Мати ДаВінчі, Оксана Коцюбайло, розповіла: "У травні 2022 року медики прогнозували мені три-чотири місяці життя. Саме Дмитро настоював на тому, щоб я пройшла курс лікування."

Практично три роки тому жінці оголосили жахливий діагноз: "IV стадія раку шийки матки". Дізнавшись про це, Дмитро не залишився осторонь і зробив все можливе, щоб допомогти своїй матері. Два тижні тому лікарі підтвердили, що хвороба відступила.

Літо 2022 року. Київ. Дмитро Коцюбайло, друг ДаВінчі, та його мама, яка у той момент якраз проходила хіміотерапію

Дмитро зателефонував мені в травні 2022 року в глибокій ночі. Він більше надіслав повідомлень, ніж телефонував. Якщо ж телефонний дзвінок все ж відбувався, це завжди означало, що є серйозна причина, або питання настільки складне, що потребує особистого обговорення. За роки спілкування це стало для мене очевидним. Я відповіла на дзвінок і почула, як ДаВінчі плаче. Сльози перешкоджали йому навіть вимовити хоча б слово. Потім, зібравшись, він сказав: "Мамі поставили діагноз рак. Допоможіть їй. Знайдіть лікарів, які зможуть її вилікувати. Зробіть усе можливе для моєї мами, будь ласка". Я ніколи не бачила, щоб командир добровольчого підрозділу виявляв такі глибокі емоції. Він завжди намагався контролювати свої почуття. Мені пощастило, що він міг бути зі мною щирим і відкритим... Тому він і дозволив собі плакати, розмовляючи зі мною.

Наступного дня я подзвонила старшій сестрі ДаВінчі - Мар'яні. Вона знала про діагноз мами, не розуміла, куди бігти, бо місцеві лікарі сказали, що рак у тій стадії, коли вже неможливо щось зробити. Як я зрозуміла, Оксана - мама ДаВінчі, Івана і чотирьох дівчат - на той момент не усвідомлювала всю глибину проблеми. Головне, що вона готова була приїхати в Київ на обстеження. Бо франківські лікарі говорили про необхідність операції...

Діма завжди брав на себе відповідальність за всі справи, адже він був старшим і головним чоловіком у сім'ї.

Той день був складним. Досвідчений лікар, якого я давно знаю, після огляду Оксани був категоричним: операцію робити неможливо, вона залишиться на столі. Навіть візуально тканини були в такому стані, що їх неможливо торкатися - миттєва кровотеча. На першій консультації в столиці лікарі прогнозували: "Цій жінці залишилося жити три-чотири місяці... Занадто пізно вона звернулася по допомогу"...

Я навіть не могла б наважитися висловити це ДаВінчі, який у той момент воював на Донбасі, щодня беручи участь у боях. Як я могла б йому це сказати, знаючи, як він плакав у слухавці? Тому ми з Мар'яною, яка прибула до столиці разом із мамою, вирішили відвідати ще одну клініку. Оксана чинила опір. Вона вже нічого не бажала.

-Я більше не хочу ніяких лікарів, - казала вона і категорично крутила головою.

Нам пощастило, що одна з приватних онкологічних клінік прийняла нас того ж дня. Лікарка Оксана Володимирівна була дуже привітною і чуйною — вона детально розпитала маму Дмитра і переконала її пройти огляд та здати аналізи. Поки ми чекали на результати, Мар'яна, виходячи на вулицю, час від часу не могла стримати сліз — її переживання було настільки сильним, що це було важко спостерігати. Вона просто не могла повірити, що з їхньою мамою може статися щось погане.

Подивившись аналізи, розпитавши про все Оксану, лікарка несподівано дала надію:

Сучасні методи хіміотерапії для цього типу раку демонструють вражаючі результати. Нещодавно з'явилися нові препарати, які ми активно використовуємо. Чому б нам не спробувати? Дійсно, операція не є можливим варіантом. Але я наполегливо рекомендую розпочати лікування якнайшвидше.

Ми всі були приголомшені, адже, відверто кажучи, очікували зовсім іншого. Дмитро рішуче заявив: "Згоджуйтеся на все, незалежно від вартості ліків. І переконуйте маму, щоб вона почала лікування". Здавалося, його слова пролунали серед звуків вибухів, які супроводжували нашу розмову. Лише заради мами він міг на мить відволіктися від війни, що точилася безпосередньо навколо.

-Не скажу, що мені було легко прийняти свою хворобу, - говорить Оксана Коцюбайло. - Спочатку не вірилося, що все це відбувається зі мною. Як, звідки - думала я. Але лікарі, коли бачили аналізи і проводили огляд, ставали дуже зосередженими і серйозними. У нас, на Франківщині, ніхто навіть лікувати мене не брався. Зразу казали - їдьте в столицю, хай там вирішують, що з вами робити. Коли таке чуєш, про що зразу думаєш? Що все...

- Хто повідомив Дмитра про твою недугу?

Мар'яна. Я просила її не турбувати Діму, але в них не було таємниць один від одного, тож вона просто вирішила все йому розповісти.

