Художник, що викликав ненависть у радянської влади: чому Никанора Онацького було страчено (фото)

Никанор Онацький — обдарована та енергійна особистість, яка стала жертвою репресивного режиму. Його внесок у розвиток українського мистецтва та культури був вагомим, проте про нього тривалий час не згадували.

Він був українським митцем, поетом, культурним дослідником і ініціатором створення Сумського художнього музею, чия життя трагічно обірвалося. Видання "Телеграф" вирішило детально висвітлити його історію.

Народився Онацький 9 січня 1875 року у родині козака-хлібороба на хуторі Хоменковому Бірківської волості Гадяцького повіту Полтавщини, нині на Сумщині.

По закінченні місцевої школи та Гадяцького повітового училища юнак проявив винятковий хист до малювання. Саме це привело його до навчання у кількох провідних мистецьких школах -- у Москві, Одесі та Петербурзі.

Після революційних подій на початку XX століття Онацький повернувся до України, де розпочав кар'єру вчителя малювання в Лебединській гімназії. Він писав патріотичні вірші, одружився з Надією Кривошеєвою та виховував троє дітей. У цей період він активно подорожував, спілкувався з українськими художниками, а в 1906 році вперше надрукував свій вірш у журналі "Рідний край".

У 1908 році він став частиною ініціативи по створенню альманаху "З неволі", який видавався на підтримку політичних в'язнів у Вологді. Його поетичні твори також були включені в декілька збірок поезії, що виходили в той період.

Широке визнання як художник він здобув після участі у першій українській художній виставці, що відбулася в Києві у 1911 році, де його твори були представлені поряд із роботами відомих українських митців. Його популярність зросла настільки, що видавництво "Світанок" випустило великий тираж листівок із його картинами.

Після переїзду до Сум, Онацький почав викладати в декількох навчальних закладах. У 1920 році він заснував у місті художньо-історичний музей, в якому розмістив свою власну колекцію мистецьких творів та культурних артефактів.

Попри відсутність фінансування та складні побутові умови, він продовжував працювати над розвитком музею, досліджував історичні та етнографічні матеріали, публікував наукові праці та писав п'єси.

Після 1928 року діяльність Никанора Онацького та його родини опинилася під постійним контролем ОДПУ -- радянської спецслужби, яка займалася політичними репресіями. Стеження швидко переросло у систематичний тиск: митця викликали "на бесіди", обмежували у роботі, а в 1931 році змусили з'явитися, щоб запропонувати передати керівництво музеєм комуністу Зубченку, залишивши собі лише другорядну посаду. Відмова обернулася покаранням -- сім'ю виселили у старі, непридатні для життя приміщення. У цей час Онацький продовжував викладати в педагогічному інституті, а його дружина Надія працювала в бібліотеці.

Через посилення політичного тиску родина у 1933 році залишила Суми та переїхала до Полтави. Тут Онацькому одразу доручили створення та керівництво етнографічним відділом краєзнавчого музею -- попри те, що саме етнографія в СРСР нерідко трактувалася як вияв "націоналістичних настроїв".

Після вбивства російського революціонера та радянського політичного діяча Сергія Кірова наприкінці 1934 року розпочалась масова кампанія арештів, в результаті якої затримали і Онацького. Під час перебування у полтавській в'язниці він створив цикл віршів під назвою "За гратами". Через кілька місяців його звільнили, і йому вдалося вивезти свої твори. Однак вже в липні 1935 року він знову потрапив за грати, а наприкінці року його тимчасово відпустили. У вересні 1937 року, за доносом, його заарештували втретє, цього разу звинувативши у "контрреволюційній діяльності" в музеї.

В кінці листопада 1937 року рішенням "трійки" Никанора Онацького стратили. У справі зазначалося, що він нібито був залучений до підпільної організації, яка готувала збройний виступ проти радянської влади.

Місцезнаходження його поховання досі залишається загадкою: вчені висловлюють припущення, що це може бути в урочищі Триби або в околицях села Макухівка поблизу Полтави. У 1956 році художника офіційно реабілітували.

Протягом десятиліть радянська влада фактично стирала ім'я Онацького: документи знищували, згадки прибирали, а про його діяльність говорити було заборонено.

Нагадаємо, що раніше "Телеграф" висвітлював історію Ярослава Старуха, який пережив жорстокі катування протягом майже всього свого життя. Коли військові прийшли за ним, його останніми словами стали рядки гімну України.