Канни-2025: хай живе Lumière!

"Який рік, таке й кіно" -- вкотре під цим гаслом провели головний кінофестиваль планети. Зазвичай такий цинізм зумовлений природною для людини нетерпимістю до всього нового: і повітря було чистішим, і пресі раніше безплатно наливали, і, мовляв, кіно раніше було "великим", а не самопародією. Але якщо минула едиція Каннського огляду справді римувалася із сучасністю лише якісно, то цього разу діалектика взяла гору. Кіноіндустрія нарешті згадала, що вона є фабрикою не лише марень, а й дзеркал - щоправда, з ефектом запізнілого відблиску.

Изображение: Jean Louis Hupe/FDC Лауреаты и члены жюри 78-го Каннского кинофестиваля.

78-й Каннський кінофестиваль розпочався з української ноти. В день відкриття, перед самою урочистою церемонією, у затишних залах палацу, зазвичай заповнених журналістами та небагатьма дистриб'юторами, відбувся показ трьох стрічок: "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова, "Як Володя став Зеленським" (Et Volodia devint Zelensky) Іва Желан, Лізи Вапне та Аріани Шемен, а також "Наша війна" Бернара-Анрі Леві. Ця інформація була оприлюднена дирекцією лише за чотири дні до старту фестивалю через скромний онлайн-пост. Фільми не потрапили до жодної із конкурсних програм, і в базі даних фестивалю їх знайти було майже неможливо. Вірогідно, такий крок був зумовлений тим, що стрічка Чернова, яка вже здобула визнання на багатьох фестивалях, порушувала строгі канони Канн щодо "фестивальності", в той час як інші два фільми, м'яко кажучи, не мали значної художньої цінності та, очевидно, були створені для суспільного телебачення. До речі, фільм про Зеленського вже доступний для безкоштовного перегляду на сайті франко-німецького телеканалу Arte. Цей "жест доброї волі" сприймався як безглузде виправдання, можливо, за масштабну делегацію акредитованих росіян, серед яких були представники пропрезидентських медіа (участь яких у Каннах була заборонена у 2022 році), або ж за щорічну гру з "гарячими стільцями" невдахи Кирила Серебреннікова, чий фільм "Зникнення Йозефа Менгеля" був представлений у програмі "Каннські прем'єри".

Зображення: independant.fr Сцена з фільму "Як Володя перетворився на Зеленського" (Et Volodia devint Zelensky)

Мстислав Чернов на Каннському фестивалі: спостереження з фронту.

Вибачення за Сергія Лозницю, автора нового ігрового фільму, який вперше за багато років потрапив до основного конкурсу, не поспішають. Досі в Європі його чомусь вважають українським режисером. У стрічці "Два прокурори", що створена на основі однойменної повісті радянського письменника та в'язня ГУЛАГу Георгія Демідова, головну роль "порядного обвинувача" Корнєва, який опиняється під тиском сталінських репресій, виконує Олександр Кузнєцов, уродженець Севастополя. Після анексії Криму актор продовжив кар'єру в Росії, але в вересні 2022 року покинув країну через мобілізацію, до цього встигнувши знятися в пропагандистському фільмі "Серце парми". Якщо відкинути питання етики, "Два прокурори" виглядають як невдале кіно, що намагається бути фарсом, в якому "сталинские москвичи" говорять з естонським акцентом і використовують мовні елементи, що не відповідають 1937 року, такі як "ну-с" і "аудиенция". Проте міжнародні критики високо оцінили цю стрічку. У рейтинговій таблиці топових кінокритиків журналу Screen Daily вона поділила перше місце з "Простою випадковістю" Джафара Панагі, хоча нагород не отримала.

Зображення: festival-cannes.com Сцена з фільму "Два адвокати"

Тепер поговоримо про фільми, які справедливо можна вважати українськими. На студентському конкурсі La Cinef німецького кіноуніверситету Конрада Вольфа була представлена короткометражна анімаційна стрічка "Моя бабуся — парашутистка", створена харків'янкою Поліною Піддубною. У ній онука телефонує своїй бабусі Альфії, яка жила в 60-х роках минулого століття, на початку повномасштабного вторгнення в 2022 році. Крім того, у незалежній секції "Тижня критики" продемонстрували нову короткометражку Міли Жлуктенко під назвою "Критичне становище", що розповідає про українську діаспору в Мюнхені. А в рамках "Двотижневика режисерів" відбулася прем'єра документального фільму "Мілітантропос" творців Аліни Горлової, Семена Мозгового та Єлизавети Сміт, який незабаром буде показаний на Docudays UA в Києві.

