Крим — це не частина Росії і не Туреччини. Яким чином можна зберегти півострів у контексті української політики?

ПРОЛОГ: КРИМ ЯК АСОЦІАЦІЯ І ІНДИКАТОР СВІТОВОЇ КОНФЛІКТНОСТІ

Крим — це не лише географічний півострів, розташований на карті. Він являє собою унікальний політичний архіпелаг, де зосереджені напруження між різними цивілізаційними моделями. Тут перетинаються щонайменше три суттєві вектори сучасної геополітики: неоімперський реваншизм, прагнення до справжньої суб'єктності держав пострадянського простору та хвиля постколоніального відродження пригноблених і втрачених ідентичностей.

Збройний конфлікт за Крим є лише поверхневою складовою. Насправді, ми маємо справу з глибшою боротьбою за концепцію Криму: чи є він трофеєм, колонією, стратегічним форпостом, чи ж невід’ємною частиною держави, повернення якої означає відновлення справедливості? Анексію Криму Росією у 2014 році було не просто зміною кордонів — це стало виявленням глибинної ідеї, закладеної в її політичну сутність: держава — це те, що можна захопити. Крим став першою явною заявою Росії про її імперські амбіції в XXI столітті.

Сьогодні до цієї смислової боротьби приєднується новий учасник — Туреччина. Вона не виступає в ролі загарбника, а прагне зайняти позицію духовно-культурного, а, можливо, й стратегічно-гуманітарного покровителя кримських татар. Це не фантазія: за цією амбіцією стоїть столітня пам’ять про спадщину Османської імперії, мільйони турецьких громадян, які мають кримськотатарське коріння, а також м’яка сила ісламу і тюркської єдності.

Україна опинилася не лише в оборонній ситуації. Вона повинна не тільки звільнити свої території, але й уникнути перетворення перемоги на інший вид залежності — культурну, ментальну, або зовнішньополітичну. Питання Криму не є просто інструментом в торгах між державами. Це питання визначає архітектуру самої України. Якою стане держава, яка поверне Крим? Буде вона суб'єктною або знову стане сателітом? Якщо Україна дозволить перетворити себе на просту лінію, яку переграватимуть Росія, Туреччина та інші союзники, вона залишиться геополітичним тілом без справжнього політичного серця. Однак, якщо повернення Криму відбудеться як акт справжньої суб'єктності, з визнанням і відновленням прав кримськотатарського народу та формуванням нової політичної ідентичності півострова як частини України — це стане початком нової Республіки. І в такому випадку Крим перетвориться не лише на відновлену територію, а й на осередок перетворення для всього суспільства.

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ: ВПЛИВ ОСМАНСЬКОЇ І РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ НА РЕГІОН

Крим має глибоку і складну історію. До 1783 року півострів входив до складу Кримського ханства -- тюркської мусульманської держави, яка зберігала внутрішню автономію, але перебувала у васальній залежності від Османської імперії. Османи мали вирішальний вплив на зовнішню політику ханства, контролювали порти, фортеці, призначали ханів. Проте варто пам'ятати, що ще задовго до цього -- у Київській Русі -- Крим згадується як важливий простір політичного, торговельного й релігійного контакту.

Перші християнські єпископати в Херсонесі виникли ще в I столітті, а Володимир Великий прийняв хрещення в Криму, в Корсуні — цей момент став важливою віхою в українській національній міфології, оскільки символізує початок духовності держави. Протягом XVI-XVII століть українські козаки здійснювали походи на Крим, маючи там свої торгові факторії та вплив. Запорозька Січ підтримувала альянси з певними кримськими ханами і протистояла Османській імперії, але Крим завжди залишався в центрі уваги українських політичних та військових планів.

У XVIII столітті, після приєднання Криму до Росії, почалась його колонізація за імперським сценарієм. Проте українська присутність -- культурна, демографічна, мовна -- не зникала. Багато українців переселялись до Криму; у XIX-XX століттях зберігались цілі українські села. У 1954 році формальне передання Криму Українській РСР було радше визнанням фактичної історичної, культурної та логістичної інтегрованості півострова з материковою Україною. Достатньо подивитися на водопостачання, електрику, транспортні артерії: всі вони йшли з півночі -- з України. У 1991 році кримчани голосували за незалежність України, і саме Україна забезпечила правову базу для повернення депортованих татар.

