Ілько Лемко: Затишок у часи війни

Ідеш по дорозі, зосереджено дивлячись під ноги, ніби зовсім не думаєш ні про що. Але раптом, без особливої причини, ті недоладні прямокутники на асфальті в твоїй свідомості трансформуються на заштриховані ділянки мапи Deep State, що невідворотно свідчать про щоденні просування агресорів на українську територію. Ти усвідомлюєш, що відволіктися від війни абсолютно неможливо. Кожен різкий звук, що долинає з вулиці — сигнал автомобіля, гучні гальма чи інші звуки — знову в твоїй уяві намагаються перетворитися на сирену повітряної тривоги, і коли цього не відбувається, ти зітхаєш з полегшенням.

Це відбувається у відносно спокійному Львові, але що вже говорити про Харків, де образливі слова "шл*хи" і "бл*діни" втратили своє первісне значення. Тепер перше слово асоціюється з "шахедами", а друге – з "ракетами". Шестирічний хлопчик з Харкова без помилок розпізнає шахед, С-300 та Х-101 за звуком. І ми, львів'яни, також розуміємо, що коли чуємо автоматну стрілянину, схожу на сцени з фільмів про війну, це наші мобільні вогневі групи знищують ворожі шахеди або, можливо, ракети.

Перші слова, які ти чуєш від дружини вранці: 1550, 1740 чи 2030 — тут не потрібно пояснень, так само як не варто роз'яснювати стисло вжите слово "зліт" або "МІГ". Це сигнал, що не слід надто хвилюватися, адже це тривога для всього українського народу. Але коли ракети вже цілеспрямовано летять на Львів, то ситуація стає зовсім іншою. Війна, у тій чи іншій формі, вторглася в життя кожного українця, за відомим принципом: "ви нас не чекали, а ми прийшли".

Все ж таки наше довоєнне уявлення про війну, я маю на увазі глибокий тил, до якого належить Львів, було зовсім інакше. Більшість із нас навесні 2014 року думала, що війна, зачіпаючи весь державний організм, болюче б'є по всіх без винятку, навіть і тилових регіонах, по всіх галузях, по всіх сферах життя. Однак так не сталося ані в 2014 році, і, як на диво, навіть у 2022. Автономність кожного регіону у плані забезпечення свого населення усім необхідним, насамперед харчами, виявилася напрочуд ефективною.

Той тягар і злигодні війни, які відчували люди у Другу світову, не до порівняння були важчі, аніж ті, які ми відчуваємо сьогодні. Що й казати, якщо навіть у США, економічно найпотужнішій країні світу, розташованій за тисячі кілометрів від воєнних дій і відрізаній від тієї війни двома океанами, для цивільного населення було введено жорстке нормування бензину, автомобільних шин, холодильників, зубної пасти, деяких харчових продуктів.

Людство завдяки постіндустріальній економіці зробило величезний стрибок зростання продуктивних сил по Другій світовій війні, шалених обертів набрало так зване "західне споживацьке суспільство", затавроване радянською пропагандою, як вкрай матеріальне й бездуховне. Його ідеологією був гедоністично-сибаритський світогляд, а гаслом: "Комфорт за всяку ціну". В СРСР у промисловості переважала так звана група "А" - виробництво засобів виробництва, а на Заході група "Б" - виробництво предметів споживання. В Америці і Європі сфера послуг розрослася до неймовірних розмірів. Стало престижно купувати якомога більше товарів, часто-густо зовсім непотрібних, відвідувати різноманітні салони краси, дорогі й вишукані заклади харчування та індустрії розваг.

