Національний культурний код. Підприємці розповідають про бізнесову ідентичність України.

Вперше за час повномасштабної війни NV оприлюднив список з 100 представників культури, які формують національну ідентичність. Сьогодні культура стала ареною, де відбувається боротьба за значення, пам'ять, мову та наше майбутнє. Творці культурного контенту вже закладають основи для України завтрашнього дня. Яку роль у збереженні культурного ДНК українців відіграє бізнес? Як можна підтримати митців в ці важкі часи? Чи реалізуються нові цікаві ініціативи на перетині підприємництва та мистецтва?

На Великому вечорі з NV обговорили цю тему генеральна директорка компанії Big Wines Наталія Бурлаченко та заступник голови правління Ощадбанку Антон Тютюн.

Дискусію вів Віталій Сич, керівник проєкту NV.

Генеральна директорка Big Wines Бурлаченко розповідає про відродження українського виноробства, винну дипломатію та зображення Івана Марчука на етикетках.

Віталій Сич: Наталіє, ваш чоловік – винороб з Аргентини. Ваша родина володіє виноробнями в Аргентині, Тоскані, Іспанії та Україні. Як так сталося, що ви опинилися разом в Україні, і як він ставиться до цього? Чи відчуває він страх?

Наталія Бурлаченко: Це вже давно сталося. Мій чоловік Рікардо Нуньєс перебуває в Україні з 1998 року. Спочатку він займався бізнесом, не пов'язаним із виноробством. Саме тут ми й зустрілися. Згодом ми вирішили імпортувати вина з Аргентини, Італії та Іспанії. Починаючи з 2016-2017 років, ми почали обмірковувати, як запустити цей бізнес в Україні. Ми думали, що у нас достатньо часу, і планували, яку стратегію обрати.

Але 2022 року питання, як рухатися далі, було вирішене саме собою. Коли в березні того року я опинилася в Іспанії, то не знаходила собі місця. Я була ментально, всіма моїми клітинами в Україні, і мені хотілося робити щось більше. До нас почали надходити новини, що виноробні на Київщині розбомблені, запаси вина або викрадені, або знищені. Миколаївщина, Херсонщина, виноробні регіони, перебувають у жахливому стані. Відома виноробня Трубецького знищена, швидше за все -- повністю. Вино вкрадене, я бачила фотографії, коли ємності з вином були прострілені внизу.

Виноградна лоза та вино – це невід’ємна частина культурної спадщини кожної нації, що має можливість вирощувати виноград. Під час подорожей за кордон нас завжди запрошують насолодитися келихом вина та відвідати мальовничі виноградники і виноробні. Це те, чим кожна країна пишається. Ми вирішили допомогти виноробам, які нині переживають важкі часи, використовуючи наші знання та ресурси. Ми збирали кошти, організовували дегустації за межами країни та проводили акції, щоб дати цим людям шанс відновитися, полагодити своє обладнання й покрити дахи виноробень, щоб уникнути їх повної втрати. Адже відновлення виноробного процесу вимагає чимало років праці.

Віталій Сич: На етикетках ваших українських вин можна знайти репродукції творів Івана Марчука. Я чув, що ви привозили ці вина на виставку в Китай і ділилися інформацією про творчість Марчука, це справжня винна дипломатія. Яка була реакція китайців на це?

Наталія Бурлаченко: У Китаї існує виноробна область Нінся, яка є однією з найзначніших у країні. Мене і мого чоловіка запросили туди, адже його міжнародний досвід у виноробстві, який охоплює три континенти, користується великою повагою. Китайці дуже уважно спостерігають за всім, що їх оточує. Дізнавшись про його підхід до управління бізнесом і цінності, які він вкладає в свою роботу, вони виявили бажання поспілкуватися з ним та ближче познайомитися. Особливо зважаючи на те, що його співпраця з Китаєм триває вже 15-20 років.

Китайці були захоплені, коли концепція їхньої виставки "Вино, теруар і культура" вдало поєдналася з українським вином та творчістю художника Марчука. Він є однією з найзначніших постатей України, генієм сучасності, якого знають і цінують на всіх континентах. Ми поділилися його життєвою історією, демонстрували його картини і підкреслювали, що в кожну пляшку вина ми вклали частинку української ідентичності. Наші вина виготовляються з автохтонних сортів України, а на етикетках представлені репродукції творів Марчука. Ми прагнемо акцентувати увагу на кожній деталі, щоб передати неповторність нашої продукції.

Нас зустріли дуже привітно, слухали з увагою та аплодували. Я вирішила скористатися нагодою, щоб нагадати про війну. Мене трохи турбувало, як це сприймуть, адже в Китаї інколи ставлення до інформації з нашого боку може бути неоднозначним. Проте я все ж таки змогла пояснити, в яких складних умовах працюють наші винороби, створюючи це вино. Вони зрозуміли. Після моєї презентації я отримала багато слів підтримки в кулуарах.

Віталій Сич: Наскільки важко виробляти вино в Україні і чи маємо ми для цього належні умови? Чому вина з Італії продовжують перевершувати українські? Це тільки моє враження?

Наталія Бурлаченко: Сьогодні українська виноробна галузь переживає стрімкий розвиток. Раніше ми зосереджувалися на ринках сусідніх країн, які тепер стали нашими противниками. Після початку повномасштабного вторгнення виноробам України довелося оперативно адаптуватися, змінюючи акцент з масового виробництва на високоякісну продукцію.

