Культурний блогінг: він втратив елітарність, але ще не став масовим явищем.

Як привернути увагу публіки до балету та чи вдається українському класичному мистецтву звільнитися від російської спадщини.

Незважаючи на повномасштабну війну, в Україні з 2023 року спостерігається справжній театральний бум: доходи всіх національних театрів значно перевищили результати 2021 року. Квитки на популярні вистави, такі як "Конотопська відьма" Івана Уривського та "Кабаре" Олени Коляденко, розкупалися вже в перші години після їхнього виходу у продаж. Ця позитивна тенденція продовжується і далі, охоплюючи не лише театри столиці.

У своїй колонці для "ДМ" директорка та засновниця "Дикого театру" Ярослава Кривенко писала, що театр привертає увагу до важливих тем і в часи війни діє навіть краще, ніж соціальна реклама. Війна побудила інтерес українців до власної історії, а сучасні трагедії спонукали дізнатися про трагедії минулого. Як приклад -- низка фільмів, подкастів і мюзиклів про митців "Розстріляного відродження".

Хоча інтерес до драматичного театру, літератури та кіно зростає, попит на класичне мистецтво досі залишає бажати кращого. Ситуація не легка також і для редакцій, які займаються контентом як на тему популярної культури, так і в більш вузьких жанрах. Головна редакторка "Сенсора" Анастасія Євдокимова в інтерв'ю для "ДМ" про культурні медіа зазначила, що сьогодні "найскладніший період для створення медіа про культуру, і, на жаль, найближчим часом ситуація не покращиться". Тим часом автор проєкту Bezodnya Music Макс Нагорняк охарактеризував музичні медіа як "діяльність для справжніх ентузіастів".

Блогінг, присвячений класичному мистецтву, є ще більш вузькоспеціалізованим напрямком, але він все ж активно розвивається. "Детектор медіа" провів бесіду з блогерами, які діляться своїми думками про балет, живопис та театр в широкому сенсі, а не лише зосереджуються на прем'єрах або скандалах. Чи відбувається в цих сферах переосмислення історичних подій та особистостей? Чи залишається вплив російської школи в українському академічному мистецтві?

"Балет — це не лише 'Лускунчик'". Як Вікторія Зварич, колишня солістка Львівського національного театру, перетворилася на популярну балетну блогерку.

Після початку широкомасштабного вторгнення балерина Вікторія Зварич залишила сцену та заснувала свій блог, який наразі має понад 50 тисяч підписників. У ньому вона ділиться історіями про український балет, спростовує стереотипи про російську школу та відкриває завісу театру, демонструючи його зсередини – так, як це зазвичай залишається непоміченим для глядачів.

"Війна розпочалася в день, коли у нас була запланована прем'єра. Це стало справжнім трагедією, оскільки я вважала цю виставу символом занепаду балетного мистецтва. Артисти та викладачі докладали чимало зусиль, але декорації... Все виглядало дуже сумно, і в один момент я навіть з полегшенням усвідомила, що виставу скасували," - ділиться вона спогадами.

Після початку вторгнення Вікторія втратила бажання танцювати: "Я розуміла, що все, чого мене вчили, -- з російської школи. Мене виховували в думці, що балет -- це Росія. І я не хотіла цього продовжувати".

Літніми місяцями емоції вщухли, і вона вирішила дослідити українську балетну спадщину. Таким чином, виникли перші відео-матеріали, присвячені українським виставам та забутим постановкам. Відновити їх виявилося надзвичайно складно, адже в балеті немає партитур, як у музиці; хореографічні твори передаються з покоління в покоління. Як тільки зникає людина, яка знала цю виставу, вона йде в небуття.

Першим вірусним відео блогерки стало її розслідування щодо зарплат балетних артистів, яке зібрало понад 300 тисяч переглядів. Наступним стало відео про український балет, що стало каталізатором її популярності: "Глядачі почали активно підтримувати та поширювати мої роботи. Я отримувала запрошення на інтерв'ю, і одне з них, фінське, викликало неймовірну хвилю ненависті. Російські ЗМІ випустили безліч статей про 'знівечену українську балерину', яка нібито хоче 'скасувати Чайковського'. Навіть Пєсков висловився з цього приводу. Після публікації відео про український балет росіяни почали залишати коментарі на кшталт, що балет 'по визначенню російський', і ці коментарі лише підливали масло у вогонь, спонукаючи мене створювати нові контенти".

