більшовицька влада, вона в першу чергу сказала, що царський режим дуже мало виділяв поваги до української культури на Кубані. І тому почалася українізація. Зробили 240 українських шкіл, два підтехнікума українські, інститут український імені Скрипника, Північно-Кавказький в Краснодарі. І в 32-му році все це було заборонено, було заборонено постановою Сталіна і Молотова-Скрябіна. І ось досі ми живемо, можна сказати, по тим нормам, по тій постанові, її ніхто не скасував.

Ми звернулися, громади Кубані, українські громади, звернулися до президента Росії Єльцина з проханням скасувати цю постанову. Ми хотіли, щоб у тих людей, у яких є страх, які бояться прийти до нас в наше товариство, в наше об'єднання і сказати, що "Я українець". Щоб не було у нього того страху, тому що люди пам'ятають 30-ті роки, і вони досі бояться цього українського. І ось що ми одержали, нам прислали відписку. Ми, наприклад, хотіли б, щоб коли зняли фільм "А вже 200 літ" про Кубанських козаків, хотіли показати по телебаченню - ні, не дали, не пустили. Збирався приїхати хор Кошиця з Канади на Кубань - не пустили.

Важливість цього свідчення для нас у контексті ситуації на Кубані очевидна, і яскравим прикладом служить кубанський хор. У 90-х і 2000-х роках цей колектив неодноразово відвідував Україну. Вони навіть спілкувалися українською мовою, що у повсякденному житті називалося "балачка". Хор виконував українські пісні, зокрема, гімн України. Проте після російського вторгнення в Крим та на сході України їхній керівник, здається, на прізвище Захарченко, висловив підтримку анексії Криму, отримував нагороди від Путіна і навіть заявляв, що молиться за нього.

Ось така історія трапляється з тими, хто носив цю ідентичність; в їхньому житті відбувається несподіваний поворот.

Всі ці інформації представників отих регіонів Російської Федерації мені нагадували свідчення на міжнародному суді супроти геноциду величезної національної спільноти, коли всі ніби під копірку: "Школи жодної нема, садочку жодного нема, газети нема, театру нема, нічого немає". Ми знаємо, скільки Україна зі свого бюджету тратила на оцю російськомовну частину освіти, культури і все, що з цим пов'язано.

У межах України.

Всередині України, тобто це більше половину того загального бюджету в графі "Культура", "Мова" і все інше, "Освіта". Більше половина бюджету ішла на російськомовну частину отої діяльності.

Росія також інвестувала значні ресурси в Україну, але, в основному, на розвиток російської освіти та культури. В той час як український уряд виділяє величезні кошти на підтримку російської культури та мови в Україні, в кінці 80-х років у містах, таких як Донецьк, Луганськ, Чернігів, Сімферополь та Миколаїв, не залишилося жодної української школи. Це підтверджується статистикою. Остання школа з українською мовою навчання закрилася в Донецьку у 1986 році, і тільки в 1990 році вдалося з великими труднощами відкрити дві українські школи в цьому місті: одну при Донецькому університеті та школу №65, де на одне місце в перший клас претендувало десять дітей. Чи згадуєте ви ті часи і те, як українська влада дбала про українські школи на сході та в центрі країни на початку 90-х?

Ви навели кілька цікавих прикладів. Я також заглянув у свої архіви і знайшов додаткову інформацію, яка є вражаючою з точки зору статистики. У 1990 році в 14 обласних центрах України, зокрема в Запоріжжі, Кіровограді, Миколаєві, Одесі, Сімферополі, Сумах, Харкові, Черкасах, Херсоні, Чернігові та Києві, функціонувало 1037 шкіл з російською мовою навчання. Це становило 94% російськомовних навчальних закладів та лише 6% шкіл з українською мовою. Цей факт можна використати як аргумент для демонстрації матеріалів, які б свідчили про те, скільки Україна витрачає на національно-культурні потреби російськомовної частини суспільства, в порівнянні з фінансуванням, яке Росія надає українській діаспорі. Проте, ніхто цього не робив.

Чи мала українська держава в ті часи, на початку 90-х і 2000-х років, можливості підтримати нашу діаспору, і чи намагалася вона це зробити?