Чому українське вино сприймається як менш якісне в порівнянні з італійським? Це враження, напевно, базується на нашому минулому досвіді. Сьогодні, якщо ви побачите вино в супермаркеті з цінником від 150 гривень, то це вже вважається якісним продуктом. У таких винах присутні унікальні характеристики теруару, сортів винограду та інші елементи, якими можна гордитися.

Заступник голови правління Ощадбанку Тютюн розповідає про цінність українського живопису через століття, роль банків у мистецьких інвестиціях та безсмертну цитату Черчилля.

Віталій Сич: Антоне, ваш банк протягом останніх років підтримував численні культурні ініціативи. Проекти, такі як "Мистецтво під час війни" в музеї Ханенків, "На сторожі Святої Софії", а також "Марія малює" — присвячений 100 невідомим роботам Марії Примаченко, демонструють цю активність. Сьогодні ми обговорюємо проект "Код нації". Здається, в умовах війни є нагальні потреби, але ви продовжуєте акцентувати увагу на культурі. Чому це для вас так важливо?

Антон Тютюн: Наш девіз: "Мій банк — моя країна". Ми були одними з останніх, хто покинув Крим, залишивши там активи на суму понад мільярд гривень, і зараз ведемо судові справи з країною-агресором. Коли ЗСУ звільняли наші території, ми першими повернулися. Пам’ятаю Херсонщину: тиждень після деокупації, цивільних ще не допускали, а ми вже налагоджували роботу відділень, користуючись Старлінком, без води, мобільного зв’язку та інших зручностей. На ранок до нас вишикувалося п’ятсот людей, адже вони дев’ять місяців не бачили української гривні і навіть не мали можливості спілкуватися рідною мовою — лише російська ковбаса залишалася на полицях.

Ми діємо в тих місцях, де інші не наважуються, охоплюючи всі прифронтові регіони. У Харкові функціонує 60 відділень, а в Донецькій області – понад 30. Наші співробітники – справжні герої, які щодня виходять на роботу, щоб забезпечити нашим громадянам доступ до необхідних послуг. Ми також підтримуємо оборонну промисловість через кредитування. В даний час ми займаємо друге місце за рівнем прибутків і сплачуємо 50% податку, а також виплачуємо дивіденди. Це вірне рішення в умовах війни.

Пригадуючи знаменитий вислів Вінстона Черчилля, можна згадати ситуацію, що сталася під час Другої світової війни. Міністр фінансів звернувся до нього з пропозицією скоротити витрати на культуру та мистецтво через брак фінансування для армії. Можливо, це звучало раціонально, але Черчилль відповів: "І за що ж ми тоді боремося?"

Десять років тому ми випустили преміальну картку, на якій зображений кінь Анатолія Криволапа. Тоді це не викликало великого ажіотажу, і багато хто не розумів, чим ми займаємось. За ці роки ми створили справжню епопею, і я відчуваю гордість за це. Чому ми цим займаємось? Якщо замислитись, що буде через століття? Сьогодні наші художники творять в надзвичайно емоційному стані, і роботи, які вони створюють, а також те, що робить наша мистецька спільнота в теперішній момент, через 100 років можуть оцінюватись на неймовірні суми.

Великі банки світу виступають як значні інвестори у сфері мистецтва. Наприклад, німецький Deutsche Bank має власний арт-простір у Берліні та є одним із найбільших колекціонерів живопису у світі. Ця фінансова установа не лише купує твори мистецтва, а й створює арт-хаби та включає мистецькі об'єкти до свого балансу, тим самим сприяючи розвитку національної культури. Citibank та Bank of America також активно підтримують творчість, надаючи кредити під заставу картин і допомагаючи місцевим художникам створювати культурну спадщину.

У нашому елітному центрі ми регулярно організовуємо культурні заходи, запрошуємо видатних художників, проводимо цікаві дискусії та популяризуємо мистецтво серед наших клієнтів. Наразі в наших філіях по всій країні, в преміальних зонах, ми представили арт-принти відомих українських художників, чиї роботи відображають місцеву культуру. Це дійсно прекрасно, коли громада має можливість ознайомитися з творчістю своїх земляків — це надихає і радує. Варто зазначити, що частина доходів від продажу цих картин йде безпосередньо авторам, що допомагає підтримати митців у складний час війни. Я вважаю, що для такого банку, як Ощадбанк, настав ідеальний момент для реалізації подібних ініціатив — це свідомий і важливий вибір.

Що відбувається, коли країна-агресор вторгається на українську землю? Вони забирають всі культурні цінності. Це сталося в таких містах, як Донецьк і Маріуполь... З Херсонського художнього музею під час окупації було вивезено 14 тисяч експонатів мистецтва, які просто вантажили в фури. Вони також привласнюють собі імена видатних художників, як-от Малевич, Рєпін, Айвазовський. Це свідчить про величезну цінність культури для нашої ідентичності. Сьогодні державна діяльність є частиною війни, тому кожен свідомий підприємець і громадянин повинен підтримувати українську культуру. Ми це робимо, адже розуміємо, що культура є справжнім кодом нашої нації.

Віталій Сич: Я спостерігаю за відродженням української культури та зростанням уваги з боку бізнесу до неї. Як ви вважаєте, наскільки цей тренд є стійким і може тривати впродовж тривалого часу? Чи не призведе час до зменшення цього інтересу?

Антон Тютюн: Я тут жорсткий оптиміст. Упевнений, що цей тренд надовго.

У часи війни наша нація згуртувалася навколо спільних цінностей, що стало безпрецедентним явищем. Вишиванка присутня в кожній родині, в кожному домі. Я щиро прагну, щоб твори українських митців, обдарованих молодих художників, також знайшли своє місце у наших оселях. Я не лише вірю у це, а впевнений: так і станеться.