Чарівність невизначеності: нова стрічка Паоло Соррентіно "Грація"

На кінофестивалі "Київський тиждень критики" відбулася українська премʼєра нового фільму провідного італійського режисера Паоло Соррентіно "Благодать", що зображає будні президента Італії та розмірковує про моральні колізії. Дмитро Десятерик віддає належне прекрасній грі Тоні Сервілло, який виконав роль президента, та все ж сумнівається, що ця картина є режисерською удачею.

Італійському президентові Маріано Де Сантісу (Тоні Сервілло) лишилося пів року на посаді -- після шести термінів у офісі. Він колишній суддя, здобув авторитет і як політик, і як правник. Має закулісне прізвисько Залізобетон -- бо обережний, неквапний і кожне питання обдумує вкрай ретельно.

Президент Італії займає переважно церемоніальну посаду, але все ж має певні повноваження, які впливають на розвиток сюжету. У цій ситуації Маріано зосереджується на трьох вкрай складних питаннях: законопроекті про евтаназію, за який активно виступає його помічниця та дочка Доротея (Анна Ферцетті), а також на двох клопотаннях про помилування для засуджених злочинців Ізи Рокка (Лінда Мессерклінгер) і Крістіано Арпа (Васко Мірандола) — перша вбила свого чоловіка, а другий — свою дружину. Цікаво, що оригінальна назва фільму "La Grazia" в італійському перекладі означає як "помилування", так і "благодать". Окрім цього, Маріано намагається з’ясувати, хто був коханцем його покійної дружини.

Зображення: Андреа Пірелло Сцена з фільму "Грація"

Соррентіно завжди намагається знайти гармонію між стилем та змістом. Наприклад, у його найвідомішій стрічці "Велика краса" (2013) роздуми головного героя про невпинний плин часу та власну бездіяльність відображаються в елегійних, майстерно знятих пейзажах Рима. У "Благодаті" монотонність днів Маріано передана через постійну ізоляцію в музеї-тюрмі Квіринальського палацу, з безліччю статичних кадрів та похмурим, зосередженим виразом обличчя Сервілло. Також відзначається відсутність яскравих кольорів, еротичних мотивів та комічних ситуацій, які зазвичай притаманні фільмам Соррентіно. Це вражаюче відтворення реальності літньої людини, яка втомилася від своєї ролі та самотності, і загалом є флегматичною в житті. Вирішуючи цю формальну задачу, Соррентіно, здається, занурює сюжет у бездіяльне болото.

"Партенопа": образ жінки, місто та кінематографічна стрічка.

Багато критиків вважають сюжетну та візуальну стриманість "Благодаті" своєрідною авторською відповіддю на попередню роботу Соррентіно – яскраву "Партенопі" (2024). Проте, можна сказати, що це також контрастує з "Сільвіо та інші" (Loro, дослівно "Вони", 2018) – інтерпретацією життя одного з найскандальніших італійських політиків, тричі премʼєр-міністра Сільвіо Берлусконі. Берлусконі був не лише впливовим державним діячем, а й телемагнатом, і тому "Сільвіо та інші" наповнене розкішними образами, яскравими кольорами та гламуром. У байопіку про скромного президента-юриста, який страждає від патологічної скромності, цілком зрозуміло, що домінували інші емоційні нотки.

Зображення: La Biennale di Venezia Сцена з фільму "Грація"

Занадто багато чого — це завжди не на користь. Сюжетна лінія розтягується, поки режисер, проявляючи щедрість, нарешті не активує раніше закладені конфлікти: евтаназію та прощення двох злочинців. У цей момент перегляд стає значно більш захоплюючим. І навіть Сервілло нарешті отримує можливість продемонструвати свій талант: його вміння переходити від драми до комедії вражає своєю продуманістю і тонкістю виконання. Якщо бути чесним, дві найзахоплюючіші сцени — це зустрічі Доротеї з Ізою та Маріано з Крістіано у в'язниці. Це майстерно виконані психологічні дуелі, які за короткий час розкривають глибину всіх персонажів. Саме в цих моментах відбувається та довгоочікувана кульмінація фільму.

У творах Соррентіно завжди присутні дві основні теми: смерті (часу) та кохання, причому в саме такій черговості. Коли Маріано приймає рішення про найважливіші документи свого політичного завершення, він керується тим, чи містять вони елемент любові. І підсумовує: "Благодать — це витонченість сумніву".

Вражаючий урок з кіно: щасливий той політик, який здатний зберегти в собі цю розкіш — вміння сумніватися. Але чи дійсно варто було створювати настільки тривале кіно лише заради цього?