Керівництво України, зокрема в особі таких президентів, як Кравчук і Кучма, не звертало уваги на проблему українців за кордоном. Для них українська діаспора не була актуальною. Натомість Ющенко усвідомлював важливість зв’язків з закордонними українцями. Він розумів, яке значення має підтримка тісних контактів між ними та їхньою батьківщиною, а також з урядом України. У 1993 році була спроба вирішити це питання через створення Міністерства національностей і міграції, яке очолив Олександр Ємець.

Він був присутній на самому початку, під час першого конгресу українців.

Присутній на цьому заході, він переживав усі ці труднощі. Проте в той період економіка зазнавала серйозних потрясінь, а інфляція досягала неймовірних рівнів.

Вона ускладнювала фінансову підтримку цього підприємства.

Безумовно, безумовно. Керівництво абсолютно не акцентувало на цьому увагу, особливо враховуючи величезне нерозуміння ситуації. Наша головна мета полягала у тому, щоб підтримати та забезпечити виживання українців, які залишилися в Україні, а займатися розширеними питаннями діаспори на сході не вистачало ресурсів. Це була величезна прорахунок з боку української держави та її керівництва.

Отже, ми маємо на увазі, що українська влада не лише не змогла надати допомогу в той момент, а й навіть не усвідомлювала...

Вона просто не бажала цього.

Вона не бачила сенсу в наданні допомоги і не усвідомлювала важливість підтримки української діаспори в Росії. В цьому середовищі їй не вдавалося сприяти розвитку та збереженню української мови і культури.

Мене вразила промова представника Тюмені на першому конгресі українців у Російській Федерації. Він висловлював свої думки з надзвичайною зрілістю та усвідомленням важливості прав українців і збереження їхньої культури в Росії. Ми також маємо аналогічний приклад свідчення.

Відеопрезентація:

Пані та панове, шановні гості та делегати Конгресу, вітаю вас з Нового Уренгоя від імені товариства українців в Тюменській області "Єдина Родина". Яке репрезентує 600 тисяч за офіційними даними українців. Освіта, національна освіта не може бути справою декількох ентузіастів, це має бути державною справою. Тому що бігати по сім'ях та збирати заяви бажаючих, щоб діти їх вивчали рідну мову - це є дурниця, мені здається. Тому що якщо є відповідна кількість українців, то відповідна кількість українських шкіл має бути, державних українських шкіл, так, як це є в Україні, наприклад.

Це питання стосується інформаційного голоду. Те, що ми отримуємо з російських медіа, таких як газети, телебачення і радіо, на мою думку, важко назвати справжньою інформацією. Ми не просто просимо, а наполегливо вимагаємо. По-перше, необхідно забезпечити трансляцію українських радіо- і телепрограм. По-друге, важливо організувати вільну підписку на українські видання з їх своєчасною доставкою. Це може здійснюватися через телеграф, так само, як це робиться з російськими газетами в Україні. Адже коли ти отримуєш газету через три тижні, вже не так цікаво дізнаватися, що відбулося. І нарешті, потрібно виділити час на телебаченні та радіо для створення українських програм і забезпечити їх фінансування.

Якщо ми отримаємо ще одне джерело інформації, ми зможемо порівнювати дані та аналізувати, де правда, а де, як ви бачите, дезінформація. Я хотів би звернутися до наших українських депутатів, які підтримують демократичні цінності, зокрема до пана Чорновола, пана Гореня та пана Яворівського. Прошу вас, припиніть ці внутрішні конфлікти та суперечки. Ви, напевно, розумієте так само, як і ми: якщо на цих виборах в Україні не переможуть демократичні сили, це буде крок назад у світле майбутнє.

Це остання можливість, яка надана Україні для побудови нормального, незалежного, вільного, демократичного та процвітаючого суспільства. Як зазначав Шевченко: "Підніміться, брати мої, молю вас, благаю". Чи почують мій заклик в Україні? Я звертаюся до жителів рідної Одеси, до Донбасу, до Криму. Люди добрі, що ви робите з нашою країною? Чому вам це потрібно? Якщо ви прагнете сильної України, то всі ці суперечки щодо офіційної державної мови та інших питань – це лише відволікання від справжніх цілей.