Таким чином, Крим -- це не чиясь давня колонія, а частина української історичної цивілізації. Не лише через приналежність до держави, а через мережу зв'язків: хрещення Русі, козацькі походи, культурну тяглість, побутову інтеграцію. Це українська земля не лише за правом, а за пам'яттю, не лише юридично, а й духовно, географічно, ментально. Саме тому питання Криму -- це питання не кордонів, а гідності. І не можна дозволити, щоб цю гідність знову переписували чужі амбіції -- хоч з Москви, хоч із Анкари.

Після поразки Османської імперії у війні 1768-1774 років було підписано Кючук-Кайнарджійський мир, який формально надавав Криму незалежність. Проте Росія, проявивши цинізм, використала цей статус лише як проміжний етап на шляху до повної анексії. У 1783 році, порушивши умови мирного договору, вона приєднала Крим до своїх територій. Туреччина висловила протест, але не змогла відстояти свої інтереси. З цього моменту починається колонізація Криму — перетворення його на військову базу російської імперії, що супроводжувалася витісненням місцевого населення, переселенням православних християн та руйнуванням тюркської культури.

Для України надзвичайно важливо, що впродовж XIX-XX століть українські інтереси в Криму були придушені як російською, так і турецькою імперською політикою. У радянській історії Крим сприймався як колонія або "військовий курорт", без жодних згадок про українську присутність чи кримськотатарський аспект. Справжнє повернення України до Криму розпочалося тільки в 1954 році з формальним приєднанням, але в політичному контексті цей процес активізувався лише після 1991 року, з моментом здобуття незалежності. Саме українська державність створила умови для повернення кримських татар із заслання, визнала їх корінним народом та ініціювала процеси політичної інклюзії. І лише Україна, на відміну від Росії чи Туреччини, визнає право Криму бути частиною демократичної спільноти.

Сьогодні Туреччина юридично не має претензій на Крим. Але історична пам'ять Османської імперії продовжує жити в культурі, в націоналістичному уявленні про "тюркський світ", у риториці політичних еліт. У цих картах Крим позначається як частина потенційної сфери впливу, місце для гуманітарної або культурної експансії. Президент Ердоган неодноразово згадував про "кримських братів" -- з повагою, але також із натяком на особливу турецьку місію щодо захисту їхніх прав. У його риториці півострів має бути звільнений від російської окупації -- але що це означає на практиці? Український Крим з широкою автономією татар? Чи Крим як об'єкт спільного патронажу?

Саме в цьому контексті проявляється український інтерес: повернення Криму — це не лише завершення окупації, а й запобігання виникненню нової форми неоосманського впливу. Крим, що повертається, має стати українським не тільки в юридичному сенсі, а й у політичному, символічному та культурному. Це передбачає, що будь-яке зовнішнє втручання — чи то з боку Туреччини, Заходу або будь-якої іншої країни — повинно відходити на другий план в порівнянні з державними інтересами України. Політика реінтеграції Криму повинна формуватися саме Україною: у співпраці з кримськими татарами та в діалозі з партнерами, але як активним суб'єктом, а не як платформою для компромісів між іншими гравцями.

Сьогодні Туреччина виступає як партнер України. Однак варто пам'ятати, що історична пам'ять і стратегічні інтереси можуть змінюватись з часом. Тому українська стратегія стосовно Криму повинна включати не лише плани щодо його деокупації, але й бачення, як утримати півострів українським не лише в юридичному, а й в культурному сенсі. Історія вчить нас, що як Османська, так і Російська імперії розглядали Крим як ресурс для експлуатації. Натомість ми повинні бачити в ньому спільноту, пам'ять та простір для гідності. Тільки тоді жодна тінь — ані османська, ані московська — не зможе знову нависнути над цим півостровом.

СЦЕНАРІЇ ВПЛИВУ: ВІЙНА, МИР І ПІДПОРИ ВІД АНКАРИ

Туреччина демонструє вражаючий баланс у своїй зовнішній політиці. Вона активно постачає Україні безпілотники Bayraktar, розробляє для неї військові кораблі та бере участь у процесах звільнення полонених. Водночас країна підтримує торгові відносини з Росією, утримується від накладення санкцій і стає важливим економічним центром для російських інвестицій. Це ставить під сумнів довіру до її намірів. Проте, саме така стратегія дозволяє Туреччині займати унікальну позицію — бути єдиним великим гравцем, який підтримує діалог як з Києвом, так і з Москвою. Якщо виникнуть переговори щодо Криму, Анкара, ймовірно, прагнутиме виступити в ролі посередника, і навряд чи це буде безкоштовно.