Якщо розглянути епоху Радянського Союзу, то в перші роки 1950-х ми ще не мали таких побутових приладів, як холодильники, пральні машини, пилососи чи телевізори. Лише наприкінці 1950-х ці речі, які сьогодні вважаються звичними, стали доступними для незначної кількості людей. У п'ятдесяті я пам'ятаю, як у селі використовували гасові лампи, а на столах часто був салат "мізерія", що відображало загальний дефіцит не лише в їжі, а й у повсякденному житті. На фотографіях тих років вулиці виглядають майже порожніми, а приватні автомобілі були привілеєм кількох щасливчиків. Гігієнічні засоби, такі як прокладки та туалетний папір, були майже невідомі, і дезодоранти з'явилися в нашій країні лише в кінці 1970-х. Можливо, я виглядаю неосвіченою, але туалетний папір у нашій сім'ї з'явився лише наприкінці 1980-х років.

Легендарний кінорежисер Сергій Параджанов поділився історією, яка заслуговує на місце в хроніках нашої культури. У 1970-х роках туалетний папір у Києві був справжнім дефіцитом — люди вишиковувалися в черги на багато годин, мов за золотою рибкою. Одного разу, в переповненому київському трамваї їхали щасливчики, яким вдалося дістати цей розкішний товар, і рулони паперу, що звисали з їхніх шиї, нагадували індійські ритуальні вінки. Внезапно, Параджанов, не стримуючи емоцій, вигукнув на весь вагон: "Що, радянська влада, всралася?!" На наступній зупинці всі пасажири, не вагаючись, вискочили з трамвая, залишивши Параджанова одного...

Проте прогрес залишається прогресом. "Споживацьке суспільство" за період нашої Незалежності стало невід'ємною частиною нашого життя. Ми адаптувалися до розкоші і комфорту, і виходити з цієї "зони комфорту" не так вже й легко, навіть у часи війни. У розпал цієї жахливої конфлікту "Укравтопром" повідомляє, що в серпні 2024 року українці витратили 15 мільярдів гривень на нові автомобілі, що на майже 50% більше, ніж у серпні 2023 року. Витрати на нові автівки у серпні поточного року виявилися на 45% вищими, ніж у аналогічний період минулого року, а також на 28% більше у порівнянні з липнем. Як це можна інтерпретувати? Можливо, це схоже на бенкет під час чуми?

Комфорт жодним чином не хоче миритися з дискомфортом і визнавати його присутність. Порівняно нещодавно - 18 листопада внаслідок рашистського терористичного удару по Одесі загинуло 10 мирних мешканців, а у косметичному салоні клієнтка зазнала осколкового поранення в ногу і спину. Отак комфорт мирного життя сам-на-сам зіткнувся з дискомфортом війни, і якось вони існують в паралельному світі, деколи перетинаючись між собою. А ось Одеса 25 листопада: "Внаслідок ракетного удару пошкоджена цивільна інфраструктура: житлові будинки, автівки, стоматологія, салон краси, магазини, квіткові крамниці". А ще на додачу у парку Шевченка внаслідок відімкнення світла на атракціоні на висоті 18 метрів застрягли люди, яких визволяли надзвичайники.

Що ж, якщо триває війна, то чи дійсно людям не потрібні салони краси, квіткові магазини та розважальні атракціони? Чи справді все зводиться тільки до слів Вінстона Черчилля: "Кров, піт і сльози"? Британці боролися за свою свободу в ті жахливі часи. Але хтось може навести приклад Ізраїлю, де, попри численні війни, що тривають вже понад сімдесят років, люди ведуть звичайне життя, держава підтримує високі соціальні стандарти, кордони відкриті, а цивільні аеропорти функціонують. Але тут варто зазначити, що ці війни, хоч і тривалі, насправді минають повільніше, тоді як інтенсивність бойових дій під час лише п'яти років Другої світової війни була набагато вищою, і такої ж напруги вистачило б на десятки, якщо не сотні, ізраїльських конфліктів.

