Мирослав Дочинець: "Росія – це справжня антицивілізація. Ми стали першими, хто це усвідомив..." - Інтерв'ю з відомим діячем | Експрес онлайн

Відомий автор розповідає про основну ідею фільму "Вічник", найдоступніші засоби для боротьби з деменцією та своїх п’ятьох онуків.

Мабуть, немає такого письменника, який би не мріяв, щоб його твори отримали друге життя у кіно. Мирославові Дочинцю пощастило: його найвідоміший роман -- "Вічник" -- дочекався екранізації. Історія мольфара Андрія Ворона, на долю якого випало чимало карколомних випробувань -- від боротьби за Карпатську Україну до ув'язнення у сибірських таборах, -- десять років тому зацікавила кінематографістів. І ось нарешті фільм вийшов на українські екрани.

— Вже відбулося кілька показів на фестивалях у Фінляндії, Польщі та Іспанії, — ділиться Мирослав Дочинець, лауреат Шевченківської премії. — Безумовно, книга та кіно — це різні форми мистецтва, адже вони ґрунтуються на різних образних системах. І неможливо втиснути в двогодинний фільм понад столітній шлях головного героя: його боротьбу, витривалість, пошуки сенсу, а також кохання і всі інші аспекти людського існування. Основна ідея фільму полягає в тому, що потрібно жити, незважаючи на всі труднощі та обставини.

Чутки стверджують, що ваш роман вже має переклад на чотирнадцять мов.

Так, це справді так. І мова йде не лише про "Вічник", а також, наприклад, про "Многії літа. Благії літа"... Проблема полягає в тому, що передати українську літературу часто буває нелегко, адже в ній закладено багато підтекстів і прихованих значень, які важко відобразити. Не кажучи вже про те, як важливо зберегти дух і енергію твору... Тому іноді через кіно легше донести ідеї до широкої аудиторії, зокрема за кордоном, ніж через книги. Яскравий приклад — "Тіні забутих предків". Цю повість Коцюбинського читали одиниці, а фільм, без сумніву, бачили практично всі.

Цікаво дізнатися, в якому форматі ви зараз ведете свою діяльність?

Я завжди щось пишу, нехай навіть кілька рядків чи фраз щодня. Це стало частиною мого життя. Навіть коли мені не вдається нічого зафіксувати, в моїй голові все ще "триває написання" (усміхаюся), формуються думки, і зрештою вони прориваються на поверхню. Це і є суть творчості. Якщо ти віддався цьому процесу, то воно починає керувати тобою більше, ніж ти ним. Тому якісь жорсткі графіки тут не працюють. Це не виробництво і не планова економіка... Окрім цього, я займаюся садівництвом, облаштовую свій дім і приділяю увагу своїй великій родині.

-- I скільки вже маєте онуків?

-- П'ятеро хлопців та дівчат. Ви знаєте, онуки -- це покоління з космосу. Вони черпають інформацію з повітря та знають, як її застосувати. (Сміється). Це інший світ та інші сенси. І це нормально. Я сприймаю та шаную їхній вибір, їхні смаки. Ні від дітей, ні від онуків ніколи не вимагав, щоб вони були такі ж, як я. Тягнулися писати або читати. Ні, все, що має прийти, рано чи пізно до них прийде.

У кожному з нас приховано певний талант, який варто дбайливо плекати, охороняти та розвивати. Це надзвичайно важливо, адже саме він може принести тобі ту справу, яка буде відповідати твоїй душі, про яку згадував Сковорода. А це, в свою чергу, є шляхом до щастя, успіху і твого справжнього місця в цьому світі. Головне — не боятися займатися тим, що інші не роблять, або хоча б намагатися. Створювати щось своє, унікальне. Нехай це буде просте чи наївне, але — твоє!

Ви говорили про свій сад. Наскільки він у вас великий?

Так, справді, величезний. У мене безліч дерев і кущів, і багато інших рослин. Знаєте, я завжди мав пристрасть до фізичної праці. Ще з малечку, коли мій дідусь і батько залучали мене до різних робіт. Це стало для мене справжнім благословенням у житті та творчості. Це дивовижно — спостерігати, як дерево спочатку брунькує, потім розпускає листя, потім цвіте, а згодом з'являється плід. Наше життя — це те ж саме! Природа вчить нас, якщо ми уважно спостерігаємо за рослинами, комахами, птахами чи звірями. Ми є частиною природи, живою складовою живої екосистеми. І вона може дати нам все, якщо ми будемо відкриті й фізично, і духовно.

Ця зима щедро обдаровує нас снігом. А ви, можливо, не фанат лиж або інших зимових розваг?

-- Я радше прихильник лопати. (Усміхається). А якщо серйозно, то дуже багато ходжу. Кожен день. І по снігах у тому числі. Це замінює мені як лижі, так і відвідини спортзалу. Раджу й іншим, адже ходьба -- найдешевші, найдоступніші, найефективніші ліки. Тож мінімум годину присвячую пішим прогулянкам. Щоразу -- за новим маршрутом, бо мозок хоче змінних картинок. До слова, скандинави дослідили: це дуже гарний спосіб боротьби з деменцією. Якщо розібратися, з часів неоліту людина майже не змінилася. Вона була наро­джена для того, щоб ходити, бігати, добувати, полювати і... воювати. Що людство, власне, й робить.

Яким чином ви б завершили цю фразу: для мене Росія — це...?

-- Тут одним реченням непросто передати. (Після паузи). Росія -- це якась антицивілізація, якесь агресивне середовище у світобудові. Ми першими з усіх зрозуміли та відчули, точніше відчуваємо, то на собі. І ми почали це руйнувати -- ось що найважливіше. Причому дуже успішно, я вважаю. Попри всі жертви. На жаль, нічого вартісного без жертв не буває... Світ, мається на увазі цивілізований, також уже збагнув, що таке насправді Росія. Тому він і з нами сьогодні.