Міністерство таємничих комунікацій. Чому суспільство знову вражене вчинками Міністерства культури, і які думки про міністра Точицького?

Як пишуть в інтернетах: "нуль днів, коли Мінкульт не зашкварився".

Власне, я вважаю, що настав час звернутися до Руслана Марцінківа. Цей яскравий мер Івано-Франківська, відомий своїми незвичними культурно-соціальними ініціативами, міг би знайти ефективне рішення для даної ситуації. Він би швидко прийняв рішення окропити Міністерство культури святою водою, а після цього організував би потужний сеанс екзорцизму. Адже не без підстав проходило його навчання.

Поки ваша Антоніна бачить лише такий вихід. Остання, так би мовити, спроба, сповнена відчаю. Але нагадаю вам, що ж знову трапилося.

Міністерство культури та, на жаль, стратегічних комунікацій оприлюднило відповідь на запит від Коаліції діячів культури, представників культурної спільноти та активістів. У своєму листі ці представники закликали прем'єр-міністра Дениса Шмигаля розглянути можливість відставки Миколи Точицького, міністра культури та стратегічних комунікацій, а також частини його команди. Детальніше читайте тут, а якщо коротко, то міністерству закидають некомпетентність, управлінську нездатність та неефективність. Найбільш іронічно те, що саме комунікаційні проблеми стали об'єктом жартів у соцмережах.

Причиною для написання цього листа стало звільнення Максима Остапенка, директора заповідника "Києво-Печерська Лавра". Насправді ж, проблема полягає не стільки у самому рішенні, скільки в його незадовільній комунікації. Міністр у своїх соціальних мережах надав одну версію подій, тоді як його підлеглі під час терміново скликаної прес-конференції озвучили зовсім інші причини. А вже наступного дня, під час відкриття виставки в Лаврі, міністр намагався уникнути запитань журналістів, які прагнули прояснити ситуацію. Проте журналістка "УП Культура" Дар'я Лобанок все ж змогла зловити пана Миколу і поспілкуватися з ним у досить незвичному тоні. Ось його цитата:

"Ви зрозумійте одне - я знаю що таке Москва. Очевидно, на відміну від вас, бо ви десь віку мого сина. Але якщо ми хочемо досягти результату - ми повинні діяти".

Ну, хоч "дорогенька" і не висловилася, і на тому дяка. На офіційній зустрічі також трапилася кумедна ситуація: директор Департаменту захисту та збереження культурної спадщини Мінкультури Володимир Шовніков зауважив, що стіни, які підготували до виставки про Івана Мазепу (яка нещодавно відкрилася в Лаврі), пофарбовані у "неприродний червоний колір". Але цікаво, що цей відтінок насправді є стандартним і найпоширенішим у музеях по всьому світу.

Стіни на виставці у Лаврі

Національний музей образотворчого мистецтва

Як зазначила наша спільна колега Юля Галушка: "З першого погляду зрозуміло, хто з нас відвідує магазини за кордоном, а хто віддає перевагу музеям".

Очевидно, що все це стало останньою краплею для частини громади, що й призвело до появи листа до Шмигаля. Чесно кажучи, автор цієї статті вважав, що Міністерство культури залишиться осторонь. Адже стратегічні комунікації мають свої особливості. Проте реакція відомства виявилася ще більш невтішною. Відповідь міністерства була опублікована на сайті інформаційної агенції Інтерфакс. Зверніть увагу - жодної інформації про це немає ані в соцмережах, ані на офіційному сайті.

Міністерство висловило обвинувачення на адресу підписантів, вважаючи їх дії частиною інформаційної кампанії, спрямованої проти нього. На їхній погляд, ця атака походить від забудовників, що працюють у столиці.

"Міністерство культури та стратегічних комунікацій вважає, що інформаційна кампанія, яка триває вже кілька місяців, є результатом замовлення від певних груп, незадоволених забороною на забудову історичних територій Києва та України. Лист від громадської організації 'Коаліція дієвців культури', що широко розповсюджений у соціальних мережах та засобах масової інформації, є складовою цієї кампанії", - зазначається у документі.

Такого повороту, зізнатися, не чекав ніхто. Ми не заперечуємо, що проблема із забудовниками має місце, але до чого тут лист дієвців? Де взагалі докази цієї теорії? Мінкульт стверджує, що бажання відставки Точицького викликане не запитаннями до його (і його команди) роботи, а "спробою захисту інтересів вузького кола осіб, часто не пов'язаних з питаннями культури". Але на яких підставах?

Цей коментар також виглядає досить дивно: "При цьому громадська організація 'Коаліція дієвців культури' не працює на волонтерських засадах, а отримує значну фінансову підтримку від міжнародних донорів, що може викликати неоднозначні реакції в музейному середовищі, особливо в регіонах".

Що це значить взагалі? Що хотів сказати автор? В чому проблема донорського фінансування? Хоча. Стривайте, ми починаємо здогадуватися.