Однією з ключових тем фестивалю стала взаємозалежність фізичного та психічного в умовах епідемії. У рамках основного конкурсу було представлено три стрічки, які прямо досліджують питання інфекцій: "Альфа", що отримала "Золоту пальму" 2021 року від Жюлії Дюкурно, нео-вестерн "Еддінгтон" Арі Астера, відомого завдяки "Сонцестоянню" та "Спадковості", а також "Ромерія", що здобула визнання на 72-му Берлінале під керівництвом Карли Сімон.

Нова стрічка "королеви боді-горрора" стала однією з найочікуваніших подій. Напередодні вечірньої прем'єри на набережній Круазетт можна було побачити безліч футболок, на яких велично виднілися лише два слова: Julia Ducournau. Багато шанувальників практично в запалі очікували другого "Titane-moment", сподіваючись, що режисерка знову вражаючим чином підірве чоловічий вуайєризму та стане першою жінкою, яка двічі здобула перемогу в Каннах. Напевно, саме тому, коли бажаного рефрену не відбулося, фанати "Титана", а також його критики, хоча й не освистали "Альфу", все ж висловлювали про неї не надто позитивні думки.

Зображення: festival-cannes.com Сцена з фільму 'Альфа'

"Перший альфа" Дюкорно розповідає історію тринадцятирічної дівчини-бунтарки, яка походить з неповноцінної родини. На одній із вечірок їй роблять тату у вигляді недбалого літери "А". Коли вона повертається додому, її мати, медсестра, яка працює з пацієнтами, зараженими незрозумілою хворобою (внаслідок якої люди поступово перетворюються на мармурові статуї — натяк на СНІД), впадає в безпідставну паніку. Її параноїдальна впевненість у тому, що донька також може бути заражена, запускає кафкіанський ланцюг роздумів про основні дилеми, з якими стикається кожна особистість.

Тих, кому ця картина сподобалася, можна було буквально перерахувати на пальцях однієї руки. Проте, це дуже зріла кіно-поема не так про онтологію смертельної і табуйованої в суспільстві недуги, як про природу соціокультурної пам'яті, вираженої через неймовірно-красиву і водночас моторошну фізіологію. У стилістичній сукупності вона не схожа ні на що, хоч у деталях і відсилає то до Леоса Каракса, то до Девіда Кроненберга, то до Алена Роб-Гріє, то взагалі до Джузеппе Санмартіно. Врешті-решт, історія, звісно ж, визначить, чи стане "Альфа" кінематографічним утіленням "прокляття другого альбому", чи залишиться незрозумілим шедевром. Як мінімум, за артистичну унікальність і сміливість Дюкурно точно можна похвалити вже зараз.

Не менш з нетерпінням чекали й на прем'єру нового твору Арі Астера. Схоже, він спеціально адаптував свою роботу для набережної Круазетт. У своєму дебюті на Канському фестивалі під назвою "Еддінгтон" режисер продовжує досліджувати звивини пам'яті, але цього разу йдеться не про особисту або несвідому пам'ять, а про колективну, хоч і не зовсім усвідомлену.

Фото: festival-cannes.com Кадр з фільму 'Еддінгтон'.

2020 рік, уявне містечко Еддінгтон, штат Нью-Мексико. Поки великі міста ведуть боротьбу з пандемією COVID-19, у віддаленому населеному пункті шериф Джо Крос (Хоакін Фенікс) відчуває обурення: у них немає жодного випадку захворювання, але маски залишаються обов'язковими. Для астматика Джо це не лише фізичний дискомфорт, а й зрада його особистих переконань про свободу. Мер-демократ Тед Гарсіа (Педро Паскаль), який активно сприяє будівництву центру обробки даних на основі штучного інтелекту, є ініціатором маскового режиму і носить у собі таємниці з туманного минулого, пов'язані з його дружиною Луїзою (Емма Стоун). Пара живе з матір'ю Луїзи, чий конспірологічний світогляд неодноразово призводить до родинних конфліктів. Джо не вірить у теорії змови, поки не вирішує, всупереч Гарсії, балотуватися на посаду мера — після чого його уявлення починають підтверджуватися в найнеймовірніший спосіб.

Композиційної претензії в картині менше, ніж у попередніх фільмах режисера; семіотичної або, точніше було б сказати, мнемонічної -- настільки багато, що іноді прослизає думка, ніби дивишся джойсівську адаптацію оповідання Борхеса, в якій, замість загадкової країни Укбар - маленька золота Америка, а замість багатозначної буфонади XX століття -- сардонічний ідіотизм XXI-го. "Еддінгтон" -- це навіть не кіно, а екранний синтез мозку, того самого жахливого продукту еволюції, який усіх нас і довів до психопатії детерміністичними бурліннями та, подібно до посидючого читача бульварного дететива, дійшовши до кінця історичної глави, вигукнув: "ах, ось воно що".

