Ілько Лемко: Процес зросійщення Сходу і Півдня України - це явище, яке не викликає подиву, але те, чому галичани піддалися цьому процесу, залишається великою загадкою.

Шановна львівська дама, володіючи бездоганною галицькою українською, веде розмову зі своєю сусідкою, ділячись новинами про нещодавню покупку. Завершує вона свою розповідь словами: "нам хватить на двоїх". Це, як зараз модно висловлюватися, нічого особливого — звичайна галицька мова. Якщо чесно, я був би дуже здивований, якби почув: "Нам вистачить на двох", адже таку форму, напевно, можна почути лише в надто інтелектуальних родинах, що мають філологічні традиції. У той же час, більшість мешканців Галичини висловлюється саме так, як це зробила згадана дама.

Щодо російського слова "хватить", яке в розмовах галичан значно частіше використовується, ніж українське "вистачить", пригадую, що моя бабуся, родом із Малої Виски на Херсонщині (тепер Кіровоградщина), і мовлення якої було характерним для східних говірок, не упускала можливості пожартувати з цього зросійщеного терміна. Коли хтось із присутніх вживав "хватить" у значенні "вистачить", бабуся завжди відповідала: "Як ухватить - так і побіжить".

Нещодавно одна львівська школярка поділилася з подругою: "Минулого тижня у нас взагалі не було цього уроку". Яка ж різноманітна і багата сучасна українська мова, особливо серед молоді! Замість звичного і трохи застарілого "взагалі" ми маємо цілу палітру варіантів: ВОПШЕ, ВОБШЕ, ВОПЩЕ, ВОБЩЕ, ВАПШЕ, ВАПЩЕ, ВОБЩЄ, ВОПЩЄ, ВААЩЄ, ВАПЩЄ. Тут навіть не потрібно нічого додавати.

Тепер ми звертаємося до таємничого лінгвістичного явища та виклику, пов'язаного з тим, чому побутова мова українців Галичини настільки просякнута російською. Цю тему вже неодноразово піднімали різні дослідники, включаючи автора цього тексту. Щодо українців з Наддніпрянщини, Сходу та Півдня країни все виглядає зрозуміло, і тут немає потреби в додаткових роз'ясненнях. Проте ситуація з Галичиною є складнішою і справді вражаючою загадкою. Якими ж факторами можна пояснити формування цього явища?

Спадщина москвофільства. Цікаво, але Борис Грінченко, який походив зі сходу, у своїх зауваженнях критикував Івана Франка з Галичини за надмірну присутність "кацапізмів" у його творчості. Проте, в українській літературній та газетній мові Галичини XIX і на початку XX століття відчувалися суттєві впливи москвофільського зросійщення. Ці впливи дещо зменшилися в міжвоєнний період, коли польська культура набула більшого значення, та все ж залишалися помітними, а мова того часу суттєво відрізнялася від сучасної літературної української. Водночас, відстежити впливи мови тих часів на сучасну галицьку мову виявляється досить складно, якщо не неможливо, оскільки це явище змоскалення є частиною сумної спадщини тоталітарного СРСР.

Інформаційний ландшафт тоталітарної епохи. Щодо львівських газет, то під час радянського тоталітаризму близько 70% їхнього тиражу було видано українською мовою, а 30% — російською. Наприклад, у 1960 році україномовне видання "Вільна Україна" здобуло тираж у 88 тисяч примірників, тоді як російськомовна "Львовская правда" мала 38 тисяч. Театральні постановки у Львові в період СРСР на 60% були виконані українською, а на 40% — російською мовами. Проте кінофільми, що демонструвалися в львівських кінотеатрах під час тоталітаризму, лише на 10% були українською мовою, в той час як 90% складають фільми російською.

Що стосується книг, виданих в так званій радянській Україні, то 63,5% з них були українською мовою. Проте, якщо говорити про кількість назв, російськомовні видання в середньому переважали українські в три рази. Це можна пояснити тим, що українською мовою друкувалися значні тиражі підручників, класичної літератури та популярних видань, тоді як більшість російських книг виходила малими тиражами. Оскільки ж простий народ надавав перевагу кінематографу, а не літературі, це могло суттєво вплинути на процес зросійщення мови серед українців, особливо в Галичині.

У кінці 1970-х років Львів став свідком справжньої хвилі росіяніфікації, коли українська мова була грубо витіснена з публічного життя. Старі та нові готелі, такі як "Россия", "Днестр" та "Турист", перетворилися на "гостинницы", і на їхніх територіях не можна було знайти жодного оголошення чи вивіски українською. Нові кінотеатри міста отримували назви на кшталт "Октябрь" і "Орлёнок", а медичний заклад на вулиці Радянської Конституції (тепер Василя Симоненка) носив назву "Детская поликлиника". На залізничному вокзалі оголошення про міжнародні потяги здійснювалися російською, польською та чеською, проте українською — ні. Каси для продажу залізничних квитків на вулиці Горького (тепер Гнатюка) стали "Железнодорожными билетными кассами", а поруч виникла "блинная" "У самовара". Важливо зазначити, що все це відбувалося в самому Львові, якщо хтось забув.