Не треба цим займатися. Але ж ми все ж таки є громадянами України, вибачте, Росії, думаю про Україну постійно, з нею ми зв'язали свою долю. І не з усім тим, з тією політикою, яка виходить від наших державних керівників відносно України, ми ніколи не погодимося з тим, щоби велич та могутність Росії досягалася через страждання та приниження народу України. Нехай державні мужи росіян це добре зрозуміють.

Мене вражає глибина усвідомлення цієї особи, яка проживає в Тюмені або в її околицях. Він усвідомлює свою відповідальність перед 600 тисячами людей, яких представляє. Його слова не обмежуються лише правами українців у Російській Федерації; він також звертається до своїх співгромадян, зокрема до жителів Одеси, заохочуючи їх: "Залиште російську мову, оберігайте свою, підтримуйте українську мову". Особливо мене вразила його заява про те, що: "Ми є громадянами Російської Федерації, але добробут і велич цієї країни не можуть базуватися на стражданнях українців". Де ж ці люди зараз? Ймовірно, вони вже досягли зрілого віку, їм близько 50-60 років. Чи спостерігали ви за їхньою долею чи підтримували зв’язок із ними після того конгресу? Яка їхня подальша історія?

Тоді ми обмінялися телефонами та адресами, просили один одного про можливість відвідати Київ або, зокрема, Львів, адже багато людей з теплотою згадували це місто. На початкових етапах нашого спілкування ми іноді підтримували контакт і навіть виконували деякі послуги одне для одного. Особливо активною була Карельська українська громада, яка вирішила встановити пам'ятний знак у Сандармоху в честь жахливого розстрілу великої групи українських письменників. Це стало символом розстріляного відродження української культури.

Пане Ярославе, у нас є ще один важливий свідок — Павло Попович, радянський космонавт та видатна особистість. Це не просто персонаж з місцевої громади, а людина з високим авторитетом. Він також дуже різко висловлюється про те, наскільки нещирою є політика Росії стосовно української діаспори.

Ще й сьогодні чимало державних і політичних діячів як Росії, та й України, стинають плечима, мовляв: "Розвивайтесь культурно, хто вам заважає. Ви ж самі не бажаєте відкривати своїх шкіл". А це, панове, лукаво і нісенітниця. Росіянам в Україні принаймні таких запитань не задають. Національно-культурному відношенню росіяни України мають набагато більше, ніж самі українці.

Вимагають від нас ентузіазму, наче українці в Росії не займаються видобутком вугілля, нафти та газу, не виробляють сталь, не створюють автомобілі, не вирощують хліб, не служать у війську, не розвивають російську науку і культуру, не досліджують космічний простір тощо. Однак, за умов демократичного суспільства, українці в Росії заснували безліч національно-культурних центрів, недільних шкіл, власними силами випускають газети, розвивають художню самодіяльність та займаються громадською діяльністю. Це є яскравим свідченням того, що вони є активними людьми, які заслуговують на свої права і на те, щоб до них ставились з повагою, як до рівноправних партнерів.

Отже, не існує сумнівів у питанні створення українських шкіл, гімназій та ліцеїв на території Росії. Чи варто відкрити вищі навчальні заклади? А як щодо фінансування їх разом із українськими виданнями? Чи потрібно мати українські театри та телерадіопередачі? Все це потребує підтримки з боку держави, і чим швидше це буде реалізовано, тим краще.

Є ще одне свідчення, яке справило на мене враження своєю метафоричністю. Ви незабаром зрозумієте, про що йдеться. Це виступ представника Оренбургу, на ім'я Михайло Чорний-Швець, який очолює товариство Тараса Шевченка. Він ділиться інформацією про проблеми, з якими стикаються українці в Оренбурзі.

Відеопрезентація:

В Оренбурзькому краї мешкає 102 тисячі українців. У нас існує безліч проблем, і, на мою думку, російський уряд не приділяє нам достатньо уваги. Основна проблема полягає в тому, що в нашої спільноти немає приміщення, в якому ми могли б організувати свою діяльність.