Хейт, каже вона, надходить здебільшого від росіян. Частина українських глядачів теж тяжіє до "русского балета", але найболючіше -- коли це роблять самі артисти: "Мене дивує, коли артисти балету, які ростуть у балетному середовищі, обмежуються "Лускунчиком" і "Лебединим". Щоб розвиватися, ми маємо знати якомога більше того, що відбувається у світі".

Вікторія зазначає, що український класичний балет практично не зазнає змін. Театри уникають відкритості та забороняють зйомку вистав, що, на її думку, навпаки могло б підвищити інтерес через соціальні мережі. "Я виросла в атмосфері, де театр вважався священним. Глядач повинен бачити лише вишукану картину. Мої вчителі вражені, коли я ділюсь внутрішніми аспектами балету. Але людей цікавлять деталі, процес, закулісся — і це нормально. Театри бояться цього, і в результаті зазнають поразки." Один з її відео з артистами попросили прибрати, аби "керівництво не дізналося".

В Україні продовжує панувати російська балетна традиція. Після 1940-х років усі українські балетні навчальні заклади адаптували методику Ваганової, яка залишається провідною й до сьогодні. Як зазначає Вікторія Зварич, в радянський період в Україну спеціально відправляли російських викладачів.

У Львові, наприклад, у складі трупи було 90% російських артистів. Хтось зумів адаптуватися та перейти на українські традиції, а інші залишилися зі своїм сприйняттям. Ситуація змінилася, але все ще 80% закладів функціонують за російськими програмами, адже у нас немає власних альтернатив. Нам настільки вбили в голову, що це — найкраще, що може бути, що ми мало замислюємося про інші можливості.

І так, я не кажу, що ця школа погана. Просто не варто думати, що вона єдина. Є ще англійська, французька, італійська, американська, кубинська, данська школа Бурнонвіля. Зараз ми можемо вибрати, але всі працюють, як звикли", -- каже Вікторія.

Блогерка активно розвиває свої платформи в Instagram та TikTok, створила курси з балетфіту, а також випустила книгу під назвою "Між пліє і реальністю: тисяча відтінків балету".

Катя Єлєцькіх — оглядачка українського балету та засновниця YouTube-каналу Ballet Maniac.

Катя Єлєцькіх ділиться своєю історією, як вона потрапила у світ балету не завдяки сцені, а з любові до цього мистецтва: "Я завжди була захоплена балетом як справжня аматорка. У дитинстві мріяла стати частиною хореографічної школи, але в Донецьку це було дуже ексклюзивно. У 2014 році я переїхала до Києва, де вперше спробувала заняття балетом для дорослих. Це стало для мене справжнім відкриттям, і я була так вражена, що захотіла ділитися своїми враженнями з іншими. У 2021 році я почала публікувати дописи в Instagram. Раніше я працювала піарницею в компанії "Метінвест", відповідала за діяльність у Покровську, але, на жаль, ця компанія вже не існує. Тож, скориставшись своїми навичками в піарі, я вирішила звернути увагу на тему балету".

Єлєцькіх також говорить, що майже вся інформація про балет в українському просторі подавалася через російську призму. "У нас нічого про наш балет не було. Або було, але з російських джерел. Їхній контент підтримується фінансово дуже сильно. Всі книжки, всі телеграм-канали, вони дійсно якісні, тут нічого не скажеш, але де ми в цій історії?" -- каже вона. Саме це стало поштовхом до створення блогу та ютуб-каналу, присвячених українському балету.

Початковим етапом стала бесіда з примою-балериною Наталією Мацак. Пізніше з'явилися відеоісторії про різні постановки, зокрема документальний фільм про "Тіні забутих предків", що відбувся у Львівській опері і викликав значний резонанс. За словами Наталії, після перегляду цього фільму багато людей вирушали до Львова, щоб насолодитися балетом.