Неонові вивіски "Львівторгреклами" закликали купувати "львівський хрусталь", "львівські телевізори", "львівські солодощі". На "Світочі" безжально знищували рулони обгорток для цукерок з українськими написами, щоб замінити їх на російські. Газетні кіоски "Союздруку" отримали назву "Созпечать", а в них не можна було знайти вітальні листівки українською мовою — натомість пропонували "С Новым Годом!", "Поздравляю!", "С днём рождения!". Подібні зміни спостерігалися мало не на кожному кроці: "Вас обслуживает продавец", а поруч красувалася "Книга жалоб и предложений", у трамваях і тролейбусах можна було прочитати: "Незакомпостированные талоны недействительны", у майстернях — "Производим мелкий ремонт обуви", з'явилися "Дома образцового быта", "Расчётные книжки за единые коммунальные услуги" тощо... Проте навряд чи цей сюрреалістичний порядок міг істотно вплинути на зросійщення львів'ян, яке ми спостерігаємо сьогодні. Що ж насправді вплинуло?..

Навчання. У Львові, в період існування СРСР, україномовні школи забезпечували викладання виключно українською, за винятком уроків російської мови та літератури. Коли я навчався у профтехучилищі (1968-1969), усі заняття проводилися українською. Єдиним викладачем, який навчав російською, був електротехнік з українським прізвищем Говоруненко. Він спілкувався з учнями російською, проте більшість з нас намагалися спілкуватися з ним українською. Під час навчання в університеті (1973-1978) ситуація залишалася такою ж: викладачі, незалежно від національності – євреї, росіяни та українці – викладали та спілкувалися українською мовою.

Праця. У будь-якій професії, за винятком, напевно, високопосадовців партії чи управлінців великих компаній, мова спілкування не відігравала суттєвої ролі. На заводі "Електрон", де я працював у періоди 1969-1973 та 1978-1979 років, більшість працівників цехів були українцями, тому в робочих зонах, під час перерв і перекурів, домінувала українська мова. Проте в лабораторіях і конструкторських бюро, де начальство спілкувалося російською, підлеглі намагалися адаптуватися і говорити з ними тією ж мовою. Російська мова сприймалася як інструмент для кар'єрного зростання, що стало особливо актуально в першій половині 1970-х, коли "бандерівців-галичан" почали допускати до членства в КПРС і до керівних позицій в економіці. У випадку простих робітників, проте, мовне питання не мало суттєвого значення.

Життя та хлоп'ячі зібрання. Що стосується повсякденності, то тут мова не відігравала значної ролі, але в хлоп'ячих хуліганських компаніях домінувала російська. Відомий львівський краєзнавець Ігор Мельник, який залишив по собі яскраву пам'ять, згадував, що на Академічній (проспект Шевченка), де він виріс, у 1950-60-х роках дворовою мовою була російська, і українські хлопці змушені були адаптуватись, розмовляючи на кацапському. Це було характерно для більшості дворових і районних компаній Львова, хоча траплялися й винятки. У Святому Саду (1968-1982) спілкування велося виключно українською, і навіть деякі хлопці, які говорили російською, але прагнули стати частиною цієї престижної групи, такі як Святий, Казік, Джеггер, Зеппелін, Механік, Агент та інші, переходили на українську.

У часи тоталітаризму мова кримінальних угруповань у Львові спочатку була виключно російською. Проте наприкінці 1980-х і особливо на початку 1990-х років, знамениті «стрілки» почали проводитися українською, що засвідчило поступову українізацію кримінального середовища. Цікаво, що в сільських компаніях, де російськомовних осіб взагалі не було, процес зросійщення мови відбувався набагато активніше, ніж у міських колах. Це явище помітили Брати Гадюкіни, які в своїх піснях відобразили суржик галичан, наповнений російськими елементами.

Отже, досить складно встановити, які чинники сприяли такому сильному зросійщенню мови українців, зокрема галичан, особливо з огляду на те, що вже виросло друге покоління в умовах Незалежності. Навіть сьогодні мова, якою спілкуються випускники Львівської академічної гімназії та інших навчальних закладів, виявляється не лише далеким від ідеалу, а й зовсім незадовільним. Які ж причини та скільки часу потрібно було для формування цих "шедеврів" повсякденної мови львів'ян, що закріпилися на невизначений термін? Серед них можна знайти такі слова, як "всьо", "куда", "туда", "сюда", "спереді", "ззаді", "ладно", "вопше", "канєшно", "слідуюча остановка", "форточка" та безліч інших скацаплених виразів.

Можливо, в майбутньому цим питанням займатимуться авторитетні науковці: лінгвісти, психологи, соціологи, історики. А поки що залишається лише дивуватися, чому в такій українській та патріотичній Галичині, де до 1939 року кількість росіян була вкрай обмеженою, чи не кожне третє-четверте слово простих людей звучить російською або має її відтінки... Чи не час уже поставити цьому край?