До речі, недільна школа знаходиться в музеї-гауптвахті Тараса Григоровича Шевченка. Ви пам'ятаєте, що будучи в Оренбурзі в засланні Тарас Григорович був на гауптвахті. В отій гауптвахті ми відкрили школу, вона от працює вже другий рік. Нам потрібні вчителі. Нам потрібно, щоб держава на нас звернула увагу. Даже у нас от ставки до цього моменту нема. Треба так, як і на Україні, я думаю, там більшість, по-моєму, в містах і селах російських шкіл. А вот у нас щось до цього часу ці справи вирішуються дуже погано.

Пане Ярославе, отже, це 93-й рік все, але мине час, мине буквально 20 років після цього і приходить Путін до влади і кажуть, що в 2008 році почали дуже сильно пресенгувати українців. Саме 2008 рік, це пов'язують з тим, що українці підтримали грузинів під час під час нападу Росії. І кажуть, що тоді ж українцям почали забороняти відзначати річницю Голодомору і так далі. Як це було? Ви тоді в парламенті, тоді президент Ющенко. Як українська держава реагує на оці тільки перші ластівки, коли починається тиск уже відвертий, не просто ігнорування, а відвертий тиск на українську громаду?

На жаль, мушу висловити глибоке розчарування тим, що українська влада практично не виявляла жодної реакції на ситуацію. Не можу згадати жодної вагомої заяви з боку політиків щодо становища української громади та діаспори в Російській Федерації. Спочатку говорили про 20 мільйонів, потім 15 мільйонів, але на сьогодні вже не залишається жодної офіційної статистики навіть на рівні мільйона. Усе було заглушено, заборонено і знищено до найменших деталей, включно зокрема знищенням однієї бібліотеки.

Це сталося пізніше, але їхній початок був саме в цьому: у 2009 році було заборонено Об'єднання українців Росії.

Ось так, це була остання організація, яку на той момент було ліквідовано через судове рішення.

Спочатку культурний центр, потім бібліотека в Москві і так далі, і зрештою все було ліквідовано. Особливо вразило свідчення одного дуже цікавого ветерана УПА, який представляє українську громаду у Воркуті — Олексія Бриса. З усіх матеріалів, які ви надали з першого конгресу українців у Російській Федерації, саме його розповідь про минуле справила на мене найбільше враження. Давайте спершу послухаємо, як цей чоловік ділиться своїми спогадами.

Репліка з відео:

Я справді маю глибоке відношення до УПА. Я один із тих, хто розпочав рух на Волині і першим підняв зброю проти німецьких загарбників. Згодом мене призначили на ключову позицію, і я діяв у лісах Полісся, на заході, від Володимира до Ковеля, в районі, відомому як Турійські ліси, де розташовувався мій курінь. Таким чином, я, мабуть, один із останніх командирів УПА такої рангу. Проте ми мали справжню армію: у моєму підпорядкуванні було три сотні, а також кавалерійська частина, якою я завжди пишався. Тоді я був ще молодим, і ці роки залишилися для мене найціннішими, які я завжди пам'ятатиму.

Вже були різні події в житті. Я і в медичному інституті вчився, і закінчив я Ленінградський інститут гірничий, але для мене це здається все між іншим і так. А основне, що в моєму житті прозвучало і промайнуло - це моя участь в Українській повстанській армії.

Отже, доля цього чоловіка така. І в його родини: його батько, матір і також бабуся були в німецькому концтаборі. Після звільнення з німецького концтабору, вони всі були репресовані радянською владою. Батько помер у Казахстані, мати померла у Воркуті. У цього чоловіка старший брат був убитий Гестапо. Молодший брат загинув у боях із чекістами. Його дружина, дружина Олексія Брися, відсиділа 10 років Норильських таборів. Він сам от зараз говорить, на той час 93-го року, він говорить як представник Воркути, і він ось таким чином описує те, що відбувається з українським з українцями у Воркуті.