Після проведення обстеження, ви обговорювали ситуацію з Дмитром? Яка була його реакція на призначене лікування?

Незалежно від того, які випробування ставило переді мною життя, Діма завжди був поряд, готовий підтримати і вирішити будь-які проблеми, як справжній лідер нашої родини. Він неодноразово повторював: "Не важливо, скільки коштує хіміотерапія, ми знайдемо гроші. Нехай роблять найкраще лікування. Ніколи не думайте про відмову від допомоги. Ми все оплатимо". Діма навіть шукав можливості отримати лікування за кордоном і закликав мене не відмовлятися, якщо доведеться подорожувати далеко.

Слід зазначити, що Дмитро завжди звертався до своєї мами на "Ви". Без винятків!

-Перед першою хімією треба було зробити ще деякі обстеження, обсудити, яку саме схему лікування мені прописують, то Діма приїхав у Київ з війни, познайомився з лікарями клініки.

Цікаво, що Сергій Одарченко, медичний директор клініки "Варта", яка взяла на себе лікування матері Героя, мобілізувався до президентського полку 24 лютого 2022 року та надавав допомогу пораненим у районі Бахмуту. У травні 2022 року, перебуваючи в Києві, йому дозволили в першій половині дня відвідувати клініку, щоб контролювати її діяльність. Це дало можливість особисто обговорити всі деталі з Дмитром. Всі питання були успішно вирішені. Після отримання результатів аналізів та додаткових обстежень, Оксана розпочала перший курс хіміотерапії.

— Я витримала це досить добре, — згадує мама Героя України. — Спочатку думала, що буде важче, але все пройшло досить м'яко. Мене не нудило, і я не відчувала жодної слабкості. Це мене навіть здивувало. Ми з кимось із дівчат або одразу з усіма їхали до Києва на процедуру, яка займала всього один день, після чого я поверталася додому на цілий тиждень. Лікарка Оксана Володимирівна завжди була на зв'язку, і я могла зателефонувати їй, коли виникала потреба. Проте, здається, я жодного разу не дзвонила — не було причин. Мені було призначено п’ять курсів хіміотерапії. Після третього почали випадати волосся. Я чекала на це, але не була готова до того, що залишуся без волосся. Проте ми з Мар'яною вирішили: як тільки це почнеться, одразу пострижуся коротко. Так і зробили. Але з голою головою виходити не хотіла, тому носила хустинку. Це допомагало мені почуватися спокійніше.

Протягом років війни ми вдруге відзначили день народження Дмитра разом. У 2020 році ми з Мар'яною відвідали його в Авдіївці, а в 2022 році зібралися у Дніпрі.

Лікарі клініки висловили задоволення результатами хіміотерапії. Однак, після цього пацієнту необхідно було пройти курс променевої терапії та брахіотерапії. Власник клініки "TomoClinic" запропонував продовжити лікування в іншому закладі, розташованому в Кропивницькому.

- Я не відразу ухвалила рішення вирушити туди, сподівалася, що зможу пройти цей етап лікування вже вдома, - ділиться спогадами жінка.

Оксана зателефонувала мені з Івано-Франківська після того, як її зареєстрували та вона відвідала онколога. Їй надали інформацію про чергу на променеву терапію та почали шукати варіанти, але не це її так стурбувало:

Поки я чекала у чергах перед усіма необхідними кабінетами, на мене обрушилася справжня панорама жахів! Стільки людей, хворих, тих, хто переніс операції, ослаблених, голомозих жінок — все це змусило мене відчути, ніби я можу зомліти прямо в цьому коридорі... Саме в той момент я ухвалила рішення вирушити до Кропивницького, в клініку, про яку мені настійно говорили. І добре, що я так вчинила. Хоча довелося провести в незнайомому мені місті цілих два місяці.

Протягом усього цього часу поруч з мамою знаходилася старша дочка.

- Нас зустріла місцева жінка, у сина якої триває війна, - ділиться Оксана. - Вона ставилася до нас, як до близьких.

-Але в клініці виявилося, що ми трохи часу втратили, - згадує Мар'яна. - Хвороба настільки підступна і агресивна, що того часу, який мама не лікувалася, вистачило, щоб вона продовжила свій наступ. Тому після аналізів і обстеження, яке зробили в Кропивницькому, мамі призначили ще один курс хімії. І вже після нього почали робити опромінення. Звичайно, що мама соромилася і того, що волосся випадає, і своєї слабкості, але ми знали, заради чого все це робимо. Треба було ще й встигнути до випускного у нашої найменшої сестри Каріни - вона якраз навчалася у випускному класі. Потрібно було до кінця її навчання перемогти той рак.

Фактично зиму 2022-23-го року дівчата родини Коцюбайло присвятили лікуванню мами. На день народження Дмитра зустрілися в Дніпрі - Оксана з Мар'яною приїхали туди спеціально, а він виїхав з війни.

- За час війни це вже другий раз, коли ми святкуємо день народження сина разом, - ділиться Оксана. - Перший раз ми відзначали його 25-річчя в Авдіївці, зробивши йому сюрприз. А цього разу Дмитро зміг приїхати з фронту до Дніпра. Він був щасливий, що я проходжу лікування.