Над створенням контенту Катя Єлецькіх працює разом із чоловіком, фотографом Григорієм Веприком. "Ми намагаємося робити професійний продукт. Гриша бере на себе зйомку й монтаж, іноді допомагають хлопці з його команди. У нас є два дуже талановитих монтажери, які збирають ці красиві історії як перлиночки -- Олександр Доловов і Антон Швай", -- розповідає вона.

Одним з найзначніших проєктів виявився місячний тур Сполученими Штатами разом із трупою Національної опери України. Єлецьких та її команда створили документальний фільм, що відображає цю подорож. "Це був справжній марафон. Щодня ми переїжджали, щодня влаштовували вистави. Проте американська аудиторія вражає своєю відкритістю. Вони емоційні, щиро аплодують та фотографуються з артистами. Це величезна культурна підтримка для України," – ділиться враженнями Катя.

Водночас вона займається проектом "Діалог із легендами" — серією інтерв'ю з балеринами, які представляють старше покоління, їхні історії досі не були задокументовані.

За словами Каті, попит на український балетний контент величезний: "Я думала, це нішево, але фідбек дуже великий. Особливо людям цікаво дізнаватися про українську школу, про те, що стоїть за лаштунками". Вона помічає, що аудиторія -- не лише балетні фанати, а й широке коло дорослих глядачів, які шукають зрозумілі пояснення та новий погляд на класику.

Єлєцьких вважає, що балет не повинен залишатися елітарним і недоступним. "Існує значний освітній бар'єр. Люди часто уникають відвідування театру, вважаючи, що це не для них. Заклади культури повинні бути відкритими і доступними для глядачів", -- підкреслює вона. У якості прикладу вона згадує практики Royal Ballet, який активно ділиться закулісними моментами та створює легкий, іронічний контент для своєї аудиторії.

У своєму блозі Катя Єлецькіх акцентує увагу на позитивному підході, зосереджуючись не на критиці російського, а на підтримці українського мистецтва. "Ми часто витрачаємо багато часу на те, щоб обговорювати негативні аспекти росіян. Але мені важливіше говорити про те, які ми класні. Це має більшу цінність. Людям цього дуже не вистачає. Ми самі мало знаємо про власну культуру. Хочеться змінити цю ситуацію. І я бачу, що в цьому є попит", -- зазначає Єлецькіх.

Як українці відновлюють своє мистецтво: розповідь про канал "Лагідна естетизація"

Марія Здвізова почала блог на ютубі у травні 2023 року як експеримент. Їй було цікаво дослідити платформу і створювати український контент, якого все ще бракувало. За майже три роки вона зібрала аудиторію у понад 19 тисяч підписників. За її словами, її відео іноді вмикають на уроках мистецтва в школах, однак вона досі не вважає себе мистецтвознавицею: "Я, грубо кажучи, маркетолог. Офіційно моя посада називається "менеджер із розвитку категорій" в українській косметичній компанії. У мене є базова художня освіта, загалом мистецтво -- це та тема, якою я дуже довго захоплююся".

За даними статистики, найбільша частина її аудиторії складається з людей віком від 25 до 45 років, проте Марія помічає в коментарях і школярів, і пенсіонерів. Найактивніше відгукуються вчителі мистецтва: "У невеликих містах часто бракує спеціалізованих педагогів. Вони пишуть мені, що використовують мої відео під час уроків. Це мене тішить, але й трохи турбує, адже мій контент більше розважального характеру. Я не є викладачем і не можу врахувати всі тонкощі, особливо коли йдеться про дітей".

Найбільше обговорень викликають відео з розбором символіки -- наприклад, про голландські натюрморти. "Є елемент детективу -- глядачі самі шукають сенси, пишуть свої припущення", -- каже Марія.

Хоча цей канал не має наукового статусу, підготовка кожного епізоду вимагає проведення досліджень. Марія зазначає, що вона використовує наукові статті, переважно англійською мовою, як основу для своїх матеріалів.