Репліка з відео:

Воркута стала домінуючим осередком для українців, які там проживали. Коли в 1953-54 роках розпочалося масове звільнення, українці виявилися фактично єдиною національною групою, яка мала явну перевагу в усіх сферах. На вулицях панувала українська мова, і українці займали провідні позиції на робочих місцях, оскільки інші національності швидко покидали цей регіон. На жаль, багато українців залишалися там довше, ніж планували. Частина з них змушена була затриматися, аби заробити гроші для подальшого повернення на Батьківщину.

Завдяки безлічі чинників, нині ситуація залишається вкрай складною. Якщо чесно, то багато хто з них відчуває себе безнадійно. Втеча для них неможлива. Нещодавно ми провели похорони одного з повстанців, який 11 років страждав від раку горла в лікарні. Це було справді сумне видовище. Ми віддали йому останню шану, організувавши похорон відповідно до наших можливостей. Після цього ми вирішили заснувати Братство УПА. Як виглядає Україна у Воркуті сьогодні? Ми зуміли об'єднатися, і це було офіційно зафіксовано; наше товариство, а також його підрозділи, зареєстровані.

Ми вживаємо всіх можливих заходів для відновлення та популяризації свідомого українського духу серед населення. Переконані, що це буде корисним і для офіційних установ, адже у Воркуті спостерігається страшний бандитизм, злочинність і занепад моральних цінностей. Вважаємо, що відновлення моралі в будь-якої нації, зокрема української, є позитивним та необхідним явищем для всіх українців, незалежно від того, де вони проживають.

Мине ще чверть століття, 25 років, аж поки український парламент у 2018 році не визнає усіх ветеранів УПА учасниками бойових дій. Але Олексій Брись не доживе до цього часу. Він помре у 2015 році.

Я дуже Вам дякую, що ви десь по інтернету Ви знайшли, як закінчився життєвий шлях цього чоловіка.

У грудні 2022 року, вже після початку повномасштабного вторгнення, у Луцьку вулицю назвали на честь Олексія Брися. Це свідчить про те, що його пам'ять шанується в Україні.

Дякуємо долі, що люди не забувають.

Я хочу закінчити цю розмову абсолютно якоюсь дивовижною зйомкою. Ми почали зі зйомки на Красній площі, і ми завершимо якоюсь абсолютно пророчою розмовою Вашою із Михайлом Косівим на Красній площі. Взагалі ці кадри дуже цікаві, тому що падає дуже густий сніг, і Ви стоїте в центрі Москви і раптом...

Позаду розташований Мавзолей.

Позаду нас розташовані Мавзолей та Кремль. І раптом Ви звертаєтеся до Михайла Косіва з питанням, чи вважає він, що Росія становить загрозу, претендуючи на українську історію? Ось цей запис.

Відеоматеріал:

Вчора відбулося урочисте відкриття пам'ятника Ярославу Мудрому, князю Київському. Під час церемонії неодноразово наголошувалося на його статусі як Великого руського князя, без згадки про його київське походження. Президент Росії Борис Єльцин, виступаючи на цій події, підкреслив: "Ми повинні черпати досвід у Великого руського Ярослава Мудрого щодо об'єднання руських земель і організації держави."

Ця ситуація дійсно викликає занепокоєння. Якщо російський народ не почне шукати свої власні національні корені на своїй землі, в якій вони проживають, їхнє майбутнє виглядає досить невтішно. Як можна шукати свої корені там, де їх немає, де споконвіку живе інший народ з власною історією? Як можна привласнювати те, що їм не належить? Адже у росіян є свої видатні постаті в історії, і їх чимало, тож вони можуть гордитися ними. Але чомусь знову виникає потреба "переварити" у величезному котлі те, що належить сусіднім народам.

Як ви змогли уявити, що відбудеться через 20 чи 30 років? Чи справді ви відчували небезпеку цієї вимоги щодо Ярослава Мудрого, Володимира та історії Київської Русі в цілому?

Той, хто хоч би й не зовсім детально, але все ж має загальне уявлення про те, звідки походить і як виникла Руська земля, знаєте. І той, хто ознайомлений із історією Московії, а також із механізмами її розширення, може підтвердити, що процес "об'єднання руських земель" триває і до сьогодні.