Командир, що невтомно веде за собою.

У третю річницю теракту в Оленівці ми хочемо поділитися історією Дмитра Букарьова - єдиного з командирів вищого ешелону "Азова", який потрапив у злощасний барак-200.

29 липня 2022 року з'явилися перші новини про теракт в Оленівці. Йшлося про те, що вночі росіяни підірвали барак із "азовцями" у фільтраційній тюрмі на Донеччині. Ворожі ресурси та соцмережі публікували фото з тілами та списками. Серед тисяч людей, що переглядали того дня ці списки, - Тетяна Лісова. Рідна сестра Дмитра "Білотура" Букарьова, заступника командира окремого загону спеціального призначення (полку) "Азов".

Спочатку Тетяна сприймає ці новини як вигадку. Вона знає, що довіряти росіянам не можна! Все, що вони поширюють у своїх медіа, — це спотворена реальність і обман. Але раптом вона помічає знайоме прізвище на дев'ятій позиції в цьому жахливому списку. Жінка відчуває, як у неї перехоплює подих, і невпинно плаче кілька годин поспіль. Це просто не може бути правдою... Проте перевірити цю інформацію неможливо: немає зв'язку ані з братом (він знищив свій телефон ще до виходу з Азовсталі і попередив про це родичів), ані з його товаришами.

Із часом Тетяна трохи заспокоюється: її брат Діма завжди говорив, що повернеться додому. Він виходив із найскладніших ситуацій, в яких, здається, неможливо було лишитися живим. До того ж Дмитро - командир "Азова", і не міг бути там, в Оленівці, бо його мали відфільтрувати й утримувати разом із "Калиною", "Редісом" та іншими.

Проте дива не сталося... Дмитро "Білотур" Букарьов, заступник командира окремого загону спеціального призначення "Азов", який відповідав за всю артилерію полку, загинув в Оленівці разом із 53 українськими військовими. Росіяни спеціально перевели їх туди всього за кілька днів до запланованого теракту. У ту страшну ніч він перебував у бараці, що опинився майже в епіцентрі вибуху. У тому пекельному місці в "Білотура" не було жодного шансу на виживання...

Він мав намір навчити хлопців, перебуваючи в полоні.

Після численних випробувань мені вдалося зустрітися з "Калиною" (Святослав Паламар, заступник командира полку "Азов", - ред.), і ми обговорили, чому "Білотуру" не забрали разом із рештою командирів до Росії, а залишили в Оленівці, - ділиться Тетяна Лісова. - "Калина" пояснив, що вони довго аналізували цю ситуацію і дійшли висновку, що російська сторона відфільтрувала тих командирів, які були відомими особами в медіа і мали вплив на своїх підлеглих. Діма не був медійним, навпаки, він завжди прагнув уникати уваги, не шукаючи слави, а зосереджуючись на якісному виконанні своїх обов’язків. Швидше за все, у росіян не було інформації про його посаду. Що стосується повернення інших командирів, яких утримували окремо від інших "азовців", це чудово. Адже ми спочатку думали, що все буде зовсім по-іншому, і росіяни вчинять з ними щось жахливе.

В одному з інтерв'ю Святослав Паламар згадував, що під час оборони Маріуполя в бункері їхні з Дмитром Букарьовим ліжка стояли поруч, вони багато спілкувалися. Згодом, коли стало зрозуміло, що ініціатива "азовців" із захисту Маріуполя захлинулася, розмовляли, що буде далі.

- Ми будували тоді багато сценаріїв, адже не хотіли здаватися в полон, проте це сталося. Якось спілкувалися про те, що будемо робити, якщо опинимося в полоні, я в той час не "малював" у своїй голові жодних картин, а от "Білотур" говорив, що хоче продовжувати передавати іншим свої знання. Він казав, що в полоні в нього буде багато часу, і все, що він знає, вміє, намагатиметься передати побратимам. Він дійсно хотів розробити навчальний процес із підготовки артилеристів у полоні, бо ще тоді говорив, що ця війна надовго, - розповідає "Калина" .

Пані Тетяна розповідає, що, готуючись до полону, брат передавав їй документи, фото.