Вона згадує, що під час навчання в художній школі протягом року вивчала творчість російських передвижників, серед яких були й українські митці. Однак їх подання відбувалося в рамках "російського мистецтва". Українським художникам надавали значно менше уваги. Це призвело до природного бажання "повернути" художників, яких тривалий час вважали частиною російської культурної спадщини.

"Це добре, що почався діалог. Айвазовський, Репін, Куїнджі жили в часи, коли в Україні не було власної академії мистецтв. Вони мусили їхати в Росію, щоб стати визнаними. Це важливо пояснювати", -- говорить Марія.

Водночас вона закликає до обачності: "Коли говорять, що Енді Воргола можна вважати українцем, це вже перебір. Його мистецтво цілком американське. Він жодного разу не згадував про Україну, і його творчість не має жодного зв'язку з нашою країною. До того ж, він народився в містечку, яке нині знаходиться на території Словаччини. Так, за походженням він є лемком. Хотілося б, щоб у цьому питанні існували певні розумні межі, адже в нас є багато своїх талановитих митців".

Марія зазначає, що виробництво якісного контенту українською мовою є досить складним завданням. Для цього необхідні як спеціальні знання, так і вміння редагувати відео, а також слід враховувати, що монетизація на YouTube в Україні залишається на низькому рівні. Саме тому такі проєкти переважно базуються на захопленні та ентузіазмі їхніх творців.

Але, на її думку, проблема не лише в контентмейкерах, а й у системній відсутності мистецької освіти: "Якщо нам у школі не пояснили, для чого мистецтво -- дорослим воно здається непотрібним. Хоча через мистецтво можна зрозуміти епоху, історію, людину".

"ПанноРама": про мистецтво простою мовою

Анастасія Вітвіцька, авторка каналу "ПанноРама", працює ілюстраторкою та графічною дизайнеркою, хоча за освітою вона інженер-конструктор. "У мене немає вищої освіти графічного дизайнера, і це завжди було таким... невеличким тягарем. Але це не заважає мені працювати й любити свою справу", -- каже вона.

Відеоблог почав існувати під час її вагітності: разом зі своїм чоловіком вони шукали можливості для самовираження не лише в ролі батьків, а й як особистостей. "Ми завжди захоплювалися YouTube і вирішили, що можемо створити щось унікальне. У мене вже був досвід у графічному дизайні, тому я могла б поділитися своїми знаннями," – ділиться Анастасія.

Згодом вона відмовилася від ідеї робити освітні курси: "Навчанням мають займатися великі компанії, які працювали з великими клієнтами і мають відповідний досвід.

Мій чоловік усвідомив, що йому цікаво займатися зйомкою, тому тепер він виконує роль відеооператора у наших проектах. Оскільки він також має досвід у музиці, він добре розуміється на звуковій обробці та допомагає мені з записами. Від початку ми визначили для себе мету: ми не хочемо просто знімати на телефон з поганим звуком. Це не наш стиль – ми прагнемо до більш високих стандартів.

Невдовзі до колективу приєднався брат, який відповідає за монтаж та редагування текстів. "Це вже справжній сімейний проєкт, хоч і не приносить прибутку. Але зате приносить багато радості", -- ділиться думками авторка.

Перші відео про українських митців майже не збирали переглядів. "Ми робили ролики про Кричевського чи Нарбута, коли про них ще ніхто не знав. І їх майже ніхто не дивився", -- згадує Анастасія. Подружжя вирішило зняти 50 відео "для старту", а якщо ютуб "не піде" -- перетворити їх на подкаст.

Прорив стався після отримання гранту Talent for Ukraine від Київської школи економіки. "Я не вірила, що хтось дасть гроші на ютуб-канал. А виявилося -- це можливо. Ми купили камеру, оновили звук, змінили локацію", -- розповідає дизайнерка. Якість зображення й звуку вона називає критичними для ютубу.

Анастасія витрачає кілька тижнів на створення кожного 10-хвилинного відео. Вона займається написанням сценарію, підбором візуальних матеріалів та збором інформаційних джерел. У пошуках інформації про українські теми бібліотека стала для неї основним джерелом. "Я, напевно, не відвідувала її з часів школи. Але виявила, що там є чудові книги про українських художників. Хотілося б, щоб їх було більше. З книг можна отримати значно більше знань, ніж з якихось онлайн-ресурсів," — ділиться вона.