Не дивно, що від такого межового бенефісу розуму преса вибухнула контраверсією. Молоді критики, чи то віддаючи данину поваги до кумира, чи то через те, що справді розгледіли у фабульній плутанині детальну мапу власного світорозуміння, розхвалили нео-вестерн. Зрілі ж рецензенти, навпаки, плювалися від вторинності та непослідовності стрічки. Як не крути, ця робота A24 стала справжньою подією, що саме по собі є величезним досягненням.

Зображення: festival-cannes.com Сцена з фільму "Ромерія"

"Ромерія" від іспанської авторки Карли Сімон пройшла через кінозали в атмосфері похмурого спокою, що не викликає подиву. Власниця "Золотого ведмедя" намагалася повторити успіх "Алькарраса", але в результаті лише відтворила вже знайомі теми, від яких глядачі занурилися в глибокий двогодинний сон — таку цінну розкіш у дні безперервного фестивального тиску. Невизначена міжпоколінна рефлексія на тему наркоманії, що призвела до смертельного імунодефіциту, виявилася бляклою на фоні схожого за тематикою дебюту чилійського режисера Дієго Серпедеса ("Загадковий погляд фламінго"), який був представлений у секції "Особливий погляд" і здобув головний приз. Фільм переносить глядача в 1982 рік, до віддаленого шахтарського містечка, де 12-річна Лідія виховується в люблячій квір-сім'ї під опікою її прийомної транс-матері на ім'я Фламінго. Коли в містечку починає поширюватися загадкова хвороба, що, за чутками, передається через погляд закоханих чоловіків, місцеву громаду охоплює паніка. Стрічка об'єднує елементи вестерну, магічного реалізму та соціальної драми, демонструючи, наскільки руйнівними можуть бути забобони і наскільки важливим є інститут сім'ї.

Усі визначні фільми фестивалю, за традицією Канн, були представлені в кінці. Єдине виключення — трансцендентна трагікомедія "Сірат" франко-іспанського режисера Олівера Лаше. У цій стрічці йдеться про чоловіка середніх років на ім'я Луїс, який разом зі своїм маленьким сином Естебаном вирушає на хардкорні рейви в пустелі в пошуках зниклої дочки. Паралельно з цими подіями починається Третя світова війна, і Луїс, сповнений відваги, вирушає на старенькому автомобілі в небезпечну подорож, слідуючи шляхами запеклих анархістів, надихаючись міфічним мостом з суфістської есхатології, що веде над безоднею. Цю справді геніальну і новаторську історію важко описати, адже будь-яке згадування про сюжет і теми може стати великим спойлером. Можна лише зазначити, що фільм охоплює широкий спектр людських емоцій: від сліз розчулення до глибокого шоку, від безглуздого сміху до майже релігійної ейфорії. "Сірат" поділив приз журі з німецькою епопеєю "Звук падіння" Маші Шілінскі, і це лише мала частка того, на що він заслуговує.

Зображення: festival-cannes.com Сцена з кіно "Cірат"

Рівноцінним одкровенням стало "Воскресіння" китайського вундеркінда-самоучки Бі Ганя: для нього цьогоріч журі навіть заснувало спеціальний приз. Роботу просто не можна було залишити поза увагою, але й втиснути її масштаб у рамки наявних номінацій теж було неможливо. Це приголомшливо красива шестичастна ода кінематографу, що оповідає про світ, у якому люди для збереження побутового благополуччя і здорового глузду свідомо розучилися мріяти і бачити сни. Єдиною істотою, що зберегла цю здатність, залишається квазімодоподібний андроїд Фантазм, якого утримують у ямі, куди скидають опіумний мак для підтримки його безперервного міражу. Жінка, яка щойно пережила лоботомію і відкрила в собі здатність змінювати фантазії, вирішує розповісти роботу історію Китаю секвенцією епохальних марень, кожна з яких репрезентує одне із сенсорних почуттів: слух, зір, нюх, дотик, смак і розум (sic!). Упродовж майже трьох годин глядач споглядає ліричний аналіз багатополярності десятої музи, яку не можна осягнути раціональною думкою, -- лише прожити сенсорикою: відчути шкірою, смакувати кінчиком язика і роздягнути оком. "Воскресіння" -- це ідеальний приклад гаптичного досвіду, перенесення якого до інших, навіть суміжних мистецтв просто неможливе.