Таким чином, що вчинило Міністерство культури та СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ? Спершу, через жахливу комунікацію, воно опинилося в центрі скандалу (хоча могло б цього уникнути, адекватно і прозоро пояснивши звільнення Остапенка), а тепер ще більше загострило ситуацію абсолютно безглуздою реакцією на цілком демократичний процес. Тож мої соціальні мережі зараз просто переповнені емоціями.

Представники спільнот, які мають чималий авторитет (переконайтеся самі, ознайомившись зі списком), абсолютно вправі, а навіть зобов'язані вказувати на недоліки роботи відповідних міністерств, критикувати їх рішення та навіть вимагати відставки керівників. Називати це "інформаційними атаками" без надання будь-яких доказів - це вже перебір. Отже, можна очікувати на посилення конфлікту, який стане ще більш інтенсивним.

А я вам поки розповім про те, як у цій самій спільноті відбувалася трансформація ставлення до Миколи Точицького і які є про нього думки та відгуки на спілкування.

У вересні минулого року Миколу призначили на посаду керівника Міністерства культури. Хоча пан Микола не мав попереднього досвіду в культурній сфері, оскільки його спеціалізація - дипломатія, представники культурної спільноти сприйняли це рішення без особливого захоплення чи протестів. Багато хто вважав, що Точицький є фахівцем у своїй області, адекватно спілкується та усвідомлює важливість культури. Тоді Міністерство культури зазнало змін: його структура перетворилася з "інформаційної політики" на "стратегічні комунікації".

І це сприйнялося доволі позитивно. Мовляв, так, з культурою знову не склалося, але стратком - це теж дуже важливо. Нам потрібно покращувати культурний діалог з іноземцями, який часто складається дуже невдало, будувати розмову всередині суспільства, уникати розбрату, тощо. А хто ж як не хороший дипломат може усе це розрулити?

Проте, як ми можемо спостерігати, розвиток подій пішов зовсім іншим шляхом. Дозвольте висловити кілька думок щодо іноземців. На початку 2022 року вони отримали неабияку порцію шокуючого контенту від Держкіно, яке продемонструвало себе в такому світлі, що залишалося тільки дивуватися. Зазвичай такі теми обговорюються в приватних бесідах, але іноді вони стають предметом публічних дискусій. Наприклад, директорка Таллінського кінофестивалю "Темні ночі" Тііна Локк була настільки вражена спілкуванням з тодішньою очільницею Держкіно Мариною Кудерчук, що не стрималася у розмові з Олегом Батуриним, який підготував репортаж для LB.Ua. Ось фрагмент з його матеріалу:

"Тііна Локк розповіла, що в 2022 році під час проведення заходів у Каннах на підтримку України і українського кіно її шокувало і обурило те, що Марина Кудерчук демонстративно відмовлялася йти з нею на контакт, не відповідала на численні телефонні дзвінки, а врешті решт, коли до неї вдалося додзвонитися, Кудерчук відповіла з набитим їжею ротом, гучно і безсоромно чавкаючи.

"Марина Кудерчук абсолютно некомпетентна в кіно. Дуже важко розмовляти з людиною, яка навіть на елементарному рівні не знається в кінематографі - ані локальному, ані світовому. До того ж, вона абсолютно не володіє жодною мовою - не те що англійською, а, здається, навіть українською вона не говорить. Та й російською про нею говорити нема про що. Шкода, що вашим Держкіно зараз керує людина, яка зовсім не відповідає тій ситуації і тим обставинам, в яких опинилася Україна і український кінематограф сьогодні".

Пані Локк наголосила, що завжди готова підтримувати українських кінематографістів, проте співпрацю з Держкіно не планує. На жаль, її думка є досить розповсюдженою. Це створює тривожну ситуацію, оскільки представники різних міжнародних кіноорганізацій ще у 2022 році активно пропонували нам свою допомогу, але ми виявилися не здатними її скористатися. На щастя, Український інститут зміг встановити цю важливу комунікацію. Не дивно, якщо в якийсь момент його також намагатимуться зламати, як це сталося з Держкіно та УКФ.

Повертаючись до Миколи Точицького. Довгий час і у культурній спільноті, і у медіа його домовилися не чіпати, а дати час освоїтися і показати результати згодом. Чутки (які виявилися правдою) про повернення Держкіно у підпорядкування Мінкульту теж сприйняли з надією. Мовляв, ну гірше точно не буде. Окрилені надією кіношники запропонували на розгляд міністерству нову кандидатуру на голову Держкіно - кінокритика та колишнього продюсера "Суспільне. Культура" Лук'яна Галкіна.

Точніше, не міністерство, а Офіс Президента. Є поширена думка, що культурною політикою зараз керує заступниця Єрмака Олена Ковальська. Як мені стало відомо, співбесіда також відбулася з нею, але кандидатуру так і не затвердили. Кінематографісти вважають, що Лук'ян не став тією особою, якою можна легко маніпулювати. За неофіційними даними, Держкіно може очолити Андрій Осіпов, який має репутацію зручного керівника. У попередньому інтерв'ю він зазначив, що не горить бажанням займати цю посаду, але не відмовиться, якщо його попросять.

