Людмила Єфименко: "Я відмовилася зніматися в російських серіалах" - Інтерв'ю зі знаменитістю.

Народна артистка розповідає про святкування поважного ювілею, лікування онкології у Канаді та молодшого сина, який п'ятий рік воює.

Глядачі добре пам'ятають Людмилу Єфименко завдяки її знаковій ролі в стрічці "Легенда про княгиню Ольгу". Незважаючи на те, що актриса взяла участь у більш ніж двадцяти проектах, серед яких "Лісова пісня. Мавка", "Молитва за гетьмана Мазепу" та "Аве Марія", нещодавно вона відзначила важливу дату — своє 75-річчя. Варто зазначити, що Людмила була дружиною відомого режисера Юрія Іллєнка.

— Я святкуватиму цю дату в колі близьких, — ділиться народна артистка України. — Тобто разом з невісткою та моїми улюбленими онуками. Також планую зустрітися і поспілкуватися з подругами, яких зустріла тут, у Канаді. Не хочу заздалегідь нічого організовувати. І взагалі, ювілеї для мене — це не щось надзвичайне. Це просто ще один день народження.

Протягом цих 75 років, який етап вашого життя ви вважаєте найрадіснішим?

-- Найщаслівіші роки? Це початок нашого роману з Юрою та народження дітей. А ще -- навчання в Інституті кінематографії, куди, попри шалений конкурс, вдалося вступити з першого разу. Уявляєте? Це теж був дуже класний період у моєму житті. Я мрія­ла тоді про цікаві ролі та уявляла себе на знімальному майданчику. (Усміхається).

Ви брали участь у багатьох фільмах, створених вашим чоловіком. Чи пригадуєте, яка була ваша перша спільна робота?

Це був фільм "Свято печеної картоплі". У той час мені було трохи за двадцять, і я отримала пропозицію зіграти роль багатодітної матері віком від 16 до 45 років. Це мене дуже здивувало. (Сміється). Я навіть не знала, як підійти до такої складної ролі. Це було водночас і викликом, і надзвичайно цікавим досвідом. Так само, як і з "Легендою про княгиню Ольгу". Особливо зважаючи на те, що цей фільм складався з двох серій. Я пам’ятаю, що зйомки розпочалися наприкінці літа 1982 року, а завершилися в кінці 1983-го. Фільм же на екранах з’явився лише в 1984 році.

Коли український кінематограф переживав важкі часи, багато ваших колег брали участь у російських телесеріалах. А ви отримували такі пропозиції?

Мені надходили кілька пропозицій, але я відразу їх відкидала. Сьогодні багато актрис стверджують, що з 2014 року перестали зніматися в російських проєктах. А я ще в дев'яностих відчула це. Мене дуже ображало, що головні ролі у всіх серіалах діставалися акторам з Москви, тоді як українські артисти отримували лише другорядні або епізодичні ролі. Я не хотіла бути частиною цього...

До слова, чому росіяни любили в нас знімати? В Україні все було значно дешевше: освітлювачі, реквізитори, костюмери і т. д. Зрештою, київським акторам теж платили фігню. Тобто, на відміну від Росії, тут фільмувати було вигідніше. Тому в мене була велика перерва в кар'єрі. Тоді я так скучила за роботою, що сама написала сценарій і зняла мелодраму "Аве Марія".

Зараз ви проживаєте в Канаді. Можна дізнатися, в якому саме місті, якщо це не стане таємницею?

У Торонто. Після початку повномасштабного вторгнення я не відразу прибула сюди. Війна застала мене в лікарні. (У Людмили Єфименко діагноз – онкологія. – Авт.). Спершу мій син вивіз мене до Польщі, а згодом я переїхала до Чехії, де надавали безкоштовну медичну допомогу. Тим часом моя невістка з дітьми вирушила до Канади, і виявилося, що там також є можливість лікування. У порівнянні з Прагою, медичні послуги в Торонто набагато якісніші. А з Києвом навіть важко проводити якісь паралелі... Тож тепер я почуваюся значно краще.

-- Плануєте й надалі залишатися за океаном?

Мені тут неймовірно комфортно. Це місто, наповнене квітами. Як тільки рано виходиш на вулицю, все виглядає охайно. Взимку дороги посипають. Громадський транспорт обладнаний кондиціонерами і ніколи не переповнений. На автошляхах немає заторів. Люди дуже ввічливі — на кожному кроці чуєш: "вибачте", "дякую"... Я вже навіть трохи покращила свої мовні навички за той час, що тут перебуваю. (Усміхається). Але щойно закінчиться війна, я миттєво повернусь в Україну.

-- Ваш молодший син, здається, перебуває у лавах захисників?

Андрій уже п'ять років на фронті, і я постійно хвилююся за нього. (Зітхає). Щодо Пилипа, то ситуація дещо інша: він іноді приїжджає до Канади, хоча потім знову повертається в Київ. На жаль, столиця зараз страждає від жахливих бомбардувань... Для мене Росія стала беззаперечним ворогом назавжди!

Яка у вас природа: екстраверт чи інтроверт?

Іноді я відчуваю себе інтроверткою, а часом — екстраверткою. Бувають моменти, коли я закриваюсь у своєму світі, настільки втрачаючи бажання спілкуватись, що навіть ігнорую дзвінки. Хочу залишитися наодинці зі своїми думками без жодних відволікань. Але в інші часи мені важко уявити, як можна залишатися вдома, не виходити кудись, не спілкуватися й не сміятися. Мій характер поєднує в собі цілу палітру протилежностей.

Чи ви захоплюєтеся кулінарією? На святкових подіях чи просто так...

О, я справді обожнюю готувати! Цю майстерність мені передав мій чоловік. Коли ми лише почали зустрічатися і переїхали разом, я була зовсім непідготовленою. Навіть не знала, як правильно зварити яйця або макарони (сміється). А от Юра був справжнім асом на кухні. Він навчив мене, наприклад, готувати борщ, який часто прикрашав наш стіл, як у будні, так і в святкові дні. У свій день народження я планую приготувати цю страву для своїх онуків. Сподіваюся, їм це також сподобається!