Спеціально на 25-річчя сина мама спекла його улюблені з дитинства пляцки і привезла їх на базу в Авдіївку

Зараз мама навіть не може пригадати, як минула весна 2023 року. Після 7 березня, коли загинув Дмитро, вона перестала чути, бачити і навіть жити. Незадовго до тієї жахливої події ми з Оксаною обговорювали, що наближається дата її контрольного обстеження, яке мало відбутися 14 або 16 березня. На похороні Дмитра в Києві мама добровольця звернулася до мене зі словами: "Мені байдуже, що відбувається зі мною. Я вже не існую..." Ми з дівчатами намагалися переконати її виїхати в Кропивницький через дев'ять днів після смерті Діми. Нашим головним аргументом було, що Дмитро хотів би, аби ми дбали про її здоров'я, адже для нього це було найважливішим. Лікарі, провівши всі необхідні обстеження, з упевненістю заявили, що хвороба відступила.

Оксана Іванівна із старшою донькою під час лікування в Кропивницькому

З часом інтервали між контрольними обстеженнями стають дедалі більшими. На останньому візиті лікарі з радістю відзначили: "Ми безмежно щасливі, що змогли її подолати". Це сталося вже рік тому.

-Я б мала радіти, що вилікувалася, - говорить Оксана. - І насправді дуже рада, що так сталося. Бо я потрібна дівчатам, Сашку-онуку. Але іноді здається: краще б та хвороба перемогла, і я не ховала синів, не чула про ті скандали та спекуляції, які влаштовують, використовуючи ім'я Дмитра. Все це дуже тяжко мені дається...

"Іван пішов з життя в день, коли Дмитро святкував свій день народження. Обидва були 27-річними на момент трагедії. Невірогідні збіги обставин."

На зображенні: Сім'я Коцюбайло: мама Оксана, її матір, двоє синів, чотири доньки та онук.

Коли в новинах пролунала інформація про загибель Івана, ще одного сина Оксани, це спочатку здалося чимось на зразок безглуздого жарту. Особливо, враховуючи, що всього за тиждень до цього жінка ділилася зі мною, як вони з Іваном перебували в лікарні — йому необхідно було пройти обстеження та отримати лікування через проблеми зі шлунком і підшлунковою залозою. І ось... На жаль, новина виявилася правдою.

- Іван з народження був хворобливим, - каже Оксана. - Досить регулярно ми з ним відвідували нашу місцеву лікарню. Але ж тут якраз ми його підлікували, обстежили додатково. І ми з дівчатами поїхали в Київ, щоб 1 листопада, в день народження Дмитра, відвідати його могилу, замовити службу, зустрітися з його друзями, пом'янути старшого сина... Ми не доїхали до Аскольдової могили, як мені подзвонила сестра і повідомила про те, що вночі Івану стало погано. Швидка завезла його в лікарню. Його взяли на операцію, але... Внутрішня кровотеча. Врятувати не змогли. Івану на момент смерті, як і Дмитрові, було 27 років... І він помер в день народження брата, якого страшенно любив... Якісь вбивчі збіги. Дмитро Савченко, побратим мого сина, який постійно допомагає нашій родині після загибелі Дмитра, організував для нас машину, і ми терміново поїхали додому, передавши в церкву іменинний Дімин торт...

Всі ці потрясіння не можуть не відобразитися на здоров'ї та душевному стані мами. В той момент їй скидали малюнки та ескізи пам'ятника, який планували встановити на могилі ДаВінчі на його день народження, але не встигали.

— Що я могла вирішувати в той момент? — запитує Оксана. — Місяць на могилі Дмитра була просто вибрана земля, і не залишено ані хреста, ані таблички, що він там спочиває. Це мене дуже засмучувало. Разом із доньками та друзями ми поставили хрест, свічки, портрет, щоб хоч якось позначити місце. У день народження Дмитра ми планували обговорити, що робити далі, але раптово помер Іван... І в той момент я не могла думати ні про що інше. Я тільки й хотіла, щоб ніхто мене не турбував. Наразі іноді виникають розмови про те, що на могилі мого сина з'явилася якась незвичайна споруда. Я з цим згодна. Там має бути козацький хрест, як на могилах усіх українських патріотів, яких він безмежно шанував: Степана Бандеру, Романа Шухевича, Андрія Мельника. У мене немає документів на встановлення пам'ятника на могилі Дмитра. Не знаю, хто і чому дозволив його там поставити. Ця скульптура могла б бути в парку або сквері, але не на могилі мого сина. Побратими Дмитра з його батальйону допомагають мені вирішити це питання і зробити все так, як має бути.

Іноді я відчуваю глибоке жалкування через те, що вирішила поховати Дмитра в Києві. Я прекрасно усвідомлюю, що він — видатна особистість, Герой України, який належить не лише мені, а всьому українському народу, заради якого й віддав своє життя. Проте тепер мені важко — у день народження Дмитра я повинна бути і на могилі свого молодшого сина...