Можливі сценарії для залучення Туреччини включають:

Кожен з цих сценаріїв вимагає чіткої позиції України: Крим є частиною України, і будь-яка співпраця з союзниками може відбуватися тільки в рамках українського суверенітету.

СУБ'ЄКТНІСТЬ ЧИ ЗАМІНА ІМПЕРІЙ?

Після 2014 року наша держава почала складний, але впевнений шлях до відновлення свого статусу як суб'єкта міжнародних відносин. Крим, як територія, що знаходиться під окупацією, але не зламаний духом, стає показником успішності цієї трансформації. Повернення Криму не обмежується лише зміною кордонів. Це означає кардинальну зміну ролі України в світовій політиці — з об'єкта впливу на суб'єкта, здатного самостійно формувати своє майбутнє, а не залишатися буферною зоною.

Справжня загроза для України полягає не лише в агресії Росії, а й у ризику повторної колонізації через інші механізми. Під маскою допомоги, міжнародних ініціатив, миротворчих та культурних місій ми можемо зіткнутися з новою формою контролю. Якщо ми не забезпечимо кримськотатарський фактор як складову нашої державності і дамо можливість використати його в інтересах інших, ми ризикуємо втратити півострів під умовним "колективним управлінням".

Суб'єктність полягає не в тому, щоб відмовлятися від підтримки, а в умінні чітко визначити умови її надання. Це означає встановити межі, за якими зовнішній партнер може перетворитися на домінуючу силу. Суб'єктність не дозволяє жодній країні, навіть дружній, нав'язувати нам порядок денний під приводом участі в гарантіях безпеки. Це не просто гасло, а здатність сказати союзнику: "Дякую, але це не підходить". І залишити за собою право остаточного рішення у питаннях, що стосуються нашої території, культури та безпеки.

Крим є випробуванням не лише для нашого патріотизму, а й для геополітичної зрілості України. Ми маємо можливість повернути цей регіон, але також ризикуємо втратити над ним контроль. Проте ми можемо відновити Крим з новим рівнем інституційної якості. Це питання залежить не від наших партнерів, а від нас самих і нашого стратегічного україноцентричного підходу!

ВИСНОВОК: ВОРОГІВ БАЧИМО, А СОЮЗНИКІВ ВИЗНАЄМО -- БЕЗ ІЛЮЗІЙ

Туреччина виступає потужним актором на міжнародній арені. Вона має чітке уявлення про свою роль в Чорному морі, мусульманському світі та південному фланзі НАТО. Кожна криза стає для неї можливістю зміцнити свій вплив. Проте її стратегічний підхід не базується на емоціях чи солідарності, а керується прагматичними національними інтересами та балансуванням між західною безпековою структурою і власними імперськими амбіціями.

Туреччина не є ворогом, але й не виступає безумовним союзником. Її підтримка не є актом благодійності; це угода, вигідна для обох сторін. Якщо ми це розуміємо, то можемо вважатися зрілою нацією. Якщо ж ми ідеалізуємо нашого партнера, то стаємо вразливими. Адже союзник — це не той, хто нам щось винен, а той, з ким ми тимчасово ділимо спільні інтереси, які можуть змінюватися з плином часу.

Україна повинна висловлювати вдячність за підтримку, проте не віддавати контроль над своїм майбутнім. Важливо залишатися вдячними, але уникати наївності. Нам необхідно будувати партнерські відносини, але не дозволяти, щоб Крим став новою сірою зоною, де Україна буде лише символом, а реальні рішення прийматимуться іншими. Ми повинні запобігти перетворенню нашого суверенітету на розмінну монету в глобальній геополітичній грі. Саме з цієї причини наша дипломатія, армія та стратегічне планування повинні бути проактивними, а не лише реактивними.

Крим -- наш. Але щоб він залишався нашим, ми маємо бути не лише тими, хто воює, а й тими, хто ставить умови, веде гру, пропонує майбутнє. Не лише оборонцями, а й архітекторами. Не лише стороною, що вимагає, а й силою, що формує.

Остаточний принцип: Туреччина може виступати в ролі партнера. Проте партнер не є господарем. Єдина сторона, що має право на український Крим — це Україна. Ні Росія, ні Туреччина, ні будь-які гаранти чи союзники не можуть претендувати на це. Крим — це невід'ємна частина України, і він повинен залишатися не тільки на карті, а й у центрі нашої державності, пам'яті та майбутнього.