Ілько Лемко: Сучасна львівська Ратуша: від "некрасивого квадрату з димарем" до витвору класицистичного мистецтва

Після першого поділу Польщі 1772 року нова австрійська влада, яка прийшла до Львова, застала львівську Ратушу, наповнену в'язнями. Було вирішено віддати їх у губернське відання, бо "місто не має, за що їх годувати, а також їхня велика чисельність загрожує вибухом епідемії". Сама будівля старої кампіанівської Ратуші на той час перебувала у дуже плачевному стані, чим, здавалося, австрійська влада не мала наміру занадто перейматися.

Мемуарист Леон Домбровський писав, що в той період на вершині ратушної вежі пильнувала міська охорона. Кожні 15 хвилин, вдень і вночі, один із сторожів виходив на балкон, свистячи на пищалці, а під час пожежі подавав відповідні сигнали.

Франц Краттер, автор відомих "Листів про сучасний стан Галичини", в досить непривабливих барвах змальовує тогочасну Ратушу: "Загальне враження про ринкову площу псує Ратуша - будівля мало імпозантна, за винятком високої вежі. В ратушній залі вміщено арешти, а з вікон цієї будівлі звисають лахміття й брудна білизна, що справляє враження дуже прикре, зважаючи на гарні й доглянуті будинки площі, розташовані навпроти".

Австрійська адміністрація з самого початку свого перебування при владі планувала збудувати у Львові нову Ратушу, залишивши при цьому стару ренесансну вежу. Спершу почали поступово демонтувати кам'яні будівлі, що розташовувалися майже поруч із Ратушею, оскільки вони вже почали руйнуватися. Потім до основи вежі почали добудовувати різноманітні споруди, але згодом вирішили їх демонтувати. В результаті всіх цих будівельних робіт, 14 липня 1826 року, Ратуша отримала тріщину. Поважна комісія, до складу якої входили бургомістр і кілька будівельних інженерів, оглянула стан Ратуші і дійшла висновку, що загрози немає. Як свідчать архівні документи, технічні експерти, включаючи двох проєктантів нової Ратуші — Юзефа Маркля і Франца Трешера — на запитання бургомістра підтвердили, що наразі немає потреби в жодних спеціальних заходах безпеки.

У той самий момент, коли під документом огляду було проставлено підпис, до приміщення вбіг тесля Кафка з криком: "Шановні! Ратуша руйнується!". Поважна комісія ледве встигла вибігти на площу, як вежа обвалилася, поховавши під собою вісім осіб: двох солдатів, п'ятьох будівельників і сурмача. На збереженому протоколі — цій справжній пам'ятці бюрократії, що нині зберігається в Історичному музеї — залишилися сліди засохлої бруду. Це свідчить про те, що документ не встигли забрати його автори, і протокол витягали вже із-під уламків Ратуші.

Дія теслі Кафки, що завдяки своїй винахідливості та рішучості зумів врятувати чимало життів, викликала глибоке захоплення серед львів'ян. У відповідь на його благородний вчинок з Відня надійшла нагорода - Хрест Заслуги, що підкреслила його відданість громадянському обов’язку.

Сучасники підкреслювали, що обвал Ратуші став справжньою катастрофою для жителів Львова, який глибоко торкнувся їхніх сердець. Загинув свідок колишньої величі міста, і це стало свідченням переходу до нової, зовсім іншої епохи. Лише через кілька хвилин після падіння, величезна темна хмара пилу огорнула місто, і архітектурний ландшафт Львова змінився до невпізнаваності.

Падіння Ратуші знайшло свій відбиток у багатьох тогочасних віршах, белетристиці, науці і навіть драматургії. Славетний драматург Ян Непомуцен Камінський наважився навіть поставити на цю тему... веселий водевіль "Завалення ратушної вежі, або сажотрус і мельник". Також використав у своїй творчості цей історичний епізод і Александер Фредро.

На наступний рік мешканці Львова розпочали будівництво нової Ратуші, заклавши її фундамент. 21 жовтня 1827 року відбулася урочиста церемонія, під час якої було освячено наріжний камінь, що нині знаходиться під західним крилом сучасної Ратуші. Центральною постаттю заходу став губернатор Галичини, тридцятирічний князь Август фон Лобковіц, який прибув спеціально з Відня. Саме йому було доручено покласти наріжний камінь. У спеціально підготовлену нішу князь помістив мідну капсулу, що містила документ зі спогадами про цю подію та сучасні монети. У Львівському історичному музеї зберігається кельма, якою було закладено фундамент, і її робоча частина виготовлена зі срібла.