- Готував до полону і своїх підлеглих. Знаю, що хлопці навіть здавали йому "іспити", що і як говорити росіянам. Я знала, що він міг би за бажанням вийти з оточення, - Діма мав необхідні фізичні сили і знання. Але також знала, що як командир ніколи би на таке не пішов, що він залишиться зі своїми підлеглими та важкопораненими побратимами. Тому ми попрощалися, він попередив, що, найімовірніше, кілька місяців не буде зв'язку, але з ним усе буде добре і він повернеться. Він завжди так казав, - пригадує сестра "Білотура" .

ХЛОПЦІ МАЛИ ВІРУ: ТИ, ХТО ПРИ БОКУ З "БІЛОТУРОМ", НЕ СТАНЕ ЖЕРТВОЮ.

Запитую Тетяну Лісову про причини, чому її брат обходив стороною публічність. В Інтернеті, справді, майже немає його інтерв'ю.

Це була його точка зору. Дмитро бере участь у війні з 2014 року. Він є професійним військовим, адже з 1998 року служив у контррозвідці СБУ. У 2005 році він залишив службу, але коли розпочалося вторгнення, не зміг повернутися на свою попередню позицію. Тоді він вступив до "Азову" як рядовий, а згодом став офіцером. Співрозмовниця згадує, що він жартував: "Уяви, що молодші за мене командують, їм всього 18!"

Тетяна зазначає, що Дмитро завжди відрізнявся природною скромністю, ніколи не виставляючи на показ свої знання, статуси чи досягнення. Він обрав аскетичний стиль життя, що стало його внутрішньою філософією. Йому було притаманно говорити про інших, ставити їх на перше місце, а також піклуватися і підтримувати. Особисто я дізналася про його посаду в "Азові" лише перед їхнім рішенням здатися в полон. Хоча я знала, що Дмитро командир, поняття не мала, що він займає високе командне місце. У нашій родині такі речі ніколи не мали великого значення; найдорожчим завжди було саме життя. Під час однієї з розмов, коли він передавав матеріали та пояснював, що з ними робити, я сказала, що мені потрібно оформити документи щодо його полону, і тому мушу знати його посаду. Тоді я дізналася, що він не просто командир артилерійського підрозділу, а заступник командира полку з цього напрямку. Я усвідомлювала, що це небезпечно, адже російські війська найгірше ставляться до розвідників і артилеристів, а наш "Білотур" був одним із засновників артилерії "Азова" та її артрозвідки. Також я знала, що у Дмитра був величезний авторитет серед військових: він умів так керувати, щоб підлеглі виконували накази точно і без тиску, криків або примусу. Це йому вдавалося завдяки власному прикладу і щирому лідерству. Тому хлопці не просто підкорялися командиру, а справді любили його, сприймали як батька, друга чи порадника. Деякі з його друзів вважали "Білотура" козацьким характерником. У Дмитра була справжня здатність виходити з найскладніших ситуацій, і тому на Азовсталі говорили, що той, хто перебуває поряд із "Білотуром", не загине. Багато бійців намагалися триматися за нього. Його вміння виживати в будь-яких критичних умовах створювало враження безсмертя, - додає пані Тетяна.

Вона висловлює свою версію щодо причин, чому Дмитро опинився саме у цьому бараці в Оленівці.

- Мені здається, росіяни відсортували у списку тих, кого вважали найціннішими: розвідників, артилеристів, офіцерів. А потім, щоб це не виглядало, як спланований теракт, додали молодих, недосвідчених, медиків. Вони знали, що в 2019 році під командуванням "Білотура" було знищено надсучасну розвідувальну систему "Зоопарк", - таких на Росії на той момент було лише вісім. Хлопці, які вийшли з полону, також розповідали, що барак замкнули знадвору на ніч і не випускали ночувати на свіже повітря. Діма часто ночував надворі, бо йому було важко дихати. Можливо, давалася взнаки втрата великої кількості ваги, можливо, забили легені крихти бетону після бункерів Азовсталі. Росіяни йому дозволяли спати надворі. А в ту ніч усі, і він теж, були всередині, - розповідає сестра Букарьова.