Коли мова йде про міжнародні теми, вона звертається до англомовних ресурсів, оскільки, на її думку, українські онлайн-ресурси часто копіюють один одного, іноді навіть з помилками. Крім того, авторка співпрацює з видавництвом ArtHuss, отримуючи книги для рецензій та рекомендує їх своїм читачам.

На каналі вже понад 11 тисяч підписників, але деякі відео можуть отримувати до 30 тисяч переглядів. "Ютуб – це підступна платформа. Якщо відео не отримає підтримки в перший день, його шансів на перегляд стає мало," – зазначає Анастасія.

Іноді з'являються відео, які викликають справжній резонанс. Наприклад, ролик на тему еротики в мистецтві зібрав приблизно 50 тисяч переглядів.

Вона переконана, що зростання інтересу до мистецтва відбудеться, якщо з'явиться більше українських проєктів у цій сфері: "Існує думка, що високе мистецтво є недосяжним для звичайних людей. Я прагну показати іншу перспективу: насправді, високе мистецтво оточує нас. Ми часто або підносимо його до недосяжних висот, або ж намагаємося спростити його, щоб зробити більш доступним. Багато художників намагалися подолати цей бар'єр, створюючи роботи з любов'ю, і потрапляючи в кола, де їх помічали і купували їхні твори за значні суми. Існували й ті, хто в епоху дадаїзму прагнув зруйнувати ці уявлення про високе мистецтво, демонструючи, що мистецтво може бути доступним для всіх. Все є мистецтвом, і водночас нічого не є мистецтвом. Проте, на жаль, ця ідея залишається маловідомою."

"Станція Театральна": подкаст про сучасний український театр

Максим Сидоренко, Микита Делюков, Сергій Пащенко та Олексій Нежурко.

Ідея запуску подкасту "Станція Театральна" виникла на стику двох медійних ініціатив — про циркове мистецтво та театральне мистецтво. Цей проєкт реалізується під керівництвом Максима Сидоренка та Микити Делюкова, засновників медіа Circus Life та громадської організації "Центр розвитку перформативних мистецтв". Ведучими подкасту стали актори Молодого театру Сергій Пащенко та Олексій Нежурко.

Максим Сидоренко ділиться історією, як все почалося з несподіваного візиту до Молодого театру. "Разом з Микитою Делюковим ми зосереджувалися виключно на висвітленні циркового мистецтва. Проте в травні 2024 року ми вирішили розширити свої горизонти і відвідали прем'єру вистави "Зілля". Вона вразила нас своєю сучасністю та динамічністю, тому ми вирішили написати статтю про цей спектакль. Під час пошуку додаткової інформації ми зрозуміли, що в медіа існує суттєвий брак контенту про театр. Є лише поодинокі новини про найзначніші події, але немає жодної системності", -- зазначив Сидоренко. Так і народилася ідея створити нову платформу, яка б включала не тільки статті, а й відео, блоги та подкасти.

Саме в цей момент із ними познайомилися актори Молодого театру. Сергій Пащенко згадує, як уперше почув про Circus Life після публікації їхньої рецензії на "Зілля". "Після вистави мені скинули статтю. Хлопці відзначили одну важливу деталь -- що їм зрозумілі вагання Грицька. А нам було важливо, щоб він не був однозначно негативним. Це мене дуже зачепило", -- розповідає актор. Пащенко написав авторам у відповідь, а далі -- почалося спілкування в інстаграмі, яке врешті привело до розмови про брак якісного театрального контенту. "Зазвичай це тільки поодинокі сторінки у фейсбуці. Медіа реагують лише на щось, що дуже вибивається. Хоча насправді у нас зараз відбувається справжній театральний бум", -- каже він.

Під час першої зустрічі Пащенка з засновниками Circus Life вони дійшли висновку, що потрібно створювати ютуб-подкаст. Але Сергій одразу поставив умову: "Якщо я буду ведучим, то моїм співведучим має бути Олексій Нежурко. Ми давно говорили: "Чувак, давай щось робити". Але без Максима і Микити все б залишилося на рівні розмов".

