"Ми опинилися в епіцентрі документального жаху". Олена Узлюк, одна з найвідоміших фігур у кінематографі, розповідає про дубляж, війну та закулісся резонансного секс-скандалу.

Олена Узлюк — заслужена артистка України та акторка Молодого театру в Києві, яка здобула популярність завдяки своїм яскравим ролям у фільмах, таких як "Припутні", "Уроки толерантності", "Обмежено придатні" та "Перші дні". Її голос є одним із найвідоміших в Україні: вона дублює відомих акторок, серед яких Мелісса Маккарті, Гелена Бонем Картер, Пенелопа Крус, Сандра Буллок, Сальма Хаєк, Дженніфер Еністон, Джулія Робертс, Кейт Вінслет та багато інших.

OBOZ.UA зустрівся з акторкою на прем'єрі фільму "Випробувальний термін", який вийде в широкий прокат 8 січня. Олена Узлюк, яка зіграла одну з ролей у стрічці, в інтерв'ю поділилася своїм досвідом роботи над українським дубляжем класичного фільму "Сам удома". Вона також розкрила деякі секрети співпраці з відомими голосами та пояснила, чому під час війни відмовляється від багатьох кінопроєктів. Крім того, акторка вперше відверто розповіла про події, які відбувалися за лаштунками Молодого театру, де нещодавно художній керівник, режисер Андрій Білоус, отримав підозру в сексуальному насильстві.

Олено, почнемо з новорічної класики - фільму "Сам удома". У цій стрічці ви озвучили практично всіх жіночих персонажів та дітей, а також самого Кевіна. Які спогади про цей досвід у вас залишилися? Що було найскладнішим, а що, навпаки, приносило найбільше задоволення в процесі роботи? І яка картина чи емоція найперше спливає у вашій пам’яті, коли хтось згадує "Сам удома"?

- Цікаво, що при всій кількості робіт, що в мене є, які за складністю перевершили той досвід, журналісти все одно повертаються до цього фільму (усміхається). І з часом я зрозуміла чому. Просто виросло покоління молодих людей, які в дитинстві сиділи під ялинками саме в той момент, коли цей фільм з'явився в українському озвученні. Вони виросли - і тепер, мабуть, інтуїтивно повертаються до своїх перших, дуже теплих емоцій. Бо "Сам удома" справді люблять, його дивляться досі, він став символом Нового року й Різдва. В театрі молодь наша часом каже: "Так цікаво: коли чуємо вас на репетиціях, таке відчуття, ніби сидимо під ялинкою, загорнуті в ковдру, з чашкою чаю і за вікном - Новий рік".

Протягом багатьох років своєї роботи я усвідомила, що голос — це окрема субстанція, самодостатній організм. Він здатен перетворити людину на маргінала або ж на королеву. Якщо згадати про фільм "Сам удома", то це був звичайний робочий проект телеканалу "1+1". Варто окремо підкреслити, що "плюси" з самого початку дуже впевнено заявили про себе в сфері дубляжу, завдяки потужній редактурі, режисурі та ретельному кастингу голосів, які підбиралися буквально по одному. Існувала, на мій погляд, несправедлива думка, що дубляжники — це закрите середовище, куди неможливо потрапити. Насправді, проблема не в закритості, а в строгому, але справедливому відборі. Потрапити в цю сферу було справді непросто. Мені дійсно пощастило стати частиною цієї системи в 1994 році. Я вважаю, що це була доля, адже я й уявлення не мала, що на багато років це стане для мене і пристрастю, і джерелом доходу, і шляхом розвитку.

Створюючи фільм "Сам удома", я мала можливість співпрацювати з колегою Олександром Завальським. Особливо яскраво в пам'яті залишилася сцена в величезному магазині іграшок, де касові апарати і вітрини сяють і переливаються. Це враження було настільки сильним, що я вирішила: коли-небудь обов'язково відвідаю країну, де Різдво святкується так яскраво, з різнокольоровими ліхтариками та вражаючими вітринами. Мрію зайти в магазин і купити все, що забажаю, адже матиму достатньо грошей. Проте є ще одна сцена, яка залишила глибокий слід у моїй пам’яті — фінал, де Кевін зустрічає свою маму. Я добре пам'ятаю, як важко було озвучувати цю частину, вона була настільки емоційною, що ми змушені були робити перерву. Режисер жартував: "Давайте зробимо паузу, поки Оленка не від泣є, а потім продовжимо". І щоразу, коли я бачу цю сцену по телевізору, емоції накривають мене знову.

А якщо розглянути питання доходів: чи були це значні кошти?