Не хвилюйтеся, він не згорів, хлопці винесли тіло командира.

Тетяна Лісова зізнається, що тривалий час після новин про Оленівку та згадок про загиблих, серед яких виявився її брат, намагалася переконати себе в тому, що це всього лише помилка. Ця думка слугувала їй способом витримати важкі моменти.

Вперше моя віра почала тріщати в вересні 2022 року, під час першого обміну полоненими, коли росіяни передали командирів "Азова". Тоді мені дзвонили багато людей, вітаючи з цим. Це було неймовірно дивно чути. Я автоматично відповідала: "А Діми серед них немає, його не повернули"...

Згодом вона поїхала на зустріч зі звільненими з полону "азовцями", які пережили Оленівку.

Я просила розповісти правду про мого брата, але вони настійно просили мене не питати. Вони буквально вмовляли: "Будь ласка, не запитуйте, ми так високо цінуємо Дмитра Євгеновича, що не можемо сказати нічого поганого". Однак я приїхала до них у Київ, щоб дізнатися правду. Вона відкрилася мені завдяки "Дубку" та "Лемку". Останній розповів, що в ту ніч "Білотур" опинився майже в центрі вибуху в бараці в Оленівці. У нього не було жодних шансів на виживання... Але "Лемко" одразу додав: "Не переживайте, він не згорів, його тіло хлопці винесли. Воно в цілості. Я особисто просив їх винести командира". Він усвідомлював, наскільки важливо забезпечити рідним можливість гідно поховати загиблих...

Тетяні нелегко обговорювати цю тему. Ми робимо паузу в бесіді, щоб заспокоїтися. Після короткого мовчання вона знову продовжує.

Коли я чую негативні висловлювання про українців, це завжди завдає мені болю, і я ніколи не залишаю це без відповіді. Для мене українці — це мій брат, який завжди був готовий пожертвувати своїм життям заради інших. Він ніколи не зберігав ненависті до людей, був справжнім аристократом духу та лицарем, який передавав ці цінності іншим. Українці для мене — це його побратими, які в умовах війни рятували важкопоранених і приносили тіла загиблих, незважаючи на те, що навколо все горіло і вибухало, а вони самі були знесилені від втрат і поранень. Вони ризикували своїм життям. Ось ким насправді є українці!

ПОБАЧИЛА ТІЛО БРАТА МАЙЖЕ ЧЕРЕЗ РІК

З того моменту, як Тетяна отримала інформацію про свого брата, і до тієї миті, коли їй вдалося востаннє зустрітися з ним, минуло майже дванадцять місяців.

- Я вперше побачила це тіло на фотографіях, які сепаратистські сайти поширювали після вибуху. Зробила скріншот і підписала: "Сподіваюся, що це не він". Обличчя було не видно, але я впізнала його за статурою та зростом. Я впізнала його. І ще, він лежав у такій позі, в якій зазвичай спав. Руки і ноги були складені так, як завжди. Це виглядало просто, але водночас було до сліз знайомим... - ділиться Тетяна.

Проте, родина отримала офіційне підтвердження збігу ДНК лише майже через рік після інциденту. Тіло Дмитра Букарьова, разом із іншими, було репатрійоване в Україну в жовтні 2022 року.

Однак ми не змогли вирушити на опізнання. Відбувалося слідство, проходили експертизи, і ці процеси займали значний час. Коли стало зрозуміло, що ніхто не проявляє ініціативи, ми почали надсилати запити та організовувати зустрічі. Ми усвідомили, що без активних дій це може затягнутися на рік, а можливо, і більше. Тому об'єдналися з іншими родинами і постійно надсилали запити до відповідних органів, а також зверталися до засобів масової інформації, - ділиться вона.

В останні дні червня 2023 року нарешті надійшов дзвінок з Києва від представників патронатної служби – було виявлено другий збіг за результатами ДНК. Пробу здавали Тетяна та її мати.

