Книжковий ринок на Петрівці. Спогади про місце, яке відійшло в минуле.

Маша Чіп захоплюється світом технологій, відеоіграми, коміксами, кінематографом, живописом та класичною музикою. Вона вже пише про деякі з цих тем, а інші поки що лише в планах.

Коли в перший місяць повномасштабного конфлікту Київ опинився в "півкліщах", я почала збирати свої речі, готуючись до подорожі. Не такою вже й далекою, як з’ясувалося, але довгою. Я переглядала книги, картини, які мали цінність лише для мене і, можливо, ще для декількох людей, але тепер залишилися лише для мене. Дитячі малюнки та старі фотоальбоми викликали спогади, і я думала: можливо, найближчим часом цього всього не стане. Адже у мене була лише одна валізка, рюкзак і маленька сумочка. На всіх троє. Нічого більше. Евакуаційний бус не дозволяв взяти більше. Кожному — лише одну річ.

Не все, що хочеться зберегти, можна взяти з собою. Іноді від цілих етапів життя залишається лише спогад, коли ти перебираєш музичні диски чи перелистуєш книги на ярмарку. Ринок "Петрівка" - це не просто якийсь непоказний "базарчик", які розрослися в дев'яності роки на пострадянських просторах, мов гриби після зливи. Це справжня спільнота, де люди шукали та знаходили книги, як нові, так і старі. Хтось приходив сюди за шкільними приладдям і підручниками, інші - за музикою чи іграми, а також технікою та вінтажними речами. Часом все це перепліталося разом. Тут відбувалися добрі зустрічі, як заплановані, так і несподівані, які залишали по собі приємні спогади. Ринок неодноразово намагалися закрити, але він продовжував існувати, поки російська агресія не спричинила пожежу, яка знищила майже всі книжкові ряди.

Спочатку існували люди з книгами.

У Петрівки, яку усі ми так і не встигли навчитися називати Почайною, є офіційний день народження - 1 березня 1997 року. Але як це часто буває з місцями, які виникають із людської потреби, ця історія почалася значно раніше за документи й облаштовані торгівельні ряди.

Наприкінці 1980-х років на вулиці Фрунзе, яка сьогодні відома як Кирилівська, зібралися книгарі. Іншою популярною локацією для таких зустрічей був Куренівський парк, що на той час також носив ім'я Фрунзе. Тут люди знаходили рідкісні видання, а також купували й обмінювали книги.

Це були часи, коли дозволеного ставало дедалі більше. Тільки ось між "можна читати" і "можна купити" була чимала відстань. Книжок друкували багато, проте популярних на всіх бажаючих не вистачало. Цензура відступала, відкриваючи доступ до раніше заборонених авторів і творів, але видавнича система не встигала втамувати читацький голод. Тож книжки, бувало, не просто купували, а діставали: шукали, вимінювали, розпитували тих, хто знає.

На початку 1990-х років нові видавництва почали заповнювати прогалини, які залишилися після голоду в літературі. На ринок увірвалися детективи, наукова фантастика, пригодницькі романи. Іноді ці книги мали досить специфічні - можна сказати, поспішні - переклади, а редагування явно не встигало за бажанням якомога швидше випустити новинку. Проте для читачів, які протягом багатьох років харчувалися радянською книжковою продукцією, навіть такі видання стали справжньою радістю.

У середині 90-х років продавці книг, які раніше працювали в Куренівському парку, перемістилися до околиць станції метро "Петрівка". Незабаром на цьому місці було створено організований книжковий ринок.

Отже, спершу існували люди, які прагнули до книг, і ті, хто знав, де їх можна знайти. А вже пізніше з'явилася адреса. Признаюся, я вперше почула про вулицю, на якій розташований ринок, коли готувала статтю: Вербова. Це ж цікаво! Скільки киян зрозуміло б мене, якби я сказала: "Пряму на Вербову по книжки"?

Згідно з інформацією консалтингової компанії UTG, в найуспішніші роки тут функціонувало 727 торгових точок, а продукцію представляли понад 120 видавництв. Це був такий масштаб, що сьогодні важко собі його уявити, якщо звик купувати книги в звичайних книгарнях або за допомогою одного кліка. І скільки всього неофіційного тут існувало – не варто й говорити. Якось я придбала англійську граматику, це було неофіційне видання британської або американської книги. Звісно, це була "піратка", але тоді наша споживча культура тільки починала формуватися, тому такі "піратські" видання були скоріше нормою, ніж винятком. Оригінал дістати було непросто, та й купити його для тих, хто навчався, було практично неможливо.

В останні дні серпня сюди приїжджали за підручниками, зошитами, виконаними домашніми завданнями та посібниками для підготовки до екзаменів. Для багатьох сімей новий навчальний рік розпочинався саме з цієї подорожі.

