Інтерв'ю з Славою Красовською: "Раша гудбай", конфлікт Цимбалюка з Мірєшніним та новини з світу кіно.

Слава Красовська - талановита українська акторка, яка успішно працює в театральному мистецтві, кінематографі та дубляжі. Ви, напевно, впізнали її з таких популярних серіалів, як "Жіночий лікар. Нове життя", "Кріпосна", "Раша гудбай" та багатьох інших проектів.

Наразі Слава займається створенням нового українського фільму, який отримав назву "Лютий привіт". В ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу вона розповідає про свій досвід роботи в серіалі "Жіночий лікар", свої розчарування стосовно фільму "Раша гудбай", а також про скандали в соціальних мережах та погляди на жіночу мобілізацію.

Цікаві моменти "Батьківських зборів", зйомки дочки в кінематографі та улюблені фільми: розмова з актором Андрієм Ісаєнком.

Ваша екранна дует з Тарасом Цимбалюком здобув велику популярність серед глядачів. Однак, українці переживають через обмежену кількість серій у третьому сезоні шоу "Жіночий лікар". Чи можемо сподіватися на продовження?

На даний момент я не володію жодними відомостями про можливе продовження серіалу "Жіночий лікар". На мою думку, сюжет завершився цілком логічно, і це виглядає як остаточна крапка. Однак актори не завжди можуть бути в курсі всіх задумів продюсерів і сценаристів. У своїй кар'єрі я стикався з різними ситуаціями, тому стверджувати напевно про щось завжди складно.

У "Жіночому лікарі" у вас був ще один неперевершений партнер - ваш собака. Як вдалося "приручити" улюбленця на знімальному майданчику?

На зйомках я жартувала про свого собаку Оскара: "Як викладач акторської майстерності можу сказати, що у цього 'артиста' є певний талант, але професіоналізму - жодного". Привчити його до знімальної атмосфери, звісно, не вдалося; він сприймав усе як гру. Хоча слово "робота" він запам'ятав і завжди швидко збирався, мчав від автомобіля до павільйону.

Слава Красовська разом зі своїм чотирилапим другом / Фото Валерія Проценко

Чи виникали у вас веселі моменти або цікаві випадки?

Одного разу ми приїхали з Оскаром на зміну й уся група нас підколювала тим, чи він добре порепетирував, бо в сценарії була ремарка "Ластівка заплющує очі, пес теж заплющує очі". Звісно ж зробити це в потрібний момент його не вмовиш.

Під час зйомок романтичної сцени побачення з Балюком у другому сезоні Оскар спочатку вирішив, що вийде з кадру одразу після хлопавки та займеться своїми справами на вулиці. Проте, коли його вмовили повернутися до зйомок, обіцяючи смачний Treat, він почав виринати з-під столу, стаючи на задні лапки і смішно хекаючи в найромантичніший момент діалогу. Це було настільки кумедно та несподівано, що Тарас навіть забув свій текст.

Нещодавно в інтернеті розгорівся новий скандал, пов'язаний із Тарасом Цимбалюком. Військовослужбовець Даніїл Мірешкін висловив думку, що Тарас не заслуговує на носіння військової форми та шеврона "Азову" через численні спірні ситуації, які його оточують. Думки людей розділилися: деякі стали на бік Даніїла, інші підтримали Тараса. Яка ваша думка з цього приводу?

Щодо цього скандалу, це питання є для мене надзвичайно делікатним. Адже Даня і Тарас – це люди, які мені близькі.

Даня — мій колега з Малого театру. Ми разом працюємо вже багато років, брали участь у різних виставах і навіть ділили гримерку під час підготовки. Він мені дуже імпонує як особистість і як талановитий актор. Зараз, коли він не може бути з нами через службу, я відчуваю величезну ностальгію за ним.

Тарас є моїм колегою вже не вперше, і ми завжди легко порозуміваємося та маємо гарну комунікацію. Тому з емоційної точки зору мені надзвичайно важко обрати сторону в цьому конфлікті. Логічно я також сприймаю обидві позиції.