Зображення з Facebook/Подорож старими кордонами

Церемонія закладання нової Ратуші відзначалася великою урочистістю: спершу відбулася Літургія в Катедрі, а потім, попри сильний дощ, львів'яни зібралися на військовий парад міської міліції та гарнізону. З висоти Вроновських, де зараз розташована Цитадель, звучали урочисті постріли гармат.

Будівництво нової масивної і монументальної Ратуші здійснили з 1827 по 1835 рік архітектори Франц Трешер, Юзеф Маркль, Алоїзій Вондрашка під керівництвом Юрія Глоговського. Розкішне оздоблення головної зали міської Ради - мармур і позолочений тиньк - коштувало 17 тисяч злотих.

На Ратуші, збудованій у 1835 році, був встановлений годинник, виготовлений у Віденському політехнічному інституті. Його обслуговував професор Штемпфер, а професор математики Стражницький надав детальну інформацію про цю дивовижну механічну конструкцію. Проте годинник проіснував лише 11 років - до 1848 року, коли під час революційних заворушень у Львові та обстрілу Ратуші він згорів разом з вежею. Як зазначав хроніст: "Ратуша перетворилася на величезний смолоскип, а купол з тріском звалився на землю, забравши з собою годинник і дзвони". Також були знищені ампірні барельєфи з міфологічними фігурами та арабески, створені скульптором Йоганном Шімзером, які мали бути встановлені на основному фасаді Ратуші.

Під час цієї пожежі загинули надзвичайно цінні історичні реліквії: старовинні міські печатки, оригінальний пергаментний привілей, наданий містові австрійським імператором Йозефом II 6 листопада 1789 року і книга з автографами почесних громадян міста, серед яких був граф-драматург Александер Фредро - він одержав цей титул 1839 року.

Унаслідок подій 1848 року місто втратило свою Ратушу, і члени магістрату були змушені тимчасово переїхати до Англійського готелю, що розташовувався на місці сучасного Музею етнографії на проспекті Свободи. Для виконання своїх обов'язків райці також орендували приміщення аптекарів Крогульського та Зенткевича на площі Ринок.

Для відновлення зруйнованої внаслідок артобстрілів і пожежі Ратуші у міській касі не виявилося жодної копійки, тоді як мінімальні витрати на відновлення перевищували 100 тисяч злотих ринських. У зв’язку з цим було розроблено фінансову стратегію, яка передбачала отримання позики від Кредитного земельного товариства під заставу міських активів, а також продаж ділянок міської власності. Зокрема, йшлося про території на площі Каструм (сучасний "Вернісаж"), а також про місця, де колись розташовувалися редутова зала та театр пофранцішканців (вулиці Театральна №17 і №5).

Після пожежі у 1849-1851 роках Ратушу перебудував Йоганн Зальцман. По відбудові вежі 3 травня 1851 року на ній встановили годинник фабрики Вільгельма Штілє під Віднем. З того часу, згідно з постановою міських властей, щорічно 3 травня всі охочі могли безперешкодно піднятися на самий верх вежі і оглянути панораму Львова. У Львівському обласному архіві зберігається "Книга відвідувачів вежі Ратуші", на її сторінках - відомості про осіб, котрі щороку 3 травня підіймались на вежу.

Нагляд за годинником було доручено міському годинникареві Юзефу Вайсу, який протягом півстоліття дбайливо підтримував механізм у бездоганному стані. Але одного вечора годинник раптово зупинився, і це так вразило старого майстра, що він, який плекав годинник, як рідну дитину, захворів і незабаром помер. Сучасникам може видатися незрозумілою та навіть надмірною така відданість своїй справі, що була притаманна багатьом людям середньовіччя та нової епохи.

Цей годинник безперервно виконує свої функції для львів'ян вже близько двох століть. Його унікальні дзвони, звучання яких неможливо переплутати з іншими, стали невід’ємною частиною атмосфери нашого міста.