У 2018 році станція метро стала "Почайною". Але ринок у повсякденній мові так і лишився Петрівкою, хоча у 2024 році й він отримав офіційну назву "Почайна".

Культура між рядами

Петрівку важко назвати справжнім храмом науки та культури. Її вигляд був доволі посереднім. Це типовий представник дев'яностих, поєднуючи гротескні кольори з суворими формами. Металево-дерев'яні ряди наповнені не лише книжками, а й навчальними матеріалами, аудіо- та відеодисками, а також купою програмного забезпечення. І, звісно, переважно піратського походження. Це частина її історії, яку не слід забувати чи приховувати.

Більшість моїх улюблених ігор дитинства куплена саме тут. Фільми, допоки інтернет не став всюдисущим і якісним, теж купували тут. У великих пластикових коробочках, малих прозорих чи взагалі у зіп-пакетах з назвою на наклейці, надрукованою на струменевому принтері. І що найкласніше: якщо у вас були специфічні смаки, скажімо, у музиці чи в кіно, тут завжди можна було знайти того, хто "дістане". Часто в таких людей були роздруковані величезні алфавітні каталоги, де можна було спробувати знайти фільм Бергмана чи рідкісний альбом Чіка Коріа.

А ще книги. У мене особисто була улюблена зона з літературою. Продавець із розкішною бородою завжди вмів порадити щось відповідне моїм уподобанням. Іноді мені здається, що його рекомендації були набагато точнішими за сучасні алгоритми. Завдяки йому я відкрила для себе кількох нових авторів та безліч захоплюючих творів.

А букіністичні ряди - то взагалі щось! У ці ряди потрапляли цілі бібліотеки киян зі своїми історіями й отримували нове життя в нових домівках. Стара книжка особливо добре опирається уявленню про товар як щось стандартне. Два примірники одного видання можуть мати зовсім різне життя. В одному - лише друкований текст. В іншому - чиєсь ім'я, дарчий напис, підкреслення, незрозуміла позначка на полях, вклейки та додаткові сторінки коментарів. Іноді вона дратує. Іноді змушує замислитися про людину, яка читала ту саму сторінку задовго до тебе. У дитинстві я через подібний напис вмовила маму купити мені старезне видання "Незнайка" українською мовою (до речі, в тому виданні в головного героя замість його знаменитого конусоподібного капелюха з широкими крисами була маленька шапочка з хвостиком) з дарчим написом чиєїсь бабусі й побажанням "бути хорошим хлопчиком".

Одного разу, навчаючись на першому курсі, я вирішила знайти в бібліотеці рідкісний підручник з математичного аналізу. На жаль, його не виявилося в жодному з рядів. Але поряд зі мною стояв викладач, який запропонував допомогу — він був готовий віддати мені цей посібник, тільки потрібно було зайти на кафедру. Я вирушила до нього, і він щиро подарував мені книгу, пояснивши, що вона йому більше не потрібна. І це теж частина історії про Петрівку.

А ще є цікава барахолка. Формально, можливо, вона не входить до складу ринку "Петрівка" (хоча в мене немає точних відомостей), але за атмосферою та розташуванням вона, безумовно, логічно доповнює букіністичні ряди. Один мій приятель натрапив тут на безліч речей, які допомогли йому створити в інтер'єрі своєї квартири унікальний стиль, надавши йому богемно-маргінального вигляду в найкращому його прояві.

Культура потрапляла до нас без зайвих урочистостей: у пакеті з речами, в пластиковій тарі, в книзі з вже зігнутими сторінками. Не завжди легально, не завжди в якісному перекладі, а іноді навіть в зовсім іншому вигляді, ніж очікував покупець. Однак і це стало невід’ємною частиною досвіду, який тепер ми змушені відтворювати з фрагментів.

Ділянка для майбутнього торгово-розважального центру.

Ще до початку російського наступу 16 серпня 2026 року, Петрівка вже стикалася з загрозою зникнення. Причина виявилася звичною для нашого світу, де домінують фінансові інтереси: на цьому місці планували звести великий торгово-розважальний комплекс.

Історія цих планів довша, ніж може здатися. У репортажі UCap за 2020 рік згадуються наміри забудови ще 2011 р. Влітку 2020 р., за словами книготорговців, їм повідомили про нового власника та запропонували переїзд до приміщення за станцією метро "Лісова". Продавці заперечували, зокрема через ризик втратити звичне коло відвідувачів.

Цей страх абсолютно зрозумілий. У плані міста зміна місця проживання може здаватися простою зміною адреси. Однак для людини це означає новий маршрут, нові витрати часу на дорогу та поступове зникнення звичних ритмів. Можна перевезти меблі та книги, але чи залишаться ті, хто раніше заходив у гості, - це вже інша історія.