- Я звернулася з проханням, аби мені показали тіло. Представниця патронатної служби пояснювала, що за цей час тіло неодноразово піддавалося псуванню, що це уже напівскелет... Але я просила можливості побачити. Мені було важливо побути поруч із ним і переконатися, що нема помилки. Знаєте, я завжди боялася мертвих. Із дитинства. Хоча бабуся вчила, що навпаки - боятися треба живих. Я усвідомлювала, що Діма не заслуговує на таку долю - місяцями лежати у морзі. Знала, що це рідна людина, була переконана, що страху не буде. І коли мені принесли тіло, не було не паніки, ні хвилювання, ні відрази. Я не втратила свідомість... Була в такому світлому й спокійному стані, як за життя, коли Діма бував поруч. Я реально відчула: він радий, що я його нарешті знайшла. І що вже нарешті його змучене тіло отримає спокій...

"Дмитра завжди не вистачало поряд, але ми відчували його присутність."

Коли Дмитро вирушив на фронт у 2014 році, він сказав: "Якщо раптом станеться щось погане, я б хотів, щоб мене кремували". Я пам'ятаю нашу розмову і те, як швидко я змінила тему, щоб уникнути цієї страшної розмови. Він був одним із тих військових, які завжди впевнено стверджували, що неодмінно повернуться додому. Тож під час його служби у нас була віра, що з ним усе буде гаразд. Якщо не було зв'язку, він казав, що просто зайнятий. Брат завжди знаходив можливість надіслати смс або смайлик, якщо не міг зателефонувати. Зараз, як ніколи раніше, я ціную ті моменти, коли він залишався з нами, навіть коли фізично його не було поруч: купував щось для дому, відправляв "Новою поштою", влаштовував сюрпризи. У нього були золоті руки та мудрий розум, він постійно щось лагодив для нас і робив подарунки... Все це оточує нас вдома і нагадує про Діму. Він досі з нами, майже в кожному предметі - частинка його душевного тепла, - ділиться Тетяна.

Зауважує, що зараз шкодує, що тоді не завершила розмову з братом про кремацію: "Я знала, що виконаю його бажання про кремацію, але хотіла б знати, як би він волів, аби його поховали".

За словами Тетяни, вона все ще відчуває вдячність за те, що всі організаційні аспекти поховання були взяті на себе патронатною службою.

Для близьких дуже важливо відчувати таку підтримку. На прощанні в крематорії Києва були присутні практично всі члени команди, військові з підрозділу, побратими та друзі — всі, хто знав або чув про "Білотура". Діму поховали в Черкасах 8 липня 2023 року. Цей день виявився парадоксально знаковим, адже саме тоді в Україну повернули командирів "Азова" після їхнього полону та перебування в Туреччині, - зазначає вона.

Всі командири повернулися додому в один і той же день, "Білотур" - назавжди залишився позаду.

"БІЛОТУР" ЗАСЛУГОВУЄ НА ЗВАННЯ "ГЕРОЙ УКРАЇНИ"

Її підтримує прагнення зберегти пам'ять про брата.

Тетяна висловлює своє здивування, коли чує, що час лікує рани. «Мені не легше», - зізнається вона. - «Це не загоєні рани. Говорити про Діму – це водночас і приємно, і дуже болісно. Але я не можу зупинитися, вважаю це своїм обов'язком. Хочу, щоб усі знали про таких шляхетних офіцерів, як "Білотур", які існують і завжди існували в Україні. Тому, незважаючи на біль, я знову і знову даю інтерв'ю, розповідаючи про брата. Люди повинні знати про нього – дивовижну людину, яка віддала своє життя за свободу України. Командири "Азова" стали відомими, отримали звання Героїв України, а Діма, на жаль, не має цього звання. Він, безсумнівно, цього заслуговує. Брат вчинив багато героїчних вчинків, які гідні такого визнання, і наша родина сподівається на це. Я не можу оцінювати військові досягнення мого брата, але від його побратимів часто чула: "Хто-хто, а "Білотур" заслуговує на таке звання". Я знаю, що як військовий він зробив багато і гідно служив Україні. Його побратими називали його "воїном нової генерації".

Він розповідає, що Дмитро створював інноваційні підходи для ведення війни та розробляв нові тактичні стратегії.