Нова австрійська Ратуша спочатку мала купольне завершення, але була майже вщент зруйнована під час артилерійського обстрілу 1848 року. Баню зруйнованої вежі замінили на сучасне зубчасте завершення, яке нагадує архітектуру раннього середньовіччя. Причини нового архітектурного рішення були доволі прозаїчні: так легше було встановити на вежі пожежну сигналізацію. Навесні 1851 року реставрацію Ратуші завершили архітектори Вільгельм Шмідт, Вінсент Равський і Юзеф Франц. Будівництво головної міської споруди коштувало на той час астрономічну суму пів мільйона крон. У 156 кімнатах і 9 залах, окрім магістрату, розташувалися міський архів, школа, ощадна каса та інші установи.

Львів'яни миттєво відреагували негативно на нову Ратушу, збудовану в популярному в той час австрійському стилі казенного класицизму. У пам'яті мешканців ще залишався яскравий образ елегантної ренесансної попередниці, яку вони зневажливо називали "огидним чотирикутником з комином". Сучасники вважали, що ця нова архітектурна домінанта суттєво порушувала естетичну цілісність ренесансно-барокового ансамблю площі Ринок, спотворюючи її гармонію та пропорції. Громіздка конструкція, на думку львів'ян, "з'їдала" багато повітря та простору, вторгаючись у архітектурне середовище центру міста.

Зображення з Facebook/Подорож старими кордонами

Також існувало політичне підґрунтя, яке формувало негативне ставлення до нової Ратуші, оскільки вона символізувала ненависний австрійський режим. Польський патріот вважав своїм обов'язком зневажати все, що походило з Відня, включаючи віденський "казармений" класицизм. Проте немці та австрійці мали зовсім іншу точку зору. Наприклад, німецький мандрівник Йоганн Коль зазначав: "Львівська Ратуша є настільки вражаючою і красивою, що подібні споруди можна знайти лише у незначній кількості німецьких міст". Досвідчені німці, такі як Марклів, Трешер, Вондрашко і Глоговський, вбачали в Ратуші гідних колег великих майстрів німецького класицизму.

Протягом майже ста років після зведення цієї найсуперечливішої будівлі міста, протести проти неї не припинялися. Ще до початку XX століття існували цілком серйозні проекти щодо її знесення або, принаймні, реконструкції цієї австрійської архітектурної пам'ятки. Мешканці Львова мріяли про масштабну модернізацію "святині місцевого самоврядування". В одному з варіантів, запропонованому Альфредом Захаревичем у 1897 році, йшлося про будівлю Ратуші в стилі історизму, характерному для того періоду, з елементами неоготики та необароко. Проект Юзефа Пйонтковського 1907 року передбачав адаптацію галицького ренесансу в новій будівлі. Проте жоден з цих задумів не отримав реалізації, натомість були здійснені лише окремі роботи з оформлення фасаду та інтер'єру.

Вхід до львівської Ратуші, оздоблений неіснуючими тепер кам'яними левами Тадеуша Баронча і скульптурами Леонардо Марконі. 1880-і роки

11 вересня 1880 року цісар Франц Йосиф здійснив візит до Львова. Для підготовки цього заходу місцева влада виділила 20 тисяч золотих. На честь імператора у львівській Ратуші влаштували цісарський бал. З нагоди цієї події головний вхід прикрасили двома кам'яними левами, виготовленими Тадеушем Барончем, а також алегоричними скульптурами Гостинності, Мужності та Патріотизму, створеними Леонардо Марконі. Скульптури алегорій були демонтовані під час реконструкції Ратуші у 1928-1929 роках, тоді як леви Баронча залишалися на своїх місцях до початку Другої світової війни. Після цього їх замінили на левів, виконаних українським скульптором Євгеном Дзиндрою, які, з деякими модифікаціями, збереглися до наших днів.

Зображення з Facebook/Подорож старими кордонами

Критикувати "недосконалий" стиль львівської Ратуші стало звичним явищем серед архітекторів і мистецтвознавців наступних епох. Лише Григорій Островський, талановитий мистецтвознавець XX століття, який володів винятковим словом та тонким естетичним сприйняттям, утримався від нападів на цю унікальну споруду Львова. Він зазначав: "Геометричний об'єм Ратуші виглядає дещо сухувато, а ритміка пілястр і вікон на фасаді повторюється занадто часто. Проте, слід відзначити, що Ратуша гармонійно вписалася в архітектурний ландшафт Львова, а її вежа стала символом та візитною карткою міста. Сьогодні важко уявити силует Львова без цієї будівлі, яка відіграє ключову роль у формуванні центру міста".