Згодом обговорювали компроміс: частину книжкового ринку вздовж залізниці зберегти й реконструювати, створивши культурний простір, а ТРЦ звести навпроти, на місці господарського ринку та магазину "Букініст".

"Культурний хаб" - як звучить! А якщо зважити, наскільки архаїчно виглядала Петрівка в десятих роках, наче й логічно все. Проте навіть рафіновані естети й борці за чистоту міста часом сумували від подібних планів. Ну, бо це ж про спогади, про дитинство, про щось особисте. І трохи гірко читати про намір колись створити місце для книжок і зустрічей там, де люди вже десятиліттями зустрічалися навколо книжок. І не варто забувати про тих, хто працював тут ледь не пів життя...

В будь-якому разі повномасштабне вторгнення призупинило реалізацію цих планів. А далі було гірше.

Ніч на передодні 16 серпня.

Цього літа ринки поблизу "Почайної" постраждали від російських обстрілів, які призвели до трьох пожеж. 15 червня вогонь знищив частину торгових рядів, що пропонували книги, антикварні речі та сувеніри.

30 липня знову спалахнули пожежі в торгівельних павільйонах. Продавці втрачали свої крамниці, що пропонували посуд, вінтажні предмети та прикраси. Проте книжкова Петрівка залишалася відкритою: на початку серпня тут все ще розкладали книги, обслуговували покупців і намагалися вистояти.

Проте в ніч з 15 на 16 серпня 2026 року Росія завдала ракетного удару по Києву, використовуючи балістичні ракети. Внаслідок цього на Петрівці спалахнула велика пожежа, яка поширилася на площу близько двох тисяч квадратних метрів. За інформацією Української видавничої асоціації, більшість павільйонів, а також книги та майно підприємців, були знищені вогнем.

До початку навчального року залишалося трохи більше двох тижнів. Підприємці активно готувалися до шкільного сезону. Після атаки з’явилося безліч повідомлень про втрати: у когось згоріли канцелярські товари, у когось - книги, які збиралися на продаж протягом двадцяти років. Разом із ними зникли документи та все майно торгової точки. Люди, які працювали тут протягом десятиліть, за одну ніч втратили і товар, і роботу. Дехто дізнався про це лише з ранкового телефонного дзвінка. На ринку ще стояв запах диму.

Постраждали й розташовані поблизу видавництва. "Наш Формат" повідомив про пошкоджені стіни, стелю та меблі в офісі; його працівники не постраждали. У "Лабораторії" пошкодило офіс і частину складів. Частину книжок видавництво раніше перевезло на інші склади, тож звідти планували відправляти замовлення.

За цими повідомленнями ховаються реальні людські історії. Це люди, які ще вчора чітко знали, що продаватимуть у наступному тижні. Замовлення, які потребують виконання. Екземпляри, які ще можна врятувати, якщо встигнути. Важливість роботи не зменшується, навіть якщо згодом її назвуть "закінченням епохи".

У цьому контексті різниця між новою книгою та букіністичним виданням стає особливо відчутною. Наклад можна перевидати, хоча це вимагає інвестицій, часу та ресурсів з боку видавництва. Однак історію конкретного старого примірника вже не вдасться відтворити.

Те, що не вміщується у валізу

Коли йдеться про втрату чогось важливого, будь то улюблене місце, місто чи близька людина, часто виникає спокуса романтизувати спогади. Проте давайте спробуємо обійтися без цього. Петрівка не була бездоганною. І не повинна була такою бути. Її цінність не визначалась успішністю кожної угоди чи доброзичливістю продавців.

Вона стала невід’ємною частиною нашого міста. Одне з тих місць, про які не потрібно багато говорити: "Завітаємо на Петрівку" - і одразу стає зрозуміло, куди й чому. Ця звична обстановочка зазвичай залишається непоміченою, поки не настає момент її втрати.

Я постійно розмірковую про книги, які залишила вдома. Про картини, старі фотоальбоми й дитячі малюнки, які не вмістилися у валізу. Коли вирушаєш у подорож, здається, що ці речі залишаються лише на деякий час. Повернешся — і вони будуть чекати на тебе. Разом із кімнатами, вулицями та звичними шляхами.

А потім з'ясовується, що повертатися доведеться в місто, де частини цих маршрутів уже немає. Я дивлюся на поличку в чужому місті, в орендованій квартирі. Книжки власників. Якась ваза. Старезний мініатюрний телевізор і навіть відеомагнітофон. Ніби на Петрівці побувала. З мого - лише старенька PS Vita. Куплена багато років тому саме там, де ви думаєте.

Тепер я оселилася в новому місті. Я планувала повернутися додому кілька разів, але моя Ітака здається все більш недосяжною. Навіть якщо вдасться повернутися, я вже не знайду багатьох людей, яких хотілося б обійняти. І деякі знайомі місця, такі як Петрівка, також залишаться лише в спогадах.