Ситуація така: під час читання сценарію нам, акторам, було пояснено, що "Азов" виступає одним із партнерів нашого фільму, поряд із ПриватБанком та ДТЕК. Ці організації згадуються у сценарії та пов'язані з певними подіями. Вони, по-перше, обізнані про процес створення фільму, активно підтримують його реалізацію, переглядають сценарії та надають рекомендації та поради для забезпечення достовірності.

На мою думку, в ситуації, коли це не є самодіяльністю, а реалізується у співпраці з "Азовом", немає нічого неправильного. Якщо розглянути ситуацію з відстані, можна помітити, що команда затвердила присутність цього актора на знімальному майданчику відповідно до сценарію. Я не вважаю, що Тарас повинен соромитися того, що він знімається у формі з шевроном, адже "Азов" фактично дав йому своє благословення на це.

З іншого боку, я розумію Даню. Для нього це дуже важливо. Він дуже ідейна людина, людина дії, вкладається в нашу перемогу, боротьбу, у чесне ім'я своєї бригади. Я розумію, що його може зачепити те, що людина, яка не воює, одягає цю форму. Ми всі прекрасно розуміємо рівень і потужність бригади "Азов".

Проте я не можу зробити однозначний висновок, стверджуючи, що Даня помилився, коли створив це відео, або що Тарас не повинен був брати участь у цій ролі. Я відчуваю, що в обох є своя правда.

Над якими проєктами працюєте зараз?

Нещодавно закінчила знімання в фільмі "Лютий привіт". У Малому театрі зараз репетируємо виставу "Урок" за п'єсою Ежена Йонеско (режисер - Юрій Кулініч). Продовжую роботу зі своїм акторським колективом ARTISTIC, зараз готуємося до фестивалю в Рівному. А також потрохи розвиваю свій бренд "Панянка киянка" - це унікальні сувеніри з Києва.

В соціальних мережах ви публікували фотографії зі зйомок фільму "Лютий привіт". Чи могли б ви поділитися більше інформацією про цю стрічку? Якою буде її сюжет?

"Лютий привіт" – це оповідь про любов у часи війни. Для мене ця історія свідчить про те, що справжні почуття здатні подолати будь-які труднощі та переживання, і вони залишаються живими, незважаючи на складні обставини.

Яку роль ви виконали в цьому фільмі?

Моя роль у цьому фільмі - снайперка з позивним Волошка. Коли я готувалася до проб, у мене теж були думки про те, чи достойна я брати на себе таку відповідальність: одягати форму й грати військову, хоча існують дівчата-акторки, які дійсно долучилися до війська.

Слава Красовська на зйомках фільму "Лютий привіт" / Фото з архіву акторки

Одна з моїх найближчих приятельок в даний момент виконує військовий обов'язок, вона очолює підрозділ безпілотних літальних апаратів. Я не впевнена, чи справді маю моральне право на роль військової, проте розумію, що вміння перевтілюватися в персонажів різних спеціальностей - це суть акторської майстерності.

У 2025 році фільм "Раша гудбай", у якому ви зіграли, викликав великий резонанс: одні його критикували, інші - навпаки, підтримували. Водночас стрічка тривалий час залишалася в трендах. Як ви ставитеся до цього?

Під час роботи над сценарієм фільму "Раша гудбай" у мене виникло безліч запитів ще на стадії кастингу. Спочатку я намагалася отримати головну роль, яку в підсумку виконала Катерина Варченко. Коли я читала сцени для auditions, в мене з'явилося чимало сумнівів щодо сюжету: чи не буде він нагадувати історію про "добру сепаратистку".

Я попросила свою агентку, щоб у випадку затвердження на цю роль я змогла погодитися лише за умови, що мені заздалегідь надішлють увесь сценарій - готовий фінальний варіант. І якщо там будуть моменти, які викликатимуть у мене змішані почуття, я зможу їх проговорити зі сценаристами та режисерами.