Він не просто дотримувався стандартних інструкцій, як більшість, а навпаки — сам створював їх. Наприклад, він розробив англо-український словник артилерійських термінів, який став необхідним інструментом для продуктивної співпраці з іноземними інструкторами. Одна з осіб, що займалася оформленням цього словника, зазначила, що його якість настільки висока, що лише небагато професійних глосаріїв можуть з ним зрівнятися.

МОНУМЕНТ "БІЛОТУР" У ХОЛОДНОМУ ЯРУ

Тетяна Лісова стверджує, що Дмитро координував і брав участь у вкрай сміливих заходах, будучи однією з тих осіб, які перетворювали неможливе на реальність.

Наприклад, у 2015 році він одним із перших запроваджував роботу з дронами на війні. Приніс перший безпілотник в "Азов". Тоді дрони були слабенькі й далеко не залітали, тож Дмитро придумав операцію, як зайти до ворожих позицій з моря, запустити дрон і зняти все, що потрібно. Вони з побратимами переодяглися в рибалок, попливли човном, запустили безпілотник, той все відпрацював. Але піднявся вітер - і дрон упав між будинками на ворожій території. Неозброєний "Білотур" причалив до берега і побіг на гору діставати коштовний дрон, швидко знайшов його й забрав. По хлопцях стріляли, але вони тоді повернулися цілими і з безпілотником.

І ще був один епізод, який часто згадують. Коли російські війська атакували "Бастіон" у Маріуполі, де розташовувався командний пункт оборони міста, багато військових опинилися під руїнами, з'явилися загиблі та поранені. Ті, хто вижив, почали розбирати завали, і коли дістали "Білотуру", виявили, що кімната, в якій він перебував, була повністю засипана бетоном, але сам він не отримав серйозних травм. Саме тоді виник міф про те, що "Білотур" не боїться смерті.

18 травня 2025 року у Холодному Яру було відкрито пам'ятник Дмитру Букарьову.

Для Діми це місце мало особливе значення. Він був добре обізнаний з історією Холодного Яру та його легендарними постатями. Не випадково, що пам'ятник розташований саме в цьому місці. Скульптор майстерно втілив його риси. Це чудова пам'ять про брата, йому б це дуже подобалося, - ділиться Тетяна Лісова.

Згідно з інформацією, наданою Українським інститутом національної пам'яті, в результаті воєнного злочину, скоєного російськими військовими у фільтраційній тюрмі в селищі Оленівка, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях Донецької області, загинуло не менше 53 українських військових, а ще 130 осіб отримали поранення різного ступеня тяжкості.

27 липня 2022 року російські сили перевели майже двісті бійців бригади Національної гвардії України "Азов" до швидко відремонтованого приміщення Волноваської виправної колонії, розташованої в промисловій зоні. В наступний вечір військовополонених вишикували у ряд, перевірили за списком, а потім по одному провели в барак, заборонивши виходити на вулицю. Приблизно о 23:15 за межами колонії пролунав вибух, а близько опівночі ще один - всередині приміщення.

Після вибуху в бараці сталося обвалення, що призвело до спалаху пожежі. Усі ув'язнені, які знаходилися в зоні вибуху та охопленого вогнем сектору, загинули.

Ті з військовополонених, які перебували в іншій частині приміщення, отримали важкі поранення і страшні опіки. Звідти чулися крики. Адміністрація колонії не гасила пожежу і не надавала медичної допомоги. Тому багато травмованих помирали від втрати крові та больового шоку.

Лише через три роки після теракту адміністрація колонії, що перебуває під окупацією, дозволила полоненим з медичним досвідом надавати допомогу лише тим, хто зміг самостійно вибратися на волю.

Окупанти почали евакуацію постраждалих лише вранці, використовуючи вантажівки для транспортування. На жаль, через такі умови частина поранених не дожила до місця призначення.

11 жовтня 2022 року Україні були передані тіла українських військових, з яких, згідно з результатами молекулярно-генетичних досліджень, вдалося ідентифікувати 52 загиблих, що загинули в Оленівці. Процес ідентифікації інших триває.

28 липня оголосили Днем вшанування пам'яті Захисників та Захисниць України, а також учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які стали жертвами розправи, катувань або загинули в полоні. Цю постанову прийняла Верховна Рада України 22 липня 2025 року.