З 1994 року я постійно займаюся озвучуванням, майже щодня. Якось вирішила зробити підрахунки і з’ясувала, що в кінці 90-х працювала одночасно на дев'ятнадцяти різних студіях. Це були абсолютно різні проекти: музичні шоу, наукові програми, анімація та реклама. Пропозицій вистачало!

Це були непрості часи 90-х. У театрі моя зарплата складала приблизно десять доларів. Я жила з мамою, і коли нарешті почала заробляти більш-менш нормально, відчула, що можу дихати вільно. Мене потягло на покупки: я почала купувати стильні речі і допомагати мамі — зробила ремонт у нашій квартирі, придбала сучасну техніку. Пам'ятаю, як купила телевізор Sharp із відеомагнітофоном — це тоді здавалося чимось неймовірним. Згодом з'явилася перша мікрохвильова піч, електричні чайники. Зараз це викликає усмішку, але тоді такі речі були справжнім розкішшю. І раптом я зрозуміла, що виникає питання: а що далі? Для чого мені ці гроші? Я завжди мріяла про подорожі. У 1996 році вперше в житті вирушила до Лондона, а наступного року відвідала Туреччину. Це відкривало мені нові горизонти, давало відчуття свободи та можливість розвиватися й пізнавати світ.

- Серед акторок, яких ви дублюєте, чи є ті, до кого відчуваєте особливу симпатію? Чи цікавитеся тим, якими вони є поза знімальним майданчиком - у житті, в інтерв'ю, у власних історіях? Наскільки це для вас важливо?

Це питання для мене має величезне значення. По-перше, з точки зору людяності та жіночого сприйняття. Мені цікаво вникати не тільки в образ персонажа, а й у саму акторку, в її особистість та життєвий шлях. Наприклад, коли в українському кінематографі з'явилася Мелісса Маккарті, я стала її офіційним голосом. Спочатку вона з'являлася в яскравих комедійних ролях, навіть трохи асексуальних. Однак, з часом, спостерігаючи за її еволюцією, я помітила, як змінюється її образ: з’являється нова жіночність, ніжність, вона дозволяє собі бути більш вразливою. Це справді захоплююче. Мої доньки переглядали деякі її фільми і одного разу висловили: "Мамо, це так дивно - ти здаєшся на неї схожою". Я зрозуміла, чому вони так відчувають. Адже її акторська природа мені дуже близька. З одного боку, озвучувати її нелегко: вона робить несподівані паузи, її поведінка непередбачувана, і це ламає звичний ритм. Але з іншого боку, її комедійний стиль, почуття гумору та внутрішня свобода резонують зі мною. Тому працювати з нею просто.

Мені ще дуже близька Гелена Бонем Картер. Вона мені дуже зрозуміла. Перша моя робота з нею була в "Алісі в Країні чудес". Ми тоді працювали над дубляжем довго й дуже прискіпливо: студія, іноземні представники, постійний контроль кожної інтонації. Остап Ступка, який озвучував Капелюшника, бурчав: "Та ви що, знущаєтесь? Я всього десять фраз за годину записав!" Але вони справді вилизували все до ідеалу. І результат, скажу вам, був того вартий - дубляж вийшов блискучий. Гелена мені неймовірно імпонує. По-перше, як надпотужна акторка. По-друге, в ній стільки нюансів, півтонів, внутрішніх переливів. Коли її дублюю, у мене таке відчуття, ніби вбираю цю жіночність, наче вона передається мені через голос, через дихання.

І ще хочу згадати Віру Фармігу. Якось я дублювала її в одному з фільмів з Ліамом Нісоном і просто була в захваті. Подумала: "Боже, яка ж вона витончена". Це справжнє задоволення – працювати з таким талантом і енергією. Коли мене затвердили на роль у фільмі "Випробувальний термін", режисерка Ірина Громозда сказала: "Це повинна бути неймовірна жінка – сучасна, приваблива, заможня, вільна". Я зрозуміла, що для натхнення варто подивитися фільми з Вірою Фармігою або Геленою Бонем Картер, адже їхня гра випромінює таку потужну жіночу енергію.

- А чому таких жінок так мало в українському кіно?

Під час роботи над фільмом ми з Ірою Громоздою активно це обговорювали. Необхідно рішуче руйнувати старі стереотипи, адже ейджизм процвітає у нашому суспільстві. Є чоловіки, які вважають, що жінка після 50 років вже не має права на життя. В інших країнах я ніколи не стикалася з такими упередженнями. Там ставлення до жінок зовсім інше: ніби тобі насправді молодше на десять років. Якщо хочеш підвищити самооцінку, спробуй провести час за кордоном — це дійсно працює.

У "Випробувальному терміні" я отримала можливість втілити образ жінки свого віку — чарівної, елегантно одягненої та розумної. У нашому кінематографі часто чудово показані молоді героїні, але з персонажами старшого віку існує проблема. У сценаріях вони зазвичай зображуються як нещасні або ж недолугі. Проте в реальному житті є безліч жінок, які досягають успіху, мають добрі доходи та стильний вигляд. Чому б не надати їм можливість відчути свою значимість у суспільстві та підкреслити їхню цінність?

- У Молодий театр ви прийшли одразу після закінчення театрального. Стільки років на одній сцені - ніколи не виникало бажання спробувати щось інше?

Якщо чесно, я ніколи не прагнула змінювати театральне середовище. Важливо відзначити, що в мене завжди була паралельна діяльність поза сценою. Я не відчувала себе обмеженою, мені вистачало простору для дихання. Коли я стала більш впевненою у своїх можливостях, приблизно до 30 років, зрозуміла, що театр — це дивовижно, і я його ціную. Але є люди, які віддають себе театру настільки, що вважають, ніби без нього не можуть жити. Це може призвести до залежності: такі особи стають рабами ситуації, бояться висловити власну думку і погоджуються на будь-які ролі. Я не хотіла опинитися в такій пастці. Один раз у 90-х, коли старші колеги щось обговорювали і підписували, я вирішила не брати в цьому участь. Написала заяву на звільнення і підійшла до керівника: "Підпишіть, будь ласка, я не можу працювати в таких умовах". Він порвав мою заяву: "Ті, хто творить цей хаос, хай звільняються. А ти просто працюй". І з того моменту мої спроби покинути театр закінчилися (усміхається).

- Ви граєте в одній із найгучніших прем'єр у Молодому театрі - виставі "Кабаре", яку зробила відома хореографка Олена Коляденко. Як працювалося над цим проєктом?

Зустріч із Лєною Коляденко для мене справжнє свято. Коли виникла можливість взяти участь у "Кабаре", тодішній керівник театру Андрій Білоус зібрав нашу групу дорослих акторів і розповів про кастинг. Деякі з колег вирішили відмовитися. Я ж подумала: "А чому б не спробувати?" Матеріал був досить складним, тож мені довелося серйозно підготуватися. Це було дуже хвилююче, але зрештою мене затвердили на роль. Бути частиною цієї команди - це велика радість і відповідальність. У колективі Лєни Коляденко немає випадкових людей - тут неймовірна селекція. Вона цінує порядність, працездатність та людяність.

Колектив функціонує як швейцарський механізм. Наприклад, коли виникають музичні нюанси під час нашої вистави, Лєна каже: "Олено, ти вийшла кілька разів на пів секунди пізніше. Це вже системна помилка, і ми повинні її виправити". При цьому її підхід не принижує і не знецінює – просто коригує. І ти не відчуваєш ні страху, ні комплексу неповноцінності. Це суттєва різниця. Адже часто в театральному середовищі режисери можуть поводитися зовсім інакше – їхні зауваження можуть звучати як тиск і приниження. Для мене "Кабаре" – це справжнє задоволення. І завдяки матеріалу, і завдяки людям, які оточують.

Не можу оминути тему резонансного скандалу, що стосується Андрія Білоуса, якого звинувачують у харасменті та сексуальних домаганнях. Знаю, що ви стали однією з небагатьох акторок старшого покоління, які сміливо висловили свій протест проти дій режисера під час зборів колективу.

Відверто кажучи, я була єдиною, хто в той момент піднявся на знак протесту разом із молодими акторами. Інші колеги обрали або нейтральну позицію, або проявили відверту агресію. Це було болісно, особливо для молоді. А для мене це було просто нестерпно, адже я сприймала цю ситуацію як мама. У мене ніколи не виникало особистих конфліктів з Андрієм Білоусом; наші стосунки завжди були професійними і врівноваженими. Я не брала участі в його виставах, за винятком двох останніх. Безсумнівно, Білоус - талановитий режисер, його постановки вражають візуальною красою. Але мене завжди турбувала їхня внутрішня, духовна складова. Я була принципово незгодна з багатьма його підходами. Коли я потрапила на його репетиції, мої сумніви лише посилилися. Я стала свідком того, як він взаємодіє з акторами, і це стосувалося тих моментів приниження, які, на жаль, у театральному світі часто намагаються виправдати як частину творчого процесу.

У нього була особлива риса — він завжди влаштовував роздягання на сцені. Згадую один випадок: я сиділа в гримерці, коли раптом забігла молода дівчина з сльозами на очах. Я запитала, що трапилось. Вона відповіла, що режисер наполягає на роздяганні в цій сцені. Я поцікавилась, чи цього хоче вона. Вона зізналася: звичайно, ні. Тоді я запитала: чому ж ти погоджуєшся? Вона відповіла: адже він запросив її до театру, і тепер може вигнати. Ось так і функціонувала ця система. Він прищеплював студенткам думку, що оголення — невід'ємна частина їхньої професії, і якщо відмовляєшся, то вважаєшся непрофесійною. Цю концепцію він буквально вкладав їм у голову. І тут важливо, хто це сприймає. Дівчина з великого міста, впевнена у собі, чи 17-річна дівчина з маленького містечка, яка щойно вступила до театрального інституту. Для неї художній керівник — це безумовний авторитет, майже божество. Коли така людина стверджує: "Це потрібно, так прийнято", — в неї просто немає внутрішніх механізмів, щоб протистояти цьому тиску.

Я багато працюю з молодими акторами, і між нами склалися дружні стосунки, адже вони, здається, довіряють мені – це для мене важливо. Якось я запитала одну з дівчат: "Ти ділилася цим із мамою?" Вона відповіла: "Олено, мої батьки довгі роки мріяли, щоб я вступила до театрального інституту. Що зміниться, якщо я почну розповідати про це мамі? По-перше, вона не зможе нічим допомогти. А по-друге, просто перестане спати вночі. Я сама вирішувала всі свої проблеми." І я вже не вперше чую подібні історії. Ще багато років тому мені їх розповідали дівчата, які зараз вже дорослі. Коли вони вперше ділилися своїми переживаннями, я навіть не могла повірити: серйозно? Вони розказували про приватні повідомлення та інші неприпустимі ситуації. А згодом почали ділитися цими переживаннями вже молодші. І тоді я зрозуміла, що рано чи пізно це все спалахне. І досі не можу зрозуміти, як він міг не боятися, знаючи, що про це говорять стільки студентів?

Чи траплялися у вашій кар'єрі ситуації, коли режисер або інша значима особистість порушували професійні межі?

Звісно, подібні ситуації траплялися, і не раз. Але я ніколи не дозволяла собі думати про компроміси з власними принципами. Завжди легше було відмовитися від пропозицій, ніж погоджуватися на щось, що мені не підходило. І хоча іноді режисер намагався тиснути на мене, я розуміла, що це не спрацює, і врешті-решт отримувала роботу. З часом між нами навіть зберігалися добрі дружні стосунки. Хтось навіть жартував: "От же ж, вона не піддалася!"

В одному з ваших інтерв'ю ви зазначали, що під час великої війни вирішили відмовитися від багатьох проектів. Що стало причиною такого рішення?

Деякий час я співпрацювала з відомою кастинг-директоркою Аллою Самойленко, яка була моїм агентом. Алла — надзвичайно чутлива, тонка та професійно сильна особистість. У нас склалися дуже теплі стосунки. Вона часто давала поради, пересилала мені сценарії з коментарями: "Зверни на це увагу". Іноді казала: "Олено, тут справа не в грошах, але це дійсно цікава історія". Я їй повністю довіряла. У неї було близько десяти акторів, кожного з яких вона бачила по-своєму. Згодом вона залишила цю діяльність, і я зрозуміла, що мене вже знають, тому можу продовжувати самостійно. Я ні до кого не зверталася — якщо чесно, в цьому не відчуваю потреби.

Ще тоді, коли ми з Аллою були разом, багато говорили про межі. Я казала: "Аллусю, дивись, ось це і це - в такому зніматися не буду". Коли тільки приходив матеріал, уже на етапі читання розуміла: ні. Точно знаю, що є речі, які грати не хочу й не буду. З початком великої війни ці внутрішні фільтри лише посилилися. Ми всі живемо всередині документальної реальності жаху. І я багато думала: чи актори й акторки мають право торкатися цього в ігровому кіно, відтворювати чиєсь горе? Тому перша й головна причина моїх відмов - делікатне ставлення до тем війни.

Але водночас є речі, на які я погоджуюся - знову ж таки інтуїтивно. Наприклад, вистава "Круасани з мигдалем", яку ми граємо в Театрі "Сузір'я". У мене там є монолог матері, і, чесно кажучи, саме через нього й погодилася брати участь у виставі. Я дуже люблю цю роботу, бо точно розумію, про що вона й навіщо. Від чого ще відмовляюся? Знаєте, багато з того, що зараз масово виробляється - особливо деякі серіали, - це просто сором. Я щиро думала, що з війною люди стануть більш селективними, що з'явиться планка, яка підніме всіх на інший рівень. Але подекуди стало, навпаки, ще гірше.

- У прекрасному фільмі "Припутні", де ви зіграли одну з головних ролей, ваша Людка - жінка втомлена, різка, ніби огрубіла від життя. Наскільки це ви самі? І яким ви згадуєте свого партнера по картині - актора Якова Ткаченка, якого ми втратили на війні?

- "Припутні" зняв Аркадій Непиталюк. Ми з ним колись разом навчалися, а потім багато років не бачилися. І от - знову перетнулися: Алла Самойленко робила кастинг на цей фільм. Я одразу зрозуміла, що можу цю історію зробити. Мені була зрозуміла природа цієї жінки. Тому сумнівів не виникало. Мене затвердили, і ми почали думати над образом. Зовні хотілося знайти щось дуже точне. Перш за все - брови. Чорні, яскраві, як наші мами робили. А потім сказала Аркадію: "Давайте зробимо мені золотий зуб". Спеціально замовили майстра: я їздила, знімала зліпок, у майстерні зробили коронку. А після зйомок мені її ще й подарували.

І так почалася наша спільна праця. Саме там я вперше зустріла Якова Ткаченка, якого всі називали Яшею. І я просто закохалася в нього. Ніна Набока також справила на мене величезне враження. Я тоді подумала: "Боже, як можна грати поруч із такою талановитою акторкою і не загубитися в її тіні?" А Яша... Він одразу ж справив на мене враження людини та актора великого масштабу. Саме це слово — масштаб. Під час експедиції, після зйомок, ми спілкувалися, вечеряли разом, багато розмовляли. Ми стали дуже близькими. Атмосфера була надзвичайно теплою і живою. Я пам'ятаю, як захоплено дивилася на Яшу — з якимось дитячим захопленням. І потім, коли давала інтерв'ю про "Припутні", він завжди залишався в моїй пам'яті. Його хода, як він трохи кульгав, його присутність. Для мене він назавжди залишився частиною цієї історії. Коли я дізналася про його загибель, я саме їхала до Аркадія на зйомки серіалу "Обмежено придатні". І в дорозі, а потім на майданчику, ми працювали ніби в стані паралічу. Було відчуття, що весь світ завмер. Яша був людиною, в якій було стільки енергії та сили. Йому б ще грати і грати...

Олено, про ваше особисте життя у нас обмаль відомостей. Я з'ясувала, що ви стали мамою молодшої донечки Ксенії, коли вам було близько 40 років, а старшу доньку ви народили після 30.

- Для мене це взагалі прекрасна тема - дитяча. Завжди відчувала, що недонародила, мені б хотілося ще дітей... мабуть, п'ятьох. Власне, я вийшла заміж доволі пізно за нашими мірками: мені було 32 роки. Пам'ятаю, коли прийняла пропозицію і ми подали заяву, подумала: "Що це я роблю?" (сміється). Потім заспокоїлася: "Це нерви-нерви, все добре. Тобі 32, пора". У 33 народилася Маша, потім з'явилася на світ Ксюша - все було дуже природно. Для мене ніколи не виникало питання: пізно чи рано. Я б іще народжувала й народжувала.

- Нещодавно ви об'єдналися з іншими відомими акторками - Олесею Жураківською, Риммою Зюбіною, Віталіною Біблів та Інною Мірошниченко - у спільному театральному проєкті "Апельсиновий пунш". Про що ця вистава та з яким внутрішнім запитом ви виходите до глядача?

Ця розповідь присвячена антиейджизму, про який ми вже згадували сьогодні. Вона торкається жінок старше 50 років, їхніх можливостей, сили та енергії життя. Прем'єра відбудеться на початку лютого в Театрі імені Франка в столиці. Основою сюжету є три жінки, які були близькими подругами у 90-х: вони разом навчалися та підтримували одна одну, а потім кожна обрала свій шлях. Усі вони досягли успіху, але кожна по-своєму.

Ми прагнемо висвітлити життя жінок цього віку, продемонструвати, що воно сповнене сили, емоцій і краси. У нашій постановці звучатимуть пісні Ірини Білик — ті самі, які ми виконували на фестивалях і які стали невід’ємною частиною нашої епохи. Сподіваємося, що все вдасться!

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з народною артисткою України Людмилою Смородіною, де вона розповідає про свою подорож зі Ступкою до Москви, а також ділиться спогадами про сусідство з Зеленським та Пугачовою в Києві.