Так склалося, що запропонували мені іншу роль. Я трохи розслабилася, бо ця героїня була абсолютно адекватною, україноспрямованою жінкою. Ще й не було текстів російською - а на пробах мене дуже сильно похитнуло те, що треба було говорити російські репліки.

Було складно і трохи дискомфортно. Я розслабилася, коли отримала іншу роль. Проте сам фільм мені не сподобався.

Як ви думаєте, чи варто в наш час створювати фільми, аналогічні "Раша гудбай"?

На мою думку, методи режисера у взаємодії з акторами є цілковито неприйнятними і не відповідають професійним стандартам. У такій обстановці важко очікувати на якісний результат, і я усвідомила це ще під час зйомок — зрозуміла, що успіху не буде.

На жаль, коли я переглядала стрічку, так і сталося. Режисер не надавав жодних інструкцій і жодного разу не пояснив, що саме очікує від актора; він просто демонстрував, як потрібно грати. І це було дуже перебільшено, театрально і екстравагантно. Вважаю, що мені не вдалося цього досягти, і в кадрі я виглядаю як дуже напружена акторка.

Слава Красовська / Зображення від Violetta Yaryzhko

Існують погляди, що лише документалісти повинні висвітлювати тему війни, але водночас багато людей вважають, що кінематограф може мати різноманітні форми. Яка ваша думка з цього приводу?

Справді, зараз лише документальне кіно може бути 100% чесним і об'єктивним щодо висвітлення важливих тем, пов'язаних з війною. Але ми не можемо ігнорувати тему війни в ігровому кіно, коли ми живемо в ній вже тривалий час.

Очевидно, що такі питання вимагають особливої обережності. Можливо, створення фільмів, що торкаються теми війни, потребує значно більшої делікатності та ретельності, ніж робота над іншими видами кінематографії.

На мою думку, нам бракує, в позитивному сенсі, власної пропаганди. На жаль, ми вже давно зазнали поразки в інформаційно-культурній війні: наш ворог успішно впровадив свої наративи та культурні знаки. Відсутність власної пропаганди, а можливо, навіть деяка романтизація військових — це мистецьке піднесення цих героїв — призводить до втрати суттєвого аспекту культурної підтримки.

На мою думку, у нинішніх умовах тривалої війни вкрай важливо звертати увагу на інформаційний простір, наповнений чутками та фактами. Особливо це стосується обговорень мобілізації, ухилянтів та неналежної поведінки працівників територіальних центрів комплектування.

Все це відбувається в нашому суспільстві, і мені здається, що нам бракує підтримки з боку культури – особливо у ставленні до військового як важливої та значної фігури.

Ви визнали, що вирішили зробити паузу від соціальних мереж через виснаження від "безглуздих коментарів, одноманітних трендів і ідеально відшліфованих публікацій". Сьогодні в онлайн-середовищі дійсно можна натрапити на чимало токсичності: варто лише ознайомитися з коментарями в Threads, TikTok або Facebook. Якими способами ви оберігаєте себе від цього негативу?

Так, читання коментарів під чужими постами, мені здається, - окремий вид мазохізму. Я інколи це роблю і сама собі дивуюся, чому. З одного боку, це захоплює твою увагу, коли ти бачиш усю цю злість, ненависть, безпідставні образи. Ти не можеш зрозуміти, чому це відбувається. Але при цьому, коли почитаєш коментарі під якимось постом, відчуваєш себе просто порожнім зсередини або наповненим лише негативними емоціями.

Єдиний шлях, щоб позбутися від цього, полягає в уникненні та зменшенні, по-перше, негативних і неприємних думок інших людей, а по-друге - у проведенні перерв, відмові від соціальних мереж і фокусуванні на реальному житті.