"Микита і я є частиною IT-індустрії. У нас є основний бізнес, а також медіапроект під назвою Circus Life. Ми вирішили інвестувати в створення серії з 20 подкастів," - зазначає він. Наразі вже вийшло понад тридцять випусків.

За інформацією Сидоренка, процес створення подкасту потребує залучення багатьох фахівців: оператора, який займається зйомкою, монтажера, гримера, окремого дизайнера для заставок, фрилансерів, які розробляють арт для епізодів, а також професійної студії MediaShelter, де відбуваються самі зйомки.

"У процесі створення третього та четвертого подкастів ми вирішили залучити людей, які створювали арт-коментарі та надсилали їх композитору і актору Молодого театру Іллі Чопорову. Ми просто знайшли їх у соціальних мережах", - ділиться Максим. Для YouTube ми замовили окремий тизер у Black Production, а музику до нього написав сам Ілля Чопоров.

Команда акцентує увагу на тому, що фінансування є повністю приватним. "Ми прийняли рішення: якщо вже займатися, то тільки на високому рівні. Український театр має право на найкращі стандарти з самого початку. Саме тому ми вкладаємо в цей проєкт як час, так і ресурси," — зазначає Сидоренко.

Максим Сидоренко розповідає, що основною причиною створення "Станції Театральної" стали не комерційні цілі чи пошук незайнятої ніші, а глибокі емоції, які виникли після перегляду вистави Молодого театру. "Я переконаний, що людські вчинки визначаються двома полюсами — любов'ю або страхом. Для нас же двигуном стало саме почуття любові: те, що ми спостерігали на сцені Молодого театру. Нас вразила майстерність акторів, їхня емоційна виразність, сучасність представлених вистав. Ми усвідомили, що цей театральний бум, про який сьогодні багато говорять, має справжнє підґрунтя", — підкреслює він.

Сидоренко наголошує: команда не має на меті заробляти на проєкті. "Ми хотіли зробити щось у відповідь для людей, які створюють таке мистецтво. Так само, як ми зараз робимо це для артистів цирку, яких часто незаслужено хейтять через стереотипи. Ми хочемо показати, що стоїть за ширмою -- цирковою і тепер театральною. Для нас це люди "з космосу", і хочеться показати їхню працю суспільству".

Сергій Пащенко зазначає, що його надихнуло інше прагнення — продемонструвати театр в більш широкому контексті, а не лише через кілька знайомих облич з екранів. "Зазвичай популярність здобувають ті актори, які з'явилися в кіно або телевізійних програмах. І вони, безумовно, цього заслуговують. Проте в театрі працює величезна кількість талановитих професіоналів — молодих акторів, а також тих, хто присвятив сцені 30-40 років свого життя, але з різних причин залишився поза увагою медіа", — говорить Пащенко.

Він зазначає, що хоча логічно починати з відомих особистостей, основна мета полягає в розширенні тематики. "Це подкаст про театр, а не лише про акторів. У нас вже була критикиня, а попереду -- режисери. Я мрію запросити навіть прибиральницю театру, адже театральний процес включає в себе безліч людей, і кожен з них заслуговує на увагу. Хочеться, щоб слухачі цікавилися не лише відомими обличчями, а й самим театром, щоб він став більш зрозумілим і доступним для всіх".

Максим Сидоренко акцентує увагу на матеріальному аспекті своїх амбіцій — не в контексті прибутку, а в плані масштабу проекту. "Наша мета полягає в тому, щоб перетворити 'Станцію Театральну' на перший 360°-огляд театрального мистецтва. Коли люди запитують: 'Де можна знайти інформацію про театр?', ми хочемо, щоб відповідь була: 'На нашому подкасті'", — зазначає він. "Ми прагнемо залучити якомога більше представників українського театру. Наша амбіція — стати платформою, яка об'єднує різні погляди на театр. Ми продовжимо шукати новий контент. Якщо театри зацікавлені в тому, щоб їхній матеріал потрапив на 'Театральну станцію', ми відкриті до співпраці і готові створити спільний подкаст".