Багато моїх співрозмовників вважають, що перед своїм призначенням Микола Точицький був переконаний, що зможе швидко впорядкувати ситуацію в Міністерстві культури, використовуючи знайомі йому підходи з МЗС. Він сподівався знову повернутися до дипломатичної кар'єри. Однак реальність виявилася зовсім іншою, оскільки культура є специфічною сферою, в якій необхідно глибоко розумітися. За деякими даними, пану Миколі це стало очевидним вже через кілька тижнів роботи. Але, на жаль, шляху назад вже не було.

Причини такої непрофесійної комунікації відомства залишаються лише предметом гадок і варіантів. Дехто вважає, що міністр настільки розчарований ситуацією, в яку він потрапив, що відчуває ненависть до всього, що з нею пов'язане. Його справжнє роздратування стає очевидним. Інші ж стверджують, що пан Микола завжди відзначається ввічливістю та коректністю у спілкуванні, тому всі звинувачення у некомпетентності покладаються на його підлеглих, хоча не на всіх.

Зазвичай позитивні відгуки звучать на адресу Галини Григоренко, яка обіймає посаду першої заступниці. Вона могла б стати компромісним кандидатом на пост міністерки, але частина громадськості вважає, що це малоймовірно, оскільки пані Григоренко не є політичною постаттю. Водночас останнім часом стали чутні й інші думки, які набирають популярності. Йдеться про можливість звільнення Точицького з посади та його призначення послом у Відні, а на його місце можуть призначити Григоренко.

Це, безсумнівно, лише чутки та закулісні обговорення, які постійно оточують роботу Міністерства культури. Часто вони виявляються правдивими. Наприклад, відставка колишнього міністра Олександра Ткаченка неодноразово обговорювалася протягом тривалого часу, перш ніж нарешті реалізувалася.

Крісло міністра культури завжди було і продовжує залишатися одним з найскладніших у структурі уряду. Часто виникають труднощі з призначенням кандидатів, а більшість ухвалених рішень виявляються невдалими.

Хоча, звісно, є чимало гідних кандидатів, але, на жаль, їхні кандидатури часто не доходять до цієї посади. На мою думку, це пов'язано, перш за все, із тим, що культурна сфера в нашій країні досі сприймається як щось другорядне і несерйозне. Наче це лише якісь культурні забави. Уявляється, що там просто митці, які займаються своїм мистецтвом, одягнені в концертні костюми з блискітками, смакують віскі, курять сигари й пишуть законопроєкти на старих друкарських машинках, аби створити атмосферу.

Тому на посаду міністрів культури часто обирали саме представників мистецтва. Це були, в основному, співачки або актори. Проте, вони, безумовно, не завжди підходили для цієї ролі, адже керівництво міністерством має здійснюватися професійними менеджерами. У сфері культури також працюють фахівці, які добре знайомі з її нюансами, відвідують офіс без яскравих аксесуарів і блискучих вбрань, мають знання в областях бюджетування, права, бухгалтерії, а також вміють стратегічно планувати, налагоджувати комунікацію з колегами, партнерами і медіа. Це, словом, серйозні, професійні люди, які одягаються в діловий стиль.

Але очільниками Мінкульту їх усіх не призначають. Приміром, велика частина представників спільноти воліли б бачити на чолі міністерства Юлію Федів. У 2023 році навіть ходили чутки про її можливе призначення.

Вона колись очолювала УКФ і встигла перетворити його на одну з найуспішніших та авторитетних організацій. Проте, на жаль, отримати другий термін їй не вдалося, а сам УКФ зазнав труднощів і фактично втратив свою стабільність через незрозумілі події, що його оточували.

Зараз, за словами моїх співрозмовників, Федів навряд чи отримає посаду міністерки культури. Причиною цього є те, що, на їхню думку, вона не до вподоби Андрієві Єрмаку. Це стосується і інших кандидатів, які мають підтримку в середовищі. Ось така невесела ситуація.

Її смуток викликаний тим, що мистецтво — музика, кіно, театр, література, візуальне мистецтво — повинні бути справжньою цінністю для кожної цивілізованої нації. Це потрібно не лише берегти, а й активно розвивати. Особливо актуально для нас сьогодні. Адже все те, що ми так любимо, — розповісти світу про Україну — відбувається, перш за все, через культурні історії, які формують нашу ідентичність.

На жаль, ці історії у нашому виконанні були і лишаються доволі блідими. Адже державна політика практично відсутня. Переважно усе тримається на голосах пасіонарних людей, які вирішили робити усе власними силами. За допомогою іноземних друзів, які хоч і шоковані нашими інституціями, але зберігають прихильність до окремих людей, які знімають кіно, створюють вистави чи пишуть музику. І у них справді виходить класна співпраця й гарні результати.

Але як би ми не захоплювалися пасіонаріями і якими б вони не були важливими для країни, справжні зрушення у галузі вони можуть створити лише пліч-о-пліч з державою. Яка поки у більшості випадків стає найбільш ненадійним і непередбачуваним партнером.