Мене глибоко непокоїть відчуття безвідповідальності в онлайн-просторі. Люди настільки відірвалися від норм і етичних стандартів спілкування, адже можуть залишатися анонімними або недосяжними, що виливають один на одного справжнє море незрозумілого негативу.

Слава Красовська / Зображення від Violetta Yaryzhko

Ви щиро ділитеся своїми творчими ідеями з аудиторією, але про особисте життя розповідаєте нечасто. Чи це викликано страхом перед зайвою увагою, чи, можливо, бажанням зберегти свій внутрішній простір?

Я ніколи не мала звички сильно ділитися постами чи інформацією на цю тему, бо мені здається, що особисте життя на те й існує, щоб відокремлювати його від професійного.

Наразі мені видається абсолютно недоцільним ділитися будь-якими відомостями про свої стосунки, особливо коли в країні стільки людей відокремлені від своїх близьких тисячами кілометрів та різними обставинами, а деякі навіть втратили своїх коханих чи родичів. Розповідати про свої сімейні моменти мені теж здається не на часі.

Ви проходили навчання під керівництвом Юрія Висоцького, якого звинуватили у недопустимих домаганнях. У соціальних мережах з'явилося безліч свідчень від осіб, які стали жертвами, а також від ваших співробітників. Чи зустрічали ви подібні випадки під час навчання?

Існувало два види звинувачень на його адресу: перше — це сексуальне насильство, а друге — моральний тиск. Щодо сексуального насильства, я не можу висловити свідчення, оскільки, слава Богу, ніколи не стикалася з подібними ситуаціями і не була свідком таких випадків. Проте це не свідчить про те, що таких випадків не існувало.

Щодо морального тиску, можу стверджувати, що він дійсно існував, і ми всі зростали в атмосфері сильного страху перед особистістю Юрія Пилиповича. Цей страх набував чималої містифікації — важко було усвідомити, чого саме ми побоювалися.

Мені здається, Юрій Пилипович, можливо, і не усвідомлює, чому на нього обрушилася така хвиля критики, і я побоююся, що він досі не розуміє, в чому саме полягає проблема його підходу. Вважаю, що це може бути наслідком його радянського творчого виховання. У ньому закладено дух старої школи, притаманної радянським часам, де нормою було підтримувати студентів у стані страху, існувала велика ієрархія між викладачем і учнем, а також неприйняття індивідуальності. На жаль, це було звичним явищем у минулому.

Суть проблеми полягає в тому, що він дотримувався застарілих принципів, тоді як час не стоїть на місці, і обставини змінюються. Молоді студенти, які виросли в незалежній Україні, опиняючись у такій обстановці, просто не можуть її зрозуміти. Це для них абсолютно новий досвід, адже вони не відвідували піонерські табори і не навчалися в традиційних школах минулого.

Мені здається, він трохи застряг у минулому. Наведу невеличкий приклад. На першому чи другому курсі ми вперше почали робити уривки з п'єс. Треба було взяти шматочок з п'єси, де персонажі мають фіксовані тексти, і спробувати це зіграти.

Юрій Пилипович тоді пояснив, що найкраще почати з сучасної драматургії. Він зауважив, що якщо відразу поринемо в історичні твори, такі як Шекспір, ми можемо не зрозуміти суть подій. Тому ми вирішили зосередитися на сучасних авторах. Він запропонував нам вибір між такими письменниками, як Арбузов, Вампілов, Розов та Рощин - представниками радянської драматургії 50-х років. У 2007 році ці автори здавалися нам такими ж історичними, як і Шекспір.

Для нас це було щось дуже далеке і незрозуміле. А Юрію Пилиповичу здавалося, що це - сучасна драматургія, яка нам буде ближчою за історичні п'єси. З таких спогадів я роблю висновок: на жаль, він просто загубився в часі та просторі й не помітив, як змінилося життя, як треба підлаштовувати методи навчання студентів під нові реалії.

