Іван Лучук: Вшанування пам'яті Євгена Козака (некролог у спробі)

14 вересня 2026 року пішов з життя Євген Козак, і ця втрата важко сприймається. З нагоди 40 днів від його смерті, варто згадати про цю яскраву особистість, яка залишила глибокий слід у серцях багатьох людей, на 83 році свого життя.

Євген Козак обіймає посаду віцепрезидента міжнародної організації "Дім Європи в Україні". Він є продюсером і режисером відеостудії, названої на честь Івана Миколайчука, а також активно займається театральною діяльністю як член Національної спілки театральних діячів України та Спілки дизайнерів України. Крім того, Євген є засновником і керівником Першого та Другого міжнародних конкурсів для молодих виконавців на духових дерев'яних інструментах ім. Дмитра Біди та має визнання як лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів у сфері театру та кіно, серед інших досягнень.

Народився митець 28 квітня 1943 року у національно свідомій родині, причетній до визвольних змагань. Його батько Михайло (на псевдо "Сокіл") боровся проти окупантів. Це спричинило те, що на Різдво 1945 року малого Євгена разом із матір'ю Катериною Шайногою, бабцею Юстиною та дідом Олексієм вивезли на спецпоселення в Архангельську область. Там, у селищі (посьолку, за місцевою термінологією) Мотьма, виселенці пробули до 1951 року. Повернувшись на батьківщину, Ґєнек закінчив школу на Львівщині, навчався в залізничному училищі. Потім служив у війську, в Красноярському ансамблі пісні й танцю, тому його "служба" не була надто обтяжливою. Згодом працював актором Львівського державного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. 1984 року знявся у фільмі режисера Івана Миколайчука "Украдене щастя" за твором Івана Франка. Був директором і режисером поетичного театру "Доля", в якому поставив двадцять сім вистав, синтезувавши музику, поезію та малярство. Зокрема, 1992 року вперше в сценічному виконанні здійснив постановку опери Дмитра Бортнянського "Алкід" в Україні та Канаді. Чудово пригадую прем'єру "Алкіда" в шаховому клубі, вона справила на мене сильне враження. Сам Євген Козак теж неабиякий актор, зокрема читець поезії. І має невичерпну організаторську енергію: для прикладу, організував майже тисячу благодійних концертів в Україні й за кордоном, виступав продюсером численних мистецьких проектів. Для прикладу, саме його колосальними і багатолітніми стараннями споруджено пам'ятник Івану Підкові в Каневі. І прочая, і прочая.

Євген Козак, як і Львів, був відкритий для світу. Він із мистецькими місіями побував у багатьох країнах, та пріоритетними для себе вважає все ж культурницькі вояжі в центральну та східну Україну. У Черкасах, Каневі, Полтаві, Запоріжжі, Донецьку його сприймають як уособлення артистичного Львова. У нього було багато спільних проектів, зроблених із центрально-східними митцями.

Останнім часом Євген Козак зосередив найбільше своїх талантів та енергії на створенні відеофільмів. Він виступав у ролі продюсера та режисера для понад двадцяти стрічок, які відзначаються його унікальним стилем і атмосферою. Кожен з цих фільмів легко впізнати як «євгено-козаківські». Серед них варто згадати такі роботи, як "Думи мої, думи... Тарас Шевченко в автопортретах і світлинах", "Іван Франко. Лірична драма", "Леся Українка" (музика Мирослава Скорика та Віктора Захарченка), "Мій лист. Андрей Шептицький" (музика Віктора Камінського), "Іду на ви. Святослав", "Адам. Пам'яті Юрія Покальчука", "Недокошений лан. Пам'яті Івана Миколайчука". Ці фільми складаються з фотографій (переважно авторських) та завжди супроводжуються відповідним музичним оформленням.

Звернімо увагу на відео-фільм "Берестечко". Перегляд цього фільму не може залишити байдужим. Елегійний настрій притаманний цьому фільмові Євгена Козака. Туга за втраченим переплітається в ньому з вірою в можливість колись таки надолужити нездійснене. Струнка побудова кадрів драматизує ситуації, відкриває тему до крайньої межі, до оголення нервів. Несподівані кадри лише підсилюють враження, помножують його незвичними відчуттями, вимальовуючи нескінченну низку різноманітних перетворень. Образне напруження сягає найвищих регістрів. Симфонічна мелодика розсуває межі до безкраю. Емоції палахкотять яскравим полум'ям на тлі густої ночі. Багаття із сотень смолоскипів шугає у високості, пробиваючи своїми язиками небесне склепіння. Цей фільм наче без фабули. Проте відносна фабула таки є, і полягає вона якраз в отій стрункій поетичності, яка дає змогу глядачеві переживати розмаїті ледь не овідіївські метаморфози. Цілісність режисерової натури визирає зі структури фільму. Автор, так видається, прагнув до віднайдення власної ідентичності, пошуки якої і є справдішнім, хоча назагал прихованим, сенсом фільму, смислом і виправданням самого його існування. Сюрреалістичні фантасмагорії, вряди-годи виникаючи упродовж фільму, лише відтіняють, виопуклюють екзистенційні моменти. Не можеш позбутися невідчепного враження, що цей фільм дослівно насичений відображеннями та вираженнями буття, існування, екзистенції.

Очевидно, що глибоке зв’язування автора з рідною землею проявляється на багатьох рівнях. Якщо вибрати з фільму вражаючі краєвиди або окремі елементи ландшафту, то можна створити щось на кшталт поетичного узагальнення нашої Батьківщини. Стрічка Євгена Козака здатна формувати в уяві уважного глядача яскраве візуальне сприйняття реальних ландшафтів через поетичні образи. Незалежно від того, чи йдеться про сучасні чи історичні, зимові чи літні пейзажі, вони завжди зберігають поетичність як у своїй глибинній суті, так і в естетичному оформленні.

Прямо або опосередковано, іноді ледь помітно, як тонкі нитки бабиного літа, історичні реалії, що стосуються битви під Берестечком, загальновідомі з дитинства. Ці асоціації створюють особливу атмосферу, здатну не лише привертати увагу, а й заворожувати. Вишуканим мистецтвом є вміле поєднання різноманітних жанрів у компактному форматі фільму.

Фільм Євгена Козака "Берестечко" вражає своєю метатекстуальністю, адже він активно взаємодіє з іншими творами та мистецькими формами. У стрічці можна помітити безліч алюзій на класичну літературу, зокрема, на поезію Тараса Шевченка, яка є знайомою багатьом. Музичне оформлення, створене композитором Юрієм Ланюком, також викликає різноманітні асоціації. Проте візуальний аспект фільму, попри численні відсилання до інших мистецьких жанрів, залишається повністю самостійним і автономним.

Окрім того, Євген Козак став ініціатором книжкової серії "Честь і чин", в рамках якої було видано багато цікавих книг. Серед них: "Самостійна Україна" авторства Миколи Міхновського, "Ave, diktator" Юрія Горліса-Горського, "Рабів до раю не пускають" – історія бою під Крутами, "Нестор Махно", "Генерал УГА Мирон Тарнавський: Життя та дії", "Яка трагедія Максима Березовського" і "Перший гетьман Байда Вишневецький" тощо.

Євгена Козака вже нема серед нас, живих. Але його багатогранна творчість житиме вічно.

Давні й нові друзі його пам'ятатимуть допоки світу.