Княжицький розповідає про те, як Росія здійснює грабіж українських культурних цінностей | Еспресо

Маріупольський драматичний театр, музей Архипа Куїнджі, музей Григорія Сковороди та Музей гетьманства в Києві — це лише деякі з численних культурних об'єктів, які зазнали руйнувань, пограбувань або ушкоджень внаслідок російської агресії.

Це не просто "військовий хаос", а продовження тривалої імперської традиції, що триває вже три століття: відібрати, привласнити, переписати історію та представити це як "російське". Наша реакція повинна бути легітимною, потужною та систематичною.

Згідно з думкою мистецтвознавця Діани Клочко, ще за часів Петра I з українських земель вивозили скульптури та унікальні артефакти "для Петербурга", а за правління Катерини II з монастирів вилучали стародавні рукописи, щоб "створити бібліотеку Академії мистецтв". Суть залишалася незмінною: забираємо, адже ці території вважаються "варварськими", тут немає "справжніх інституцій", вони існують лише в імперській столиці.

У XIX столітті грабіж був прикритий "науковими" обґрунтуваннями. Київ зазнавав систематичних розкопок, а знайдені артефакти — від князівських скарбів до візантійського золота — відправлялися до Ермітажу. Під Севастополем було демонтовано унікальну античну мозаїчну підлогу "з метою збереження", і вона також була відправлена до Петербурга. Хоча приватні ініціативи, такі як діяльність Терещенків, частково протистояли цій експансії, більшість артефактів все ж потрапляла до імперії, де їх демонстрували як символ "величі російської історії".

Така ж технологія використовувалася і в XX столітті. Діана Клочко для мого блогу ділиться історією про те, як російські представники вивезли частини мозаїк і фресок з Михайлівського Золотоверхого собору на виставку в Москві, посилаючись на "ювілей Слова о полку Ігоревім". Після цього ці реліквії не були повернуті, а були оголошені "пам'ятником руської культури".

Паралельно українців позбавляли права на інтерпретацію власної спадщини, українським науковцям обмежували спеціалізації й доступ до джерел: "Вони мають право говорити про наші рукописи та ікони, ми -- ні".

Схема залишається незмінною, і нині це відбувається на фоні звуків ракет:

Херсонський художній музей мав у своєму розпорядженні понад 10 тисяч експонатів. Директорка Аліна Доценко в перші місяці окупації намагалася врятувати колекцію, вигадуючи легенду про ремонт та порожній музей. Проте, зрадники виявили місця схованок. Озброєні російські військові оточили будівлю, і протягом декількох днів вивозили цінності у фури без номерних знаків та жовті "шкільні" автобуси. Мешканці міста, ризикуючи своїм життям, фіксували пограбування на свої мобільні телефони — ці записи стали вагомими доказами.

Паралельно розгорталася ще одна історія — маріупольська. Згідно з відкритими свідченнями, директорка музею Куїнджі Наталія Капустнікова, пообіцявши перевезти найбільш цінні експонати "в підвал", фактично приховала шедеври у себе вдома, продемонструвала їх російським пропагандистам, передала окупантам і втекла до Росії. Лише тепер розпочато кримінальне провадження. Постає питання: чи можна було організувати евакуацію фондів заздалегідь? Чи не стала причиною затримки бюрократія та побоювання музейників взяти на себе особисту відповідальність за прийняття рішень?

Журналістка Олена Солодовнікова підкреслює, що багато музеїв не мали цифрових каталогів, а лише "амбарні книги", які грабіжники забирали разом з експонатами. Це ускладнює навіть приблизну оцінку втрат. Вона зазначає, що російські загарбники продовжують легалізувати вкрадені предмети, створюючи "муzeї-клони" з вебсайтами та телеграм-каналами, а також вносячи українські твори до свого "держреєстру музейних цінностей". Для тих, хто не знає справжньої ситуації, це виглядає як "завжди російське".

Деякі шедеври з Херсона були перевезені до "музею Тавриди" в Сімферополі. Директор цього закладу, Андрій Мальгін, представляє "договори зберігання", укладені з колаборантами та фейковими "міністерствами". Це насправді означає, що твори мистецтва опинилися в сховищах без доступу, без цифрової архівації та без можливості публічного огляду. "Світ втрачає частину своєї візуальної історії", – коментує Клочко.

Ефективні моделі повернення культурної спадщини існують. Італійські карабінери з 1969 року мають спеціалізований підрозділ, що налічує тисячі співробітників. Вони розробили програму на основі штучного інтелекту, яка здатна відстежувати фрагменти зображень в інтернеті та порівнювати їх з базами даних про викрадені предмети. Італійці готові поділитися цим інструментом з нами. Наразі ж ми відповідаємо на запити "четвіркою" в Офісі Генерального прокурора, де наші співробітники вручну описують експонати для Інтерполу. Цього явно недостатньо.

Але є й перемоги. Наприклад, історія зі Скіфським золотом. Після восьми років судів Верховний суд Нідерландів постановив повернути колекцію Україні. Тобто країни, що дотримуються права, ухвалюють рішення на нашу користь. Росія є зробила висновки й тепер вивозить украдене на виставки в тих юрисдикціях, де "перехопити важче".

Перед початком великої війни лише приблизно 5% музейних колекцій було виставлено на показ. Інші експонати залишалися в сховищах без належної цифрової документації.

Згідно з висловлюваннями мистецтвознавця Діани Клочко, ініціатива щодо обов'язкового повного оцифрування повинна була бути реалізована ще під час пандемії COVID-19. Хоча цей процес не зміг би замінити оригінальні твори, він міг би забезпечити збереження важливої доказової інформації, такої як зображення, описи та дані про походження. Зараз, без цього, ми опинилися в невигідному становищі.

Недавнє виїзне засідання профільного комітету у Львові продемонструвало, що музейні фахівці готові до змін, технічні рішення вже розроблені, а партнерська підтримка є в наявності. Тепер необхідні лише політична воля та пріоритети в бюджетному фінансуванні. Якщо не почати діяти вже зараз, через десять років світ може звикнути сприймати українське як російське. Це вже траплялося раніше, і так не повинно повторюватися.

Битва за культуру триває в даний момент. У цій боротьбі не є визначальними гасла, а скоріше каталоги, накази про евакуацію, цифрові реєстри, судові позови та правоохоронці, що приходять з ордерами. Наше завдання полягає в тому, щоб забезпечити перемогу України в цій війні за пам'ять.

Про автора. Микола Княжицький – український журналіст та народний депутат.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.