Таким чином, незважаючи на те, що безліч його випускників досягли успіху в акторській кар'єрі, отримавши від нього міцну теоретичну основу та практичні знання, я все ж виступаю за його відсторонення. Причина в тому, що не всі студенти здатні витримати такі жорсткі умови навчання.

Відомо, що ви викладаєте акторську майстерність у Школі мистецтв "Open Art Studio". Що для вас є ключовим у роботі з учнями?

Незважаючи на те, що в моїй команді переважають молоді актори, я ніколи не вживаю термін "діти". Я вважаю їх акторами, адже в нашій професії вік не має значення. Багато відомих особистостей досягли успіху в кіно ще в ранньому віці, як, приміром, Деніел Редкліф.

У світі кіно вік актора не є вирішальним фактором. Можна успішно будувати кар'єру, заробляти кошти, розвиватися творчо і досягати нових висот у цій професії. Однак це також вимагає певної відповідальності: щоб стати дійсно талановитим актором, навіть у молодому віці, необхідно розуміти значення своєї діяльності та усвідомлювати, скільки зусиль вона потребує.

Слава Красовська разом з ученицею Дар'єю Романчиковою на фестивалі "Золота китиця" / Зображення з архіву акторки.

Я прикладаю багато зусиль, щоб прищепити молодим акторам відчуття відповідальності вже на етапі аматорського театру. Хотілося б, щоб вони більше брали участь у зйомках. Я активно працюю над цим: намагаюся вести їх на кастинги, знайомити з режисерами та кастинг-директорами, коли є така можливість. І, наскільки це можливо в нинішніх умовах, особливо під час війни, ми відвідуємо фестивалі в різних містах України.

Я щиро вдячна всім людям, які беруть на себе організацію таких заходів і відповідальність у цей непростий час. У Києві, у "домашніх" умовах, ми також працюємо на професійній сцені справжнього театру - для того, щоб вони бачили, як відбувається процес підготовки до вистави, сам виступ, зустріч із глядачем, обмін енергією із залом. Щоб усе це було по-справжньому.

У ваших соціальних мережах ви ділилися фотографіями з п'ятиденного курсу, організованого "Київським центром національного спротиву". Сьогодні багато українців вивчають ці навички "на всяк випадок". Чи думали ви про те, що колись ці вміння можуть знадобитися на передовій?

Від початку повномасштабної війни я не раз замислювалася над можливістю піти на службу. Проте досі мені не вистачило ні сміливості, ні впевненості, щоб втілити цю думку в життя.

Звісно ж, ми не можемо знати напевне, що відбудеться в майбутньому. Ми не знаємо, коли закінчиться ця війна, і не знаємо, чи не настане той момент, коли почнеться обов'язкова мобілізація для жінок.

Слава Красовська / Фото з архіву акторки

Отже, в умовах війни кожен із нас повинен мати хоча б базове розуміння ситуації і бути готовим до різних викликів. Проте варто зазначити, що такі курси можуть бути корисними не тільки на фронті. Однією з основних навчальних дисциплін є медична підготовка, і ці знання є необхідними для кожного громадянина України.

Адже обстріли мирних міст все ще тривають, і ніхто не може дати гарантій, що поранень не буде. У критичних ситуаціях важливо не піддаватися паніці, а усвідомлювати, як можна підтримати себе чи близьких до прибуття медиків. Це є надзвичайно важливим, адже панічні дії забирають цінний час і можуть лише погіршити ситуацію.

Ми маємо знати, чого категорично не можна робити в таких ситуаціях, і навпаки - чим можемо допомогти. Принаймні потрібно вміти визначати масивну кровотечу та розуміти, як із нею впоратися навіть до прибуття медиків.

Українське кіно сьогодні активно розвивається. Фільм "2000 метрів до Андріївки" може знову принести Україні Оскар. Що ви про це думаєте?

Я гордий українськими кінорежисерами, і мені дуже приємно, що нам вдалося завоювати цю нагороду Оскар. Проте я повністю поділяю думку режисера Мстислава Чернова, який під час церемонії висловив бажання, щоб ця статуетка ніколи не дісталася в руки, а фільм не був створений, оскільки події, які він висвітлює, не повинні були б відбуватися.

Які у вас творчі цілі як акторки?

Давним-давно в моїй голові виникла ідея, що досі залишилася зі мною і здається мені вірною. Я мрію про те, щоб одного разу взяти участь у зйомках фільму, який може вплинути на життя інших людей.

Знаєте, бувають такі картини, після перегляду яких хочеться або спробувати щось нове, або змінити щось у своєму житті на краще, подивитися на власну проблему під іншим кутом чи додати в життя щось цікаве. Саме в таких роботах мені хотілося б брати участь - у тих, що чіпляють за живе й відгукуються на глибоко особистому рівні.

Чи бажаєте коли-небудь здобути омріяну статуетку Оскара?

Хоч ми вже згадували Юрія Пилиповича Висоцького в цій розмові не в найприємнішому світлі, усе одно він мій майстер. І все одно нас чимало чого навчив.

Одна з ідей, яку він висловив колись, здається мені вкрай вірною. Я вже багато років дотримуюсь її: актор, який стверджує, що йому не потрібен Оскар, або нещирий, або ж просто не є талановитим. Адже в самій суті актора закладене бажання бути визнаним — не з метою самозадоволення, а як свідчення того, що ти рухаєшся в правильному напрямку.

Мені близька ця думка. Мені приємно отримувати схвальні відгуки - після вистав від глядачів, які підходять до мене, коли виходжу з театру, або коли підписники пишуть у соцмережах теплі слова про якусь роль у фільмі чи серіалі. У такі моменти розумієш: твоя праця - не даремна.

Слава Красовська / Зображення: Анастасія Трянова

Отже, нагороди у світі акторства слугують джерелом натхнення для митців, адже вони усвідомлюють, що обирають правильний шлях. Безумовно, я б мріяла отримати Оскар у майбутньому. Проте це не та мета, заради якої я готова пожертвувати іншими важливими аспектами свого життя.

Ще перед початком повномасштабної війни я активно замислювалася над тим, як краще інтегруватися в західний ринок. Я зареєструвалася на європейських платформах для кастингів, інтенсивно вивчала англійську мову та планувала детальний план дій, щоб мати можливість брати участь у міжнародних проєктах.

Коли розпочалася повномасштабна війна, бажання кудись виїжджати зникло. Це не через те, що наше кіно перевершує, а їхнє поступається - зовсім ні. Я добре усвідомлюю, що українська кінематографія наразі переживає етап становлення та відновлення своїх традицій. На даний момент ми дещо відстаємо в ряді організаційних і фінансових аспектів, у масштабах виробництва та бюджетах.

Але зараз для мене настав період, коли хочеться вкладати свої сили саме у розвиток українського кіно - щоб одного дня саме воно прогриміло на весь світ, а не просто шукати шлях на Захід.

Безперечно, щоб здобути Оскар, необхідно бути частиною голлівудського світу. Якщо я не прагну цього усвідомлено, навряд чи зможу втілити свою мрію в реальність. Проте, варто зазначити, що мрії не завжди мають на меті реалізацію. Іноді вони просто слугують для того, щоб приносити радість нашій душі.

Які на ваш погляд сучасні українські кінокартини дійсно заслуговують на увагу?

Мені надзвичайно імпонують стрічки Антоніо Лукіча, зокрема "Мої думки тихі" та "Люксембург, Люксембург". Фільм "Божевільні" Дениса Тарасова залишив на мене сильне враження. Не можу не згадати й "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва — їхній реліз справив на мене дивовижний вплив. Також вважаю, що "Додому" Нарімана Алієва і "Я працюю на цвинтарі" Олексія Тараненка — це дійсно варті уваги роботи. Взагалі, останнім часом з'являється безліч якісних фільмів, що важко навіть усі їх перелічити.