Підписуйтесь на наш Google News

Напередодні Бі Ганя відбулася прем'єра "Сентиментальної цінності" – стрічки улюбленця Каннського фестивалю Йоакіма Трієра, який цього року здобув гран-прі, що є другою за значенням нагородою. Ця драма, бездоганна як за формою, так і за змістом, своєю затишною атмосферою і камерністю контрастує з гучною поліфонією головного конкурсу. Як і в попередній роботі Трієра "Найгірша людина в світі", головну роль зіграла норвезька актриса Ренате Реінсве. Вона втілює образ меланхолійної Нори, доньки Густава Борга (Стеллан Скарсгард), колишнього режисера, який залишив родину. Після смерті матері Нора та її молодша сестра Агнес (Інга Ліллеаас) стикаються з поверненням батька, що хоче зняти фільм про їхню матір, яка пережила нацистські тортури і покінчила життя самогубством у їхньому родинному домі. У цьому будинку дівчата виросли без батька, і саме його Густав планує використовувати як фон для своєї стрічки. Він пропонує Норі виконати головну роль, але після її відмови звертається до голлівудської актриси (Ель Фаннінг), що призводить до відновлення старих образ і сімейних конфліктів. Будинок у "цінності" виступає не лише як місце дії, а і як ліричний персонаж, якому Трієр надає право першого слова: з самого початку старий маєток в Осло шепоче глядачеві про свої тріщини, що повільно розповзаються по фундаменту і стінах, немов рани часу. Цю багатозначну травму неможливо приховати, від неї не вдасться втекти в іншу кімнату. Коли старий дім починає руйнуватися, з ним потрібно прощатися. Навіть якщо минуле є сентиментальною цінністю, вміти відпускати його – важливий урок.

Фото: festival-cannes.com Кадр з фільму "Сентиментальна цінність"

Не про прощання, а про прощення розповідає головний фільм фестивалю — "Проста випадковість" талановитого іранського режисера Джафара Панагі. Сюжет фільму зосереджується на Вахіді, колишньому політичному в'язні. Почувши звук скрипучого протеза ноги випадкового відвідувача автомайстерні, Вахід запідозрив, що це може бути його колишній кривдник, обличчя якого він не пам'ятає. Впертий у своєму прагненні до помсти, Вахід викрадає чоловіка і збирає команду колишніх в'язнів, аби дізнатися його особу та вирішити, що робити далі.

"Проста випадковість" є першим повноцінним "фільмом" Панагі за майже два десятиліття. Після прем'єри стрічки "Офсайд" у 2006 році, яка розповіла про футбольних уболівальниць, що перевдягалися в чоловіків, щоб обійти шаріатські заборони та потрапити на стадіон, режисерові заборонили займатися кіномистецтвом і виїжджати за межі країни. Весь цей час він створював "нефільми": експериментував із реальністю за допомогою камери айфона, імпровізував перед відеореєстратором, розташованим у таксі, і поєднував фантазію з реальністю через відеодзвінки в Skype. І ось у 2024 році, після серії домашніх арештів, тюремних ув'язнень та голодувань, нарешті, влада відпустила його, і він знову повернувся до своєї творчості.

Зображення: festival-cannes.com Сцена з фільму "Звичайний випадок"

Складаючись із найпростіших сцен, "Проста випадковість" вражає глибиною літературної складності та дотепності. Режисер майстерно використовує камеру, щоб витончено дослідити дилему помсти, відстежуючи аритмічний ритм сухого скрипіння протеза. Фільм ставить на порядок денний, хоч і очевидне, але, безумовно, найактуальніше питання сучасності: як, борючись із жорстоким злом, не перетворитися на нього, і чи має добро право на помсту в принципі? Автор залишає це питання без відповіді. Саме за цю промовисту тишу після знаку питання він отримав "Пальму". 24 травня Джафар Панагі став лише другим режисером в історії, який здобув усі найпрестижніші нагороди світового кінематографу: "Лева" Венеціанського кінофестивалю, "Ведмедя" Берлінале, "Леопарда" фестивалю в Локарно та, зрештою, головний приз Каннського кінофестивалю. Раніше цього досяг лише Мікеланджело Антоніоні.

***

В останній день Канни занурилися в темряву. Усе місто скидалося на постапокаліптичну примару, в якій не працювали булочні, ресторани, магазини й елементарно не було зв'язку. Практично у всіх кінотеатрах скасували покази, і тільки Палє (з фр. palais -- палац), головний центр кінофестивалю, подавав хоч якісь ознаки життя. Спочатку і там електрика сочилася лише з декотрих розеток -- і можна було спостерігати, як рано-вранці втомлені корпуси мляво промацували поверхні, жадаючи пригорнутися до джерел енергії. Моторошна картина. Але вже за кілька годин якимсь неймовірним дивом (точніше завдяки надпотужним генераторам) палац знов засяяв вогнями ззовні і всередині й умить став їдким концентратом життя. Коли почалася церемонія закриття, за збігом простих випадковостей світло з'явилося в усьому місті.