А як же Україна? За якими принципами вона веде війну і існує сьогодні — за британськими чи ізраїльськими? Мабуть, щось посереднє. Наприклад, КМДА обіцяє: "У Києві прикрасять ялинку, але свята не буде". Проте найсумніше, що це "посереднє" розривається між фронтом і тилом. На передовій йдуть запеклі бої, кровопролиття, втрати та неймовірний героїзм наших військових, тоді як у тилу гудуть нічні клуби, курорти, а у Львові зводять цілі елітні житлові комплекси. Розмах цього будівництва нагадує про часи радянського тоталітаризму, коли виникали нові спальні райони на Стрийській, Науковій та Любінській.

В тилу рекордні продажі елітних автівок, бо нагребли собі купу грошей корупціонери на усіляких мсеках і незаконних виїздах військовозобов'язаних за кордон, а до яєць по сімнадцять гривень і неякісних курток для військовиків додалися ще й неякісні боєприпаси, бо треба і тут щось вкрасти. Наша корупція під час війни значно зросла, люди без честі й совісті підтверджують кацапське прислів'я, що для кого війна, а для кого мати рідна.

Фраза на кшталт: "Сталіна немає, і всіх ставити до стінки" не працює, адже ми є демократичною правовою державою. Нас не приймуть до НАТО без дотримання стандартів правової системи. Потрібно звертатися до суду, але корупція в судовій системі — це вже інша проблема. Таким чином, найбільше вигоду від війни отримують найбільші українські корупціонери на всіх рівнях, а ті, хто менш корумпований, мають трохи менші привілеї.

Для звичайних українців, попри складнощі воєнного часу, залишається певна частина комфорту. З жовтня 2022 року російські війська здійснили більше тисячі атак на цивільну енергетичну інфраструктуру України. Хоча більшість теплових і гідроелектростанцій було знищено, атомні електростанції продовжують працювати, вражаючи своєю стійкістю. Так, відбуваються численні відключення - аварійні, екстрені, планові, стабілізаційні тощо, але навіть у прифронтових зонах, хоча і з перебоями, все ж є електрика, опалення, вода та інтернет. А в глибокому тилу, якщо порівнювати з довоєнним життям, ситуація майже не змінилася: окрім відключень електроенергії, повітряних тривог, комендантської години та активної роботи територіальних центрів комплектування, життя продовжується в звичному ритмі.

На початку зими 2022-2023 року львівський міський голова закликав містян встановлювати пічки-буржуйки в кожному під'їзді - не знадобилися, а стоси заготовлених дров у деяких подвір'ях львівських особняків, за два роки не використані, почали гнити. Дехто каже, мовляв, ще не вечір, від навіжених рашистів можна чекати усього, це правда, утім поки що комфорт цієї війни не вщухає, варто лише подивитися на асортимент товарів, наприклад, у "Сільпо". Так, ціни зростають, особливо цієї осені немилосердно, утім до якоїсь критичної ситуації з продовольством, навіть і для найбідніших верств, доволі далеко. Оптимісти кажуть про можливість відкриття летовищ "Львів" і навіть "Бориспіль" вже на початку 2025 року, а реклама на радіо NV закликає на концерт Олі Полякової, де нібито будуть роздавати якісь таємничі чарівні гіфт-бокси...

Кров, піт і сльози цієї жахливої війни якось поєднуються з гедоністичним світоглядом більшості українців, тоді як у Москві ситуація виглядає зовсім інакше. Ще у 2009 році один із основоположників концепції "рускава міра" Алєксандр Проханов заявляв, що "російський народ - це народ бурундук", який готовий "викопувати з землі різні корінці та цибулинки", і з таким народом світ не впорається. Концепція "споживацького суспільства" їх абсолютно не турбувала, а будь-які санкції для них були байдуже. Головне, щоб можна було запити викопаний з землі корінець пляшкою горілки, а з рештою вони впораються.

Дві тисячі років тому, на зорі першого тисячоліття, потужна Римська імперія, що вирізнялася своїм економічним, політичним та культурним розвитком, але була вражена гедонізмом і розкішшю, стала легкою здобиччю для східних варварів, які майстерно вміли лише вбивати та збирати корінці з землі. Щоб уникнути повторення такого сценарію на початку третього тисячоліття...