Микола Несенюк: Виступ Лесі Мартинюк. Життя - Новини Рівного та регіону -- Рівне Вечірнє.

Було це навесні 1986 року одразу після чергового з'їзду КПСС, який проходив у ті далекі вже часи один раз на п'ять років, і рішення якого, як писали у тодішній пресі, ми всі "втілювали у життя". Я цим тоді теж займався - писав замітки до газет і робив репортажі на радіо. Телебачення у нас в місті тоді ще не було. Одного дня мене попросили зробити для вечірніх новин обласного радіо інтерв'ю із делегатом того самого з'їзду КПСС. Делегатів від Рівного там було двоє. Перший секретар міського комітету КПСС Віталій Луценко (батько того самого Юрка) та бригадир малярів Леся Мартинюк.

Я вперше зустрів Лесю на роботі в маленькому вагончику, що стояв поруч з однією з багатьох новобудов того часу. Якби це була стаття для газети, я б міг просто написати кілька рядків ненадійної комуністичної пропаганди і підписати їх її ім’ям. Втім, в газетах тоді майже ніхто не читав. З радіо ситуація була складнішою - потрібно було, щоб у ефірі прозвучав голос делегата з'їзду. Це я і пояснив бригадирці малярів, яка щойно закінчила свій скромний обід. "Що я можу сказати?" - у відчаї відповіла вона. "Нас поселили в готелі, вранці возили на засідання, потім обід, потім театри або концерти, а в останній день ми заїхали на базу, де я купила зимову шапку з натурального хутра за смішну ціну". Звісно, така розповідь не підходила для радіо. Я попросив бригадиршу почекати і швидко написав від руки типовий текст промови делегата з'їзду КПСС. Все вмістилося на одному аркуші А4 з обох сторін. Потім Леся, здається, Михайлівна, повільно прочитала його в мікрофон. Ввечері цю інформацію почула вся область. Але ту шапку і московський готель потрібно було відпрацьовувати! Тож бідненьку (або, можливо, не таку вже й бідненьку) Лесю Мартинюк через день возили на зустрічі з "трудовими колективами", де вона мала ділитися своїм досвідом участі у "історичному з'їзді партії". На одній з таких зустрічей, куди мене відправили для репортажу, ми зустрілися вдруге. На сцені сиділа невелика президія, а в залі - працівники, яких зібрали на цю "подію". Леся Мартинюк коротко і змістовно виступила з трибуни, отримавши щирі оплески, адже її виступ тривав лише кілька хвилин. Мені в його змісті почулося щось знайоме. І справді, коли після зборів я підійшов до Лесі, вона тримала в руках той самий папірець, який я написав їй кілька місяців тому. Впізнавши мене, вона почала дякувати - завдяки тому папірцю їй не довелося ламати голову над тим, що казати на "зустрічах з народом". А мені знову довелося брати ручку і писати промову для одного з учасників зборів, який висловлював вдячність партії і готовність виконувати та перевиконувати плани, "накреслені з'їздом КПСС".