Микола Рябчук, доктор політичних наук, почесний голова українського ПЕН-клубу.

Не треба впадати в ейфорію і думати, що війна вже все змінила, одразу всіх просвітила і просвітліла

Микола Рябчук є одним із небагатьох впізнаваних українських інтелектуалів, які вже протягом кількох десятиліть пояснюють світові український контекст зрозумілою для них мовою. Тому зловити його для бесіди між лекціями та подорожами виявилося досить складним завданням. Проте обговорення теми російської колоніальної політики та української боротьби в культурному і мовному вимірах у перспективі 2024 року виправдало всі зусилля. Серед графіків відключень електроенергії в Україні, що перебуває у стані війни, та підготовки до лекцій у передріздвяній, яскравій Франції, нам вдалося знайти час для розмови.

Обговорюємо питання національної ідентичності, пошуки свого місця в культурному просторі та налагодження зв’язків зі світом з Миколою Рябчуком — кандидатом політичних наук, лауреатом Шевченківської премії, почесним президентом українського ПЕН-клубу, журналістом, дослідником і перекладачем.

Пане Миколо, хочу розпочати з цікавого спостереження. Можливо, ви могли б пояснити читачам цей парадокс. Нещодавно я зустріла молоду сім'ю, яка залишила Херсон під час повномасштабної агресії. У Києві у них народилася донечка, яку вони назвали Аріна. Цей вибір батьків не схилився до нейтрального імені "Ірина" чи українського аналога "Ярина", а зупинився на проросійському варіанті, що має корені в колоніальній культурі - Аріна. І це в умовах війни. Більше того, дитина слухала російськомовні дитячі пісеньки, які їй завантажили батьки. Таким чином, для них не є проблемою ані російська мова, ані статус вигнанців через агресію Росії, вони просто не асоціюють ці поняття. Чому ж люди, яких Росія фактично проганяє з рідних домівок і вбиває, продовжують залишатися під впливом її культурних і мовних традицій?

На мою думку, це очевидно. Я вже неодноразово звертався до цієї теми, але згоден, що її варто ще раз роз'яснити. Спадщина колоніалізму та російської гегемонії відіграє в цьому серйозну роль. Росія не тільки військово та економічно контролювала Україну, але й впливала на її культуру. Вона нав'язувала відчуття меншовартості, яке глибоко вкорінювалося в свідомості людей, стаючи невід'ємною частиною їхнього внутрішнього "я". Це той випадок, коли особа навіть не усвідомлює, що має цю проблему, підсвідомо приймаючи її як належне. Я свого часу написав значну статтю про білу шкіру і чорну мову, яка досліджує цей феномен через призму колоніальних теорій.

Це виявляється, наприклад, у мовних звичках, коли українці без зусиль переходять на російську під час розмови, таким чином намагаючись підкреслити свою підпорядкованість і культурну неповноцінність. Сьогодні ми спостерігаємо це в деяких випадках, коли йдеться про імена. Наприклад, ім'я Ірина може сприйматися як менш престижне та провінційне в порівнянні з "модним" ім'ям Арина. Це, звичайно, абсурдно і не приносить ніяких переваг. Проте травмована свідомість реагує своїм власним чином.

Комплекс меншовартості - це одна з найбільших наших проблем, успадкованих від колоніального минулого. Травмована історична пам'ять формує певні захисні механізми. Люди підсвідомо шукають те, що здається "престижнішим" або "вищим". Тому навіть сьогодні можна побачити вплив цього комплексу. Це стосується не лише старших поколінь, але й молоді. І саме тому їм здається, що розмовляти "чорною" мовою